Письменник і журналіст Ігор Гургула переконаний: щоб по-справжньому писати про людей, недостатньо просто зафіксувати подію. Потрібно знати реалії життя й уміти побачити те, що залишається за межами камери, мікрофона чи офіційного інтерв’ю.
На його думку, журналістика дає письменникові можливість постійно спостерігати за людьми, спілкуватися з ними та бачити різні сторони буття. Цей досвід згодом стає матеріалом для літератури – від новел про звичайних людей до творів про війну, історичних постатей і суспільні проблеми. Саме тому у своїх книгах Гургула часто звертається до історій людей, яких не завжди помітно за межами офіціозу.
В інтерв’ю він розповів про свій шлях у журналістиці, літературу про війну, історичні романи, сміливість письменника бути чесним, а також про власні життєві орієнтири.
– Як розпочався ваш шлях у журналістиці і чому ви свого часу обрали саме цю сферу?
– За фахом я журналіст. Вважаю, що це був подарунок долі – те, що я обрав саме журналістику. Хоча, враховуючи те, що я завжди був зорієнтований на літературу, мені, можливо, пасував би філологічний або філософський факультети. Але все ж таки скажу: дякую долі, що мені випала журналістика.
Чому? Попри те, що літератор має бути інтелектуально збагачений, начитаний і так далі, він повинен знати реалії життя. Якщо ми говоримо про прозу, то в сучасній літературі дуже часто відчувається, що автор відірваний від реального життя.
Десь у 1990-х роках дали червоне світло так званому соціалістичному реалізму. Настали модернізм, сюрреалізм, постмодернізм, з’явилося багато нових імен. Але зараз навіть світова література, особливо європейська, повертається до реалізму – не до соціалістичного, а до справжнього.
А що таке реалізм? Я, як автор, повинен писати так, щоб у вас виникало бажання мене читати. Щоб ви вже з перших сторінок подумали: «О, як класно чувак пише!» Це має бути цікаво, не нудно і не повчально.
Якщо взяти до уваги мої останні книжки, зокрема збірку з 67 новел, то там різні постаті: чиновник, футбольний фанат, жінка, в якої сім’я, чоловік-підкаблучник та інші. Це мої герої.
Тобто на загальному рівні мене цікавить екзистенція – людське існування. У моїх героїв немає обов’язкової приналежності до певної конфесії, національності чи навіть сексуальної орієнтації. Мене цікавить інше: чому людині погано?
Людина може переживати через гроші, здоров’я, сімейні проблеми, роботу, втрату друга чи іншу життєву ситуацію. І для того, щоб у все це вникнути, цих людей треба знати.
Я дуже свідомо прагну до спілкування з людьми. Раніше працював редактором молодіжної газети, а зараз, коли така велика журналістика десь впала, я йду назустріч своїм героям і, де можна, вислуховую людей.
– На вашу думку, що письменник може побачити в людині та її житті такого, чого не завжди здатні передати журналістика, фотографія чи інші способи фіксації реальності?
– Література в сучасних умовах поставлена в дуже вузькі рамки. Я люблю виступати у школах, університетах. Там бувають дотепні хлопці й дівчата, які запитують: «А письменник для чого взагалі потрібен?»
Я тоді пропоную огляд на історичні твори. Адже їх написали письменники, і якби не вони, ми б не знали, що українці.
Сьогодні у нас є телебачення, інтернет, фотокамери, кінокамери – безліч засобів фіксування дійсності. Але письменник потрібен і сучасності – це моє глибоке переконання.
Ми можемо побачити в новинах окоп, де сидить наш воїн. Його сфотографували: бачимо автомат, форму, взуття, шолом. У нього можна взяти інтерв’ю, і він розкаже, чому прийшов на фронт, яка його позиція та погляди.
Але я запитую: «А що на душі в цього чоловіка?» Може, його мучить думка про те, що відбувається вдома: як там його діти, дружина, мама, тато. Оце і є завдання письменника – зобразити й передати людину по-справжньому.
Власне кажучи, я сам бував там. Ти приїжджаєш на два дні, вони бачать тебе вперше і востаннє, ти для них чужий. І хоч ти журналіст ніхто душу розкривати не буде. Скажуть: «Ну, все добре, все гаразд. Я тут стільки-то, я прийшов захищати Україну». Набір фраз.
А щоб людина тобі відкрилася, з нею треба побути. Бодай кілька тижнів.
Є така стара сильна фраза – «іти в народ». Вона була модною у XIX столітті, але й зараз актуальна. Я спеціально займаюся збором і описом таких ситуацій.
– Як цей підхід проявляється у вашій творчості, зокрема в роботі над літературою про війну?
– Письменник має показувати не тільки саму подію, а й людину в цій події, її переживання, страхи, сумніви та стосунки з іншими.
У мене є дві книжки про війну. Перша – «Час неляканих чорноземів», де 22 новели, а також повість «Хвіст лисиці», дві п’єси і роман «Соло самотнього патрона». Вона про перші 152 дні повномасштабної війни.
