Новини спілки

Речник ВМС Дмитро Плетенчук: “Війна показала професійний рівень журналістів”

Дмитро Плетенчук у інтерв’ю НСЖУ розповів про цілий прошарок нових, молодих облич, які з’явлися в журналістиці буквально на наших очах

Ми поспілкувалися з речником Військово-Морських сил Збройних сил України, капітаном третього ранку Дмитром Плетенчуком одразу після його нагородження за особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, і самовіддане виконання військового обов’язку. Президент України удостоїв Дмитра Плетенчука орденом Данила Галицького. Представлення до цього нагородження подала Національна спілка журналістів України, адже Дмитро Плетенчук дійсно виконує свої обовʼязки на високому професійному рівні. Він не лише комунікує з представниками ЗМІ, а й навчає майбутніх пресофіцерів ЗСУ правилам взаємодії як із журналістами, так і з військовими колегами всередині Збройних Сил.

– Я пам’ятаю журналістів, яких я приводив за руку у журналістику ще два роки тому, – сказав Дмитро. – І вони приходили на інтерв’ю з мікрофоном і трьома запитаннями. Зараз вони стали професіоналами дійсно вже з великої літери. Ця війна змусила багатьох досить швидко вчитися, досить швидко рости, особливо професійно. Цей досвід складний, важкий, іноді навіть кривавий, він змушує людину рухатись уперед, і це дуже помітно. Утворилася нова плеяда молодих журналістів і так само виник новий кластер людей, яких називають фіксерами. Фіксер – це польовий продюсер, який організовує роботу зазвичай іноземних агенцій, іноземних журналістів. І не слід забувати про вплив на медіависвітлення у всьому світові подій, які відбуваються в Україні, саме завдяки фіксерам. Ці люди теж мають досить серйозний вплив на іноземних журналістів, вони їх направляють дуже часто саме в тому напрямі, в якому дійсно потрібно це робити, вказуючи на важливі моменти, розповідаючи їм. Іноземні журналісти також за ці два роки, можна сказати, не те, щоб виросли на нашій війні (дуже багато журналістів іноземних приїжджають з багатим досвідом кількох збройних конфліктів),  але вони вже настільки адаптувались і настільки вже живуть нашим життям, нашою війною, що деяким з них вже й перекладач не потрібен – вони вивчили мову за цей час. Вони намагаються вникнути в деталі, для них це важливо. Особливо для тих, хто працює на першому збройному конфлікті.

Дмитро Плетенчук щодня комунікує з сотнями журналістів – як українських, так і іноземних ЗМІ. З багатьма вибудував довірливі професійні стосунки. Та попри це, проблеми у співпраці з медійниками в умовах воєнного стану все ж трапляються.

Серед проблем є кілька основних моментів. Головна проблема, з якою повсякденно стикаються українські журналісти, – це взаємодія з органами військового управління, взаємодія зі структурою ЗСУ, отримання відповідей, організація роботи. От що є зараз таким важливим елементом, який оперативно дозволяє журналістам виконати поставлені перед ними завдання. Насамперед, треба розібратись з функціоналом і структурою – це найважливіше. Переважна більшість журналістів і фіксерів чудово на цьому розуміється. Тобто, треба розуміти, яка зараз конкретна структура за що відповідає, тому що вона складна і динамічна, оперативні угрупування, командування можуть змінюватися, алгоритм взаємодії і зонування можуть змінюватися. У нас є практика зонування щодо дозволу на роботу преси в залежності від ступеня небезпеки, і відповідні алгоритми чудово прописані у нормативній базі, яку медійникам треба вивчити обов’язково.

Ще одна проблема – це іноді закритість військової системи. Іноді це виправдано, наприклад, виправдано безпекою операції, іноді, на жаль, – ні. Звісно, наша система так само розвивається, так само адаптується.

Серед решти проблем є брак кадрівАле, враховуючи масштаби повномасштабного вторгнення, досить багато журналістів, передусім молодих хлопців, пішли до армії, і там вони так само змогли свої навички реалізувати. Тому наші пресслужби поповнилися ще й професійними журналістами саме за рахунок мобілізації представників професії у Збройні Сили.

Всю необхідну інформацію для роботи в умовах воєнного стану працівники ЗМІ можуть знайти на офіційній сторінці Міністерства оборони України. Проте ми попросили Дмитра Плетенчука виокремити базовий перелік документів, які регулюють діяльність медіа та розповсюджувачів інформації під час війни.

Основні вимоги до подачі інформації зазначено у Наказі Головнокомандувача Збройних Сил України №73. Цей наказ знають усі активні журналісти, він містить конкретний перелік заборон. Звісно, робота у бойових підрозділах погоджується з відповідними командуваннями, і журналісти здебільшого про це так само знають.

Діє також меморандум, в якому забороняють напряму вказувати одразу місця обстрілів. Оприлюднювати матеріали про прильоти по цивільних об’єктах можна через 3 години, по військових – через 12. І все одно військові обʼєкти без дозволу відповідних військових структур показувати не можна, і це зрозуміло чому: тому що журналіст не має перетворюватися на інструмент «об’єктивної фіксації» результатів роботи наших ворогів. Це періодично відбувається на території російської федерації, тому що вони ще не адаптувалися, вони ще не зрозуміли насправді міру відповідальності – і журналісти, і цивільні. Для них це ще нове на їхній території. На відміну від наших громадян і журналістів, які вже знають, що не можна показувати.

