«З глибин думками повернусь…» – саме так починається передмова до книги Юлії Присяжної зі спогадами про Михайла Присяжного. Авторка згадує, що ці слова прийшли до неї серед нічної тиші й стали початком великої праці зі збереження пам’яті про багаторічного декана факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка Михайла Присяжного.
В одному з уривків передмови Юлія Присяжна пише: «Книжку, яку зараз тримаєте в руках, можна прирівняти до народження нового життя Людини, яка крізь простір і час промовляє до нас і прийдешніх поколінь: “З глибин думками повернусь…”».
У розмові журналістка та доцентка кафедри української преси ЛНУ імені Івана Франка Юлія Присяжна розповіла про свій шлях у журналістиці, роботу в газеті, зустрічі з видатними діячами української культури та створення книг. А також пояснила, чому пам’ять про людей, які творили українську журналістику, не має зникнути.
– Пані Юліє, ви багато років працювали в журналістиці, зокрема в газеті «За вільну Україну». Чому обрали саме цей фах?
– Журналістику я обрала не випадково – це було моє покликання. Я зростала в сім’ї журналістів: і мама, і тато працювали в цій професії. З дитинства бачила редакційне життя, спілкування з письменниками, журналістами, редакторами, митцями. У нашому домі постійно точилися цікаві дискусії про літературу, культуру, історію, суспільні процеси. Саме тоді я зрозуміла, що хочу бути частиною цього середовища.
Після закінчення університету я почала працювати в газеті «За вільну Україну», яку свого часу заснував В’ячеслав Чорновіл. Працювала у відділі національного відродження і духовних цінностей. Ми висвітлювали культурне, мистецьке й духовне життя Львова, області та України. Це була надзвичайно цікава школа журналістики, яка дала мені можливість спілкуватися з людьми, що творили українську культуру, науку й мистецтво.
Для мене журналістика ніколи не була просто професією. Це спосіб пізнавати людей, слухати їх, розуміти історії та передавати це читачам. Саме тому я й досі вважаю себе насамперед людиною тексту.
– Ви брали інтерв’ю з багатьма відомими людьми. Які зустрічі запам’яталися найбільше?
– Насправді їх було дуже багато, і кожна розмова залишила свій слід.
Мені пощастило спілкуватися з Ліною Костенко, Іриною Калинець, Атеною Пашко, Андрієм Содоморою, Богданом Стельмахом, Романом Лубківським, Юрієм Шухевичем, Миколою Колессою, Ніною Матвієнко, Тарасом Петриненком, Федором Стригуном, Богданом Козаком, Левом Скопом, Миколою Савчуком та багатьма іншими діячами культури, науки й мистецтва.
Особливо пам’ятаю зустріч із художником Миколою Бідняком, який після страшної трагедії втратив обидві руки, але не зламався й навчився малювати устами. Це була надзвичайно сильна особистість, а його історія вражала силою духу.
Незабутніми були й розмови зі священником Дмитром Блажейовським, який створював унікальні вишивки дрібним хрестиком. Він поєднував духовне служіння з мистецтвом, і ця багатогранність дуже запам’яталася мені.
Окремою сторінкою стали інтерв’ю з рідною сестрою композитора Ігоря Білозіра після його трагічної загибелі. Це був цикл ексклюзивних розмов, у яких ішлося не лише про творчість композитора, а й про його людські якості, життєвий шлях, переконання та любов до української пісні. Такі інтерв’ю назавжди залишаються в пам’яті журналіста.
Кожна зустріч навчала мене чогось нового. Для мене інтерв’ю завжди було не просто набором запитань і відповідей, а щирою розмовою, під час якої люди відкривали своє серце.
– Саме ці інтерв’ю стали основою вашої книги «Сповіді перед диктофоном»?
– Так. З роками матеріалів накопичилося дуже багато, і я зрозуміла, що вони заслуговують на окреме життя у книжці.
Довго думала над назвою і зрештою зупинилася на «Сповіді перед диктофоном», адже під час щирої розмови люди відкривалися, говорили про найважливіше, ділилися переживаннями, спогадами, своїми життєвими принципами. Вони залишали частину себе не лише журналістові, а й майбутнім читачам.
Для мене було дуже важливо зберегти голос епохи. Багатьох героїв цих інтерв’ю вже немає серед нас, але завдяки записаним розмовам вони продовжують жити у наших думках, спогадах і словах. Саме в цьому, на мою думку, і полягає одна з найважливіших місій журналістики – залишати живі свідчення свого часу.