У цих новелах немає суперпатріотичних історій. Там є розповіді про ухилянтів, розкрадання гуманітарної допомоги, ура-патріотів, які на публіці рвуть на собі сорочку, але захищати країну не дуже хочуть. Є й комедійні ситуації.
У Львові приблизно проживає понад сто письменників, але, на жаль, ніхто зараз не видав якусь книжку-сенсацію чи бестселер. Над цим треба багато працювати і багато читати.
– У березні цього року на факультеті журналістики ЛНУ імені Івана Франка відбулася презентація вашої книжки «Лоза Святого Симеона». Як виникла ідея цієї праці?
– Був такий собі літератор Іван Корсак. Мене зацікавило його життя. Уявіть собі: звичайний редактор районної газети на Волині. У час Радянського Союзу він знаходить у собі сміливість виступити проти Комуністичної партії – єдиний на всю область.
Його вже мало не звільнили з посади редактора. А у нього двоє малих дітей, і він прекрасно розуміє, чим це може для нього обернутися.
У 1990-х він заявив, що Компартія має зникнути, а Радянський Союз – розпастися. У нього виникли величезні проблеми. Зрештою Рух забирає його до Луцька, де він стає головним редактором міської газети.
А потім у 2007 році, коли у нього виросли діти, є бізнес і політичний досвід він каже: «Друзі, рухайте бізнес, рухайте газети, а я закриваюся, щоб реалізувати мрію дитинства – стати письменником».
Іван Корсак кидає все: бізнес, політику, газети і починає писати. За десять років встигає видати 22 історичні романи.
Для мене це дуже сильна позиція. Людина має посаду, а ж тут наважується виступити проти системи, а потім у майже 60 років реалізувати свою дитячу мрію. Саме це мене так захопило, що я сказав його синові Віктору, що напишу книгу про Івана.
Для цього потрібно було перечитати всі його романи, дослідити біографію, а також додати власні міркування про творчість і літературу загалом. Мене зацікавила саме неординарність цієї постаті. Тим більше, що літературні портрети сьогодні майже ніхто не пише.
Я презентував цю книгу саме на факультеті журналістики, тому що молоді студенти мають побачити, наскільки важливим у житті може бути вчинок людини. Іноді один вчинок визначає дуже багато.
– А чому ви обрали саме назву «Лоза Святого Симеона»?
– Назви бувають різні. Наприклад, у мене є роман про Львів – «Посмішка Авгура». Я гортав великий том «Міфів народів світу» й прочитав про авгурів – істот у людській подобі, які нібито знали все, але мало говорили і лише загадково посміхалися. Я уявив волоцюгу, який приходить до майстерні Ярослава Хомика, і знайомиться з чоловіком, який називається Авгуром. Той пропонує йому помандрувати Львовом і показує різні його таємниці та історії. Саме так народилася назва «Посмішка Авгура».
З «Лозою Святого Симеона» подібна історія. На Афоні є монастир, де за переказами росте дуже давня виноградна лоза, посаджена святим Симеоном. Вважається, що людина, яка скуштує гроно цієї лози, отримає надзвичайне натхнення для творчої роботи. Я собі уявив, що скуштував цю лозу. Хоча насправді все було набагато прозаїчніше.
– Не так давно ви отримали премію Євгена Гуцала за книжку повістей «Блудний батько», яку вважаєте однією з найсильніших своїх робіт. Розкажіть, будь ласка, про цю книгу.
– Якщо дивитися за жанрами, то король усіх у прозі – роман. Після нього йде повість – вона менша за обсягом і за кількістю подій.
Ця книга – п’ять повістей. Усі вони про людей, які стоять на маргінесі. Це випробування справжньою дружбою, кар’єрою, грішми і, зрештою, хворобою.
Наприклад, одна з повістей називається «Нирка». Є львівська родина: батько безмежно любить свою доньку, але раптом вона тяжко захворіла і їй потрібна пересадка нирки.
У батька нирка ідеально підходить. Але лікар, його добрий знайомий, вирішує додатково перевірити ситуацію і виявляє, що дівчина не є його біологічною донькою. Батько приходить додому, розмовляє з дружиною, і вона зізнається у зраді.
І от він сидить на кухні, пиячить і думає: як йому бути далі? Тобто це майже саме життя. Я стараюся писати так, щоб людина, читаючи, зацікавилася: а що далі?
Є, наприклад, історія про людину, яка дуже успішна, одна з найбагатших у Львові, і раптом у неї виявляється важка форма раку. Друзі починають розбігатися. Тоді виникає питання: хто залишається і чому? Залишаються найбільш віддані та вірні.
– Окремою сторінкою вашої творчості є історичні романи. Передусім ви нещодавно написали книгу про одного з лідерів ОУН Андрія Мельника – «Мливо». Чи можете про це розповісти?