Відмінності є і між українськими та іноземними журналістами. Щоправда, їх стає дедалі менше: ми переймаємо досвід іноземців, а вони вчаться на нашій війні.

– Насправді відмінності роботи наших та іноземних журналістів дуже великі: стиль роботи, спосіб подачі інформації, – каже Дмитро Плетенчук. – Вони дуже відрізняються, і я бачу, що наші журналісти вчаться у своїх колег. Наприклад, іноземні журналісти таких великих видань, як «New York Times» або «The Guardian» досить часто передають інформацію через призму якоїсь конкретної особистості. Наприклад, вони можуть показувати історію війни через історію якоїсь конкретної людини, через конкретний кейс. Такий спосіб подачі інформації для того, щоб читач міг змиритися, побачити з позицій конкретної людини, яка є учасником подій. От у нас це так само переймають зараз журналісти, тобто формат новин і багато інших дещо змінюються в Україні. У якийсь період іноземних журналістів тут перебувало навіть більше, ніж українських. На жаль, були такі моменти, коли здавалося, що наші журналісти поїхали на захід, а західні поїхали на схід. Особливо це стосувалося журналістів-жінок, які були вимушені покинути той самий Миколаїв, в якому ми перебували з моєю дружиною, яка теж журналістка.

– І ми бачили фактично незнайомі обличчя, а всі, з ким ми працювали до того, на жаль, зникли – багато хто просто виїхав, евакуювався, вони поставили своє особисте над професійним. Натомість з’явились молоді завзяті журналісти, які фактично народилися професійно на цій війні і які, коли відбувається вибух, замість того, щоб ховатися, відразу машинально вихоплюють телефон і починають знімати. То вони вже настільки професійно виросли, що страх смерті в них відступає на другий план перед професійністю. І це той рівень журналістики, про який ми завжди мріяли в Україні. На жаль, ми змогли його досягти саме через ті події, які останні роки відбуваються у нашій країні– каже Дмитро Плетенчук.

Питання безпеки працівників ЗМІ залишається пріоритетним для Національної спілки журналістів України. Однак ми постійно фіксуємо російські воєнні злочини проти медійників і констатуємо, що ворог порушує закони війни і міжнародні конвенції, полюючи на воєнних журналістів.

– Кожен мій інструктаж з представниками ЗМІ, особливо на деокупованих щойно територіях, починався зі слів, що оцей напис у вас на бронежилеті «PRESS» перекладається на російську як «СТРЕЛЯТЬ СЮДА». І якщо спочатку це ще сприймалося як жарт, то після того, як в такому жилеті було застрелено фіксера Богдана Бітіка на Антонівському мосту, цей жарт уже припинив бути жартом. Але коли я це казав, я насправді не жартував. Тому що для російської федерації немає нічого гіршого, ніж докази їхньої злочинної діяльності. Відповідно, росіяни дуже не люблять як представників медіа, так і волонтерів, навіть незрозуміло кого більше: тих, хто допомагає армії, чи тих, хто висвітлює усі ті страшні речі, які вони робили і роблять далі, на жаль. І для них немає ніяких кордонів, правил, розуміння. Таке враження, що для них навпаки порушити всі правила – це якийсь виклик, челендж. І вони, на жаль, як показав той самий кейс з Бітіком, обов’язково цим скористаються. Тому що холоднокровно розстріляти людину, на якій величезними літерами було написано «PRESS» – це треба мати відповідну інструкцію. Тобто, це державна політика, це цілеспрямована атака проти свободи слова.

Як ви знаєте, на росії не мають свободи слова зовсім і вони намагаються у такий спосіб закрити рота також і тим журналістам, які не перебувають безпосередньо на території так званої російської федерації, просто розстрілюючи журналістів на нашій території.

І, повертаючись до історії з Бітіком, цей випадок є наслідком порушення з боку фіксера і його журналіста італійця умов співпраці. Тобто, чудово розуміючи алгоритм, чудово розуміючи правила, вони ними знехтували. Вони не повідомили мене як пресофіцера про свою присутність в регіоні, не отримали інструктаж, більше того – спеціально приїхали без дозволів, без акредитації і, відповідно, потрапили у червону зону, в яку я ніколи не пускаю журналістів. У результаті російські окупанти їх просто розстріляли, журналіст так само отримав поранення. Все це є наслідком недотримання цих вимог. Тому для того, щоб уникнути подібних трагедій, звісно, треба виходити на зв’язок з місцевою пресслужбою. Це може бути цивільна пресслужба, наприклад, при кожній області є військові адміністрації і так само пресофіс, який може надати цей алгоритм дій або відправити до військових, і у погодженні лише з цими структурами журналіст може працювати. Це не наступ на свободу слова. Це в першу чергу забезпечення безпеки роботи представників медіа у зоні бойових дій. Це дуже важливо.

Наталя Шумак, інформаційна служба НСЖУ