Андрій Левик багато років займається питаннями охорони та популяризації культурної спадщини. А у 2014 році ініціював створення науково-популярного журналу «Наша спадщина», який отримав статус загальноукраїнського видання.
За понад десять років журнал об’єднав навколо себе істориків, археологів, музейників, краєзнавців та дослідників і випустив 46 номерів.
Про те, як виникла ідея видання, чому «Наша спадщина» зосереджується не лише на наукових дослідженнях, а й на історії конкретних громад та чому важливо займатися справою, яка справді захоплює, в інтерв’ю розповів Андрій Левик.
— Пане Андрію, розкажіть, будь ласка, як розпочався Ваш професійний шлях. Що свого часу спонукало Вас зацікавитися культурною спадщиною та краєзнавством?
— Журналістика не є моєю основною професією. Коли почав працювати над журналом, працював в обласній державній адміністрації й займався сферою охорони культурної спадщини.
У мене було бажання популяризувати культурну спадщину та сприяти її збереженню. На той час активних видань такого типу фактично не було. Деякі виходили неперіодично й часто обмежувалися певним об’єктом. Мені здавалося, що цього недостатньо. Тому я ініціював зустріч із відомими у Львові та Україні архітекторами, археологами, істориками, керівниками музеїв і заповідників. Запропонував створити журнал, і всі погодилися, що таке видання було б потрібним.
Це був початок 2014 року. Ми кілька разів збиралися, обговорювали концепцію, статус журналу, сферу його поширення, рубрики. Але час ішов, а конкретного результату ми так і не отримали. Тоді в одній із розмов я вже категоричніше сказав: «Або робимо, або ні».
Серед людей, які долучилися до створення журналу, були історик та архівіст Іван Сварник, голова Геральдичного товариства України Андрій Гречило, директор Жовківського заповідника Володимир Герич, письменниця Надія Мориквас, директор музею у Винниках Ігор Тимець та багато інших фахівців.
Спочатку ми зареєстрували журнал як регіональне видання, хоча матеріали стосувалися не лише Львівщини. Згодом змінили засновників і перереєстрували під ГС “Західна громадська спілка музеїв”. Кілька років тому видання стало загальноукраїнським.
— Уже багато років Ви очолюєте «Нашу спадщину». Якою була головна ідея журналу і яку місію він виконує сьогодні?
— Я фактично постійно дописую до журналу. Паралельно трохи працював із «Леополісом». Останні роки моя основна робота пов’язана з Інститутом української археографії та джерелознавства НАН України. А журналістика стала для мене доповненням до всього того, чим я займаюся.
Я не можу вийти з тієї колії, яка сформувалася ще в юності та молодості. Завжди був досить активним у різних сферах — громадській, професійній та інших. Журнал для мене теж був певним бажанням активізувати цю роботу й дійти до людей. Хотілося, щоб вони не лише чули по телебаченню чи радіо, що десь є пам’ятки, а й самі зацікавилися населеними пунктами, де живуть, місцевими традиціями, історією та культурною спадщиною.І це дало свій ефект. Багато людей, які вже не працюють професійно у громадах, продовжують цікавитися культурною спадщиною та займаються нею як громадські діячі чи краєзнавці. Мене дуже тішить, що журнал знайшов свою аудиторію. Наприклад, у Стрийській районній адміністрації є сектор охорони культурної спадщини, який займається не лише матеріальною, а й нематеріальною культурною спадщиною. Це можуть бути традиції, обряди, зокрема вінкоплетіння. Приємно бачити, що такі речі спонукають громади до активнішої діяльності.
— Чим, на Вашу думку, «Наша спадщина» вирізняється серед інших історичних та науково-популярних видань України?
— Кожне видання має свою нішу. «Наша спадщина» існує саме як науково-популярне видання, а працюють над ним люди на громадських засадах.
Наприклад, «Пам’ятки України» — популярний загальноукраїнський журнал, який фінансується з державного бюджету. Є «Локальна історія», яка багато працює з інтерв’ю очевидців різних історичних подій. У них є редакція та більше фінансових можливостей.
Наш формат дещо інший, але рівень наших статей, на мою думку, не гірший. Більшу частину матеріалів пишуть доктори і кандидати наук, професори в царині історії мистецтвознавства, археології та інших галузей, які охоплюють культурну спадщину.