– Спочатку була праця про Євгена Коновальця під назвою «Конон: дух стійкості». Я був здивований: про Степана Бандеру написано, мабуть, сто романів, про Івана Франка, Михайла Грушевського, Андрея Шептицького теж багато. А про Євгена Коновальця майже нічого.
Я познайомився з одним київським ученим, і він розповів, що у Фундації Ольжича є архів Коновальця. Я приїхав до Києва, і мені винесли зі стелажа шість пачок справ. Я це все беру, тягну – і на мене десь кілограм пилюки. Ніхто навіть туди не лазив.
Власне, я написав про Євгена Коновальця. А потім подумав: «Куди не кинь око всюди пам’ятники. Колись були Леніну, а тепер Бандері. Скрізь Бандера, Бандера, Бандера. Але ж був і Андрій Мельник».
І виявилося, що в цій же Фундації є також архів Мельника. Так я й узявся за роман «Мливо».
Хоча, коли я починав як письменник, я себе в історичній тематиці не бачив. Це дуже відповідальна штука: ти береш факт, який досліджуєш як учений, а потім художньо його оформлюєш.
Потреба була саме в тому, що ніхто не написав них. Якби про Мельника й Коновальця вже були романи, я б навіть не думав братися за це.
– Ваша нова книга «Бордель-велосипед» об’єднує притчі, новели та п’єси й має доволі цікаву назву. Розкажіть трохи про ідею створення цієї книги.
– Перша частина книги – це притчі. Буває, щось підмітив, зауважив, десь прочитав і записуєш притчу на листочку. Потім ці листочки складаєш у папку. Один раз, другий, а потім дивишся – уже назбиралося 15 притч.
Я давно пишу п’єси. У мене їх 12, і це різні ситуації. Одна з них «Пащека Левіафана», яку свого часу ставили на Львівському телебаченні. Там у палаті лежать двоє інтелектуалів, хворих на СНІД. Вони знають, що приречені, і між ними відбувається розмова про життя, людей та їхні стосунки.
Є також п’єса «Колектор». Там безробітний інженер Івочкін уночі викрадає каналізаційний люк, щоб здати його на металобрухт. У результаті різні люди, які повертаються зі святкування, провалюються в цей отвір і опиняються разом у колекторі, де навіть мобільний телефон не ловить. Між ними починається цікава розмова.
Третій розділ – це невеликі новели.
А назва «Бордель-велосипед» дуже проста. Бордель – це як наше життя. Велосипед – символ того, що крути педалі, бо інакше впадеш. От і все.
– Ви свого часу сказали такі слова: «У літературі треба бути відважним». Як сьогодні можете прокоментувати ці слова?
– Три роки я очолював пресслужбу Львівської обласної ради. Там я надивився такого, чого за інших обставин ніколи б не побачив. Тому написав роман «Море Росса». Там обіграв усе через образ айсберга. Океан – це народ, а айсберги – представники влади. Народ бачить лише верхню, красиву частину айсберга – те, як із трибун вони люблять Україну й народ. Але більша частина айсберга перебуває під водою.
Я, звичайно, змінював прізвища, але фактаж залишався. Після виходу роману колишній голова ради довгий час мене шукав, щоб набити морду. Але це і є те, про що я кажу. Якщо ти письменник, ти повинен бути чесним до кінця.
Бувало таке й у журналістиці. Наприклад, отримуєш завдання взяти інтерв’ю в якогось чиновника. В офіційному матеріалі напишеш, як він розбудовував Україну. А в новелі можна показати іншу сторону людини – наприклад, те, що він любив дивитися мультики.
Оце і є момент, коли треба себе пересилити, бути чесним до кінця і сміливим.
– Пане Ігоре, а які у вас є особисто життєві орієнтири?
– Я не фанат, але дуже віруюча людина. Був такий колись письменник Серафим Саровський. Він казав, що мета людського життя – стяжання Духа Святого.
Тобто, що б ми не робили – усі помремо, це однозначно. Але мені дуже не хочеться до пекла. Я знаю, що для цього треба постаратися.
Мій орієнтир, по-перше, не нашкодити людині. Бути до кінця відвертим та правдивим.
І, очевидно, як письменнику, мені дуже хочеться, щоб після мене щось залишилося писемне. У мене є 150 новел, і я знаю одне: із них можна 15 залишити. Хоча дуже хочеться лишити по собі слід.
– А які ваші побажання студентам-журналістам, які в майбутньому стануть медійниками і будуть себе пробувати в публіцистиці та письменництві?
– Я б хотів, щоб вони перш за все поважали себе і професію, не опускалися надто низько в заробітчанство, хоча такі спокуси теж бувають.
Ми повинні бути володарями свого фаху, слова і покликання.
В принципі, якщо ви себе відчуваєте щасливими в цій професії, залишайтеся в ній до кінця. Хай щастить.
Остап Старчак, студент-практикант Львівського ЦЖС