– Чи працюєте зараз над новими книжками?
– Так, зараз маю одразу кілька творчих проєктів.
Працюю над книгою про українських жінок, які своєю працею, талантом і жертовністю залишили вагомий слід в історії нашої держави.
Також готую продовження книги «З глибин думками повернусь. Спогади про Михайла Присяжного». Це буде вже інше за форматом видання – своєрідний навчальний посібник для майбутніх журналістів.
Його основу складуть архівні відео, аудіозаписи, інтерв’ю, виступи та лекції Михайла Присяжного. Планую додати QR-коди, щоб читачі могли не лише прочитати тексти, а й почути його голос, побачити лекції, виступи та інтерв’ю. Хотілося б, щоб молоді журналісти мали можливість безпосередньо познайомитися з його професійними поглядами й почути поради.
Думаю, це буде не лише книга пам’яті, а й практичний посібник для студентів факультетів журналістики.
– Окрім роботи в редакції, ви також багато працювали зі студентами. Якою була ця співпраця?
– Ще під час роботи в газеті «За вільну Україну» ми щороку приймали на практику студентів факультету журналістики. Інколи їх було понад п’ятнадцять одночасно.
Ми ніколи не намагалися обмежувати їхню творчість. Навпаки давали можливість самостійно працювати над матеріалами, пропонувати власні теми, шукати героїв, пробувати себе в різних журналістських жанрах. Наше завдання полягало не в тому, щоб зробити все за студентів, а допомогти їм знайти власний стиль, навчитися відповідальності за слово й відчути справжню редакційну атмосферу.
Для мене завжди було важливо не лише навчити професійних навичок, а й підтримати молодих людей на початку їхнього творчого шляху. Минуло вже багато років, але з багатьма колишніми практикантами ми досі підтримуємо дружні стосунки. І, мабуть, це одна з найбільших професійних цінностей, адже журналістика – це не лише тексти, а й люди, яких вона об’єднує.
– Минув майже рік від презентації книги «З глибин думками повернусь. Спогади про Михайла Присяжного». Як виникла ідея її створення?
– Ідея цієї книги народилася приблизно за рік до відходу мого тата у вічність. Працюючи на факультеті журналістики, я мала можливість щодня спостерігати за його життям, за тим, як живе факультет після завершення цілої епохи, яку він творив.
І тоді я дедалі частіше ловила себе на думці, що про людину, яка понад двадцять років очолювала факультет журналістики, майже не згадують. Не проводилося конференцій, семінарів чи інших заходів, які б розповідали студентам про його внесок у розвиток факультету. А це людина, яка фактично формувала його структуру, працювала над навчальними планами, розвивала міжнародні зв’язки, створювала сильний викладацький колектив.
Мені стало боляче від цієї думки. Я не могла зрозуміти, чому ми боїмося пам’яті. Адже пам’ять – це не про минуле, а про майбутнє. Вона допомагає зрозуміти, ким ми є і на чиїх плечах стоїмо сьогодні.
Спочатку я думала написати цю книгу сама, зробити її багатоілюстрованою, використовуючи власні спогади й сімейний архів. Але згодом зрозуміла, що одна людина не здатна розповісти про особистість такого масштабу.
– Тому ви обрали формат книги спогадів?
– Саме так. Я зрозуміла, що ця книга повинна бути багатоголосою.
Мені хотілося, щоб про Михайла Присяжного розповідала не лише його донька. Було важливо, щоб своїми спогадами поділилися люди, які знали його в різні періоди життя: професори, викладачі, декани, студенти, випускники, колеги, друзі, науковці, журналісти.
Я не робила гучної реклами цього проєкту і нікого не змушувала писати. Люди долучалися добровільно. Комусь достатньо було кількох днів, щоб написати свої спогади, хтось просив більше часу. Майже два роки тривала ця праця, і зрештою вдалося об’єднати понад дев’яносто авторів.
Саме різні голоси допомогли показати не лише професора чи декана, а насамперед людину.
– В одному з інтерв’ю ви сказали: «Так, мене називають татовою доцею». Наскільки особистою стала для вас ця книга?
– Дуже особистою. Мене справді часто називають татовою доцею. І я ніколи цього не соромилася. Навпаки, я пишаюся тим, що мене так називають.
Так, я була татовою доцею. І моя любов до нього, мабуть, перевершує всі можливі межі. Але я переконана, що є речі, через які не можна переступати.