Чому саме науково-популярне видання? Я від самого початку був проти того, щоб журнал був суто науковим або суто популярним. Наукових збірників є дуже багато. Вони часто залишаються на кафедрах і далі нікуди не рухаються. Нам ж хотілося поєднати працю науковців і краєзнавців, тому й обрали науково-популярний формат. Це наша ніша, і я вважаю, що ми виконуємо свою місію — популяризуємо культурну спадщину на місцях і залучаємо до цього місцевих мешканців.
— Як Ви обираєте теми для нових номерів журналу? Що визначає, які матеріали потрапляють на його сторінки?
— До якості матеріалів у нас давно є певні вимоги. Краєзнавчий матеріал має містити цікаву інформацію, а не просто спрощену розповідь, яка нічим не підтверджена. Коли я тільки починав видавати журнал, дуже переживав після перших номерів: а що буде далі? Чи будуть матеріали? Але сьогодні маємо матеріали в резерві навіть на два наступні номери.
Особливо цікаво, коли до нас звертається певна громада й пропонує зробити номер, присвячений її території. Ми можемо досліджувати походження герба, історію населених пунктів, архівні документи, постаті, пов’язані з цією місцевістю.
На початку робили акцент на культурній спадщині окремих районів. Нам вдалося видати близько 20 номерів, присвячених різним регіонам. Такий формат особливо зацікавив місцевих людей. У журналі є багато рубрик: «Історія», «Гербознавство», «Музейництво», «Архівна справа», «Тіловиховна традиція» та інші. Ми свідомо не робили їх надто закостенілими, тому рубрики можуть змінюватися залежно від матеріалу. Приємно, що сьогодні багато авторів уже самі звертаються до нас із пропозиціями.
— Ви згадали про інтерес громад до власної історії. Чи відчуваєте, що за роки існування журналу аудиторія «Нашої спадщини» зростає?
— Відчуваю це дуже гостро, але в позитивному сенсі. Особливо під час презентацій журналу. Буває, що приходить до 200 людей, зали заповнені. Люди хочуть виступити, щось сказати, поділитися тим, що їм цікаво.
Особливо приємно, коли автори подають інформацію, яка стосується їхньої громади чи села.
Ми проводимо презентації у Львові — у Палаці мистецтв, в обласній універсальній науковій бібліотеці, у науковій бібліотеці Львівської політехніки. І щоразу збирається аудиторія, якій це цікаво.
Сьогодні, коли люди часто не можуть відірватися від телефону, я вважаю, що сам факт існування такого журналу й інтерес до нього, вже є показником успішності. Журнал має передплатників, і їх кількість поступово зростає. Якби ми мали більше коштів на рекламу та популяризацію, результат був би ще кращим.
Журнал також надходить до 12 найбільших наукових бібліотек України: шести в Києві та по двох у Харкові, Одесі та Львові.
— На Вашу думку, яку роль сьогодні відіграють такі видання у збереженні культурної пам’яті та популяризації історії?
— Я вважаю, що наша місія — популяризувати, вивчати та досліджувати культурну спадщину й залучати до цього місцевих людей.
Наш журнал не займається політикою як такою. Ми говоримо про історичні події, але основний акцент — на збереженні культурної спадщини.
Коли ми робили акцент на окремих районах, то побачили, наскільки це цікаво місцевим людям. Вони починають глибше цікавитися власними родинами та походженням, дізнаватися, ким були їхні предки, чим займалися. Для мене дуже важливо, коли люди не просто прочитали матеріал, а після нього почали самі щось досліджувати.
— Що б Ви порадили молодим людям, які хочуть займатися історією, краєзнавством або журналістикою?
— Є одна фраза, яку я дуже люблю: «Не займайтеся тим, що вас не цікавить», бо результату не буде. Те, чим людина займається, вона має любити. Цей журнал, здавалося б, виник із нічого: зібралися, посиділи, поговорили. Але коли ти наполягаєш і живеш цим, з’являється результат. Я завжди цікавився культурною спадщиною. Спочатку це було моїм хобі. Тому якщо хочете чогось досягнути або навіть просто отримувати задоволення від своєї роботи, займайтеся над тим, що приносить вам задоволення.
Але водночас думайте і про те, яку користь праця може принести вам, батьківщині, друзям, знайомим. Важливо вміти зацікавити й інших. Любити те, чим займаєшся, дуже важливо, адже інакше це стає мукою.
Потрібно шукати те, що подобається, і підходити до цього професійно. Слово — це дуже гостра річ, тому треба бути чесним, порядним, правдивим і вміти чимось зацікавити.
Соломія Волошин, студентка-практикантка