Ми дуже часто говоримо про червоні лінії в різних сферах життя. На мою думку, існують і червоні лінії пам’яті. Ми не маємо права їх переходити. Не маємо права дозволити, щоб із часом зникала пам’ять про людей, які творили історію нашого факультету, університету й української журналістики.
Саме тому ця книга для мене не лише доньчина вдячність батькові. Це ще й спроба зберегти частину історії для тих, хто прийде після нас.
– Назва книги дуже незвична. Як вона народилася?
– Це сталося зовсім несподівано.
Одного ранку, приблизно о пів на п’яту, я прокинулася зі словами: «З глибин думками повернусь…».
Я не знала, звідки вони взялися. Просто відчула, що повинна їх записати. Вони прозвучали настільки сильно, що я відкрила блокнот і занотувала їх, хоча ще не розуміла, для чого.
У той час я вже працювала над книгою. Минуло трохи часу, і я раптом усвідомила, що саме ці слова найточніше передають її зміст.
Людина може відійти фізично, але вона повертається до нас своїми думками, справами, книгами, учнями, добрими вчинками і спогадами інших людей. Фактично її серце продовжує битися в пам’яті тих, хто її знав. Саме тому ця назва стала для мене абсолютно природною.
– Символічною є й обкладинка книги. Чому ви обрали саме таке оформлення?
– Дизайн теж має свою історію. Ми працювали над ним разом зі Світланою Паславською – дружиною видавця Ігоря Паславського, засновника видавництва «ПАІС», у якому побачила світ ця книга.
Коли я пояснила їй концепцію видання, вона дуже тонко відчула його ідею і підтримала моє бачення. Ми разом працювали над оформленням обкладинки.
Безкрає море символізує глибину людської пам’яті, а світло – духовну присутність людини, яка продовжує жити у своїх справах, текстах і спогадах інших людей.
Хотілося, щоб читач ще до відкриття першої сторінки відчув, що ця книга не лише про біографію однієї людини. Вона про пам’ять, світло, любов і духовний спадок, який залишається після людини.
– Наскільки складною була робота над книгою?
– Це була дуже кропітка і тривала праця.
Хтось надсилав свої спогади майже одразу, хтось писав їх кілька місяців. Одні приносили рукописи, інші надсилали матеріали електронною поштою. Я ставилася з великою повагою до кожного автора і ніколи нікого не підганяла.
Окремим етапом стала робота з архівами. Ми зібрали понад двісті фотографій, документи, газетні публікації. Велику допомогу надали фотокореспонденти газети «За вільну Україну», а також наш сімейний архів. Кожна світлина, кожен документ допомагали відтворити атмосферу різних років.
Для мене було принципово не втручатися в авторський стиль. Я хотіла, щоб люди говорили власними словами, щоб кожен спогад залишався живим і щирим.
Водночас величезну роль у підготовці книги відіграла літературна редакторка, доцентка кафедри медіариторики та мовної комунікації факультету журналістики ЛНУ імені Івана Франка Христина Дацишин. Її професійна робота над текстами була надзвичайно важливою. Вона допомогла зробити книгу цілісною, зберігши індивідуальний стиль кожного автора. Саме завдяки цьому вдалося поєднати десятки різних голосів в одне гармонійне видання.
Я переконана, що ця книга є документалістикою без прикрас. Тут немає вигаданих історій чи прикрашених фактів. Тут – живі спогади людей.
– Які риси Михайла Присяжного ви найбільше хотіли передати читачам?
– Насамперед його людяність. Він був дуже щирою, доброю і світлою людиною. Умів слухати людей, підтримувати їх, знаходити правильні слова навіть у найскладніших життєвих ситуаціях. До нього приходили не лише зі студентськими чи професійними питаннями, а й зі своїми особистими переживаннями.
Його дуже любили студенти. Він був деканом, до якого можна було зайти без страху. Він умів створити на факультеті атмосферу довіри й взаємоповаги.
Окремою сторінкою його діяльності стала міжнародна співпраця. Саме за керівництва батька активно розвивалися зв’язки з Українським вільним університетом у Мюнхені, університетами Вроцлава та Щецина. Студенти й викладачі отримували можливість проходити стажування за кордоном, розширювати професійний досвід і представляти українську журналістику на міжнародному рівні.
Мені дуже хотілося, щоб читач побачив у цій книзі не лише багаторічного декана, а насамперед людину – мудру, добру, відкриту й щиру.
– Під час презентації книги ви сказали: «Ми живемо доти, доки про нас пам’ятають». Що означають для вас ці слова сьогодні?
– Для мене це не просто красивий вислів. Я справді вірю, що людина не зникає після свого земного життя. Вона продовжує жити у своїх справах, книжках, текстах, учнях, добрих вчинках і, найголовніше, у пам’яті інших людей.
Ми не повинні боятися пам’яті чи відмовлятися від власної історії. Навпаки, маємо берегти її для майбутніх поколінь.
Саме тому ця книга не лише про мого тата. Вона є частиною історії факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка, Українського вільного університету в Мюнхені та української журналістики загалом.
Я дуже хочу, щоб через багато років молоді журналісти відкрили цю книгу й побачили, якими людьми будувалася українська журналістська школа, які цінності вони сповідували і чому пам’ять про них варто берегти.
– Сьогодні книга вже бере участь у престижних конкурсах. Що це означає для вас?
– Насамперед це означає, що книга почала жити власним життям. Для автора це, мабуть, найбільша нагорода – бачити, що видання знаходить свого читача, викликає зацікавлення, стає предметом професійного обговорення і бере участь у важливих культурних подіях.
Минулого року книга була номінована на Національну премію України імені Тараса Шевченка. Для мене це вже велика честь, адже це найвища державна нагорода у сфері культури. Книга пройшла до першого туру, і ми маємо можливість подавати її на цей конкурс ще впродовж наступних років.
Також зараз книга бере участь на отримання премій імені В’ячеслава Чорновола та імені митрополита Андрея Шептицького, а ще подана на конкурс Фундації Воляників-Швабінських при Українському вільному університеті.
Звичайно, будь-яка відзнака приємна. Але для мене найголовніше зовсім не дипломи чи нагороди. Найважливіше, щоб ця книга жила довго, щоб її відкривали через десять, двадцять чи навіть п’ятдесят років і знаходили там не лише спогади про одну людину, а й історію української журналістики, факультету журналістики Львівського університету та цілої епохи.
Я дуже хочу, щоб вона стала документом часу, який допоможе майбутнім поколінням зрозуміти, якими людьми будувалася наша журналістська школа.
– Як ви вважаєте, яке значення ця книга має сьогодні для факультету журналістики та української журналістики загалом?
– Я переконана, що ця книга має не лише літературну чи документальну цінність. У ній збережена пам’ять про людей, які творили українську журналістику, формували факультет журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка, працювали зі студентами, розвивали міжнародні зв’язки, виховували майбутніх журналістів.
Мені хотілося, щоб молоді люди, які сьогодні навчаються на факультеті, знали не лише сучасність, а й свою історію. Адже без пам’яті про минуле дуже важко будувати майбутнє.
Я часто повторюю, що ми не повинні боятися пам’яті. Це не тягар. Це наша сила.
Крім того, ця книга має не лише літературну, а й наукову, культурну й історичну цінність. У ній зібрано понад двісті світлин, документи, архівні матеріали, десятки унікальних спогадів, які вперше були опубліковані саме в цьому виданні.
Саме тому я вважаю її не лише книгою спогадів, а історико-культурним артефактом, який зберігатиме пам’ять про цілу добу української журналістики.
– Яку пораду ви дали б молодим журналістам, які лише починають свій професійний шлях?
– Насамперед дуже багато читати. Журналіст не може бути цікавим співрозмовником, якщо сам постійно не навчається. Потрібно читати книги, пресу, дослідження, аналізувати різні точки зору, порівнювати факти й завжди перевіряти інформацію.
Дуже важливо навчитися уважно спостерігати за суспільством. Журналістика починається не з диктофона чи камери. А й з уміння бачити те, чого інші можуть не помітити.
Не менш важливо бути відповідальним за кожне написане слово. Наші матеріали впливають на людей, формують суспільну думку, тому журналіст повинен пам’ятати про свою професійну етику.
Я також переконана, що молоді журналісти повинні знати історію своєї професії. Ми маємо пам’ятати тих людей, які створювали українську журналістику, працювали в дуже непрості часи, залишали після себе книги, дослідження, виховували нові покоління журналістів.
Якщо ми будемо пам’ятати своїх учителів, історію і цінності, тоді зможемо будувати сильну українську журналістику й надалі.
Журналістика – це не лише ремесло. Це відповідальність перед суспільством. Ми не повинні нав’язувати свою думку, але маємо писати так, щоб нас почули. Журналіст, як і лікар, покликаний лікувати суспільство словом. А ще берегти пам’ять. Бо люди живуть доти, доки про них пам’ятають.
Остап Старчак, студент-практикант Львівського ЦЖС
