Українська мова як простір пам’яті, а людські історії — як спосіб документувати війну. Саме ці теми є наскрізними у книзі Феодосії Колесник «Історії воїнів ЗСУ про нашу животворну мову», що об’єднала свідчення військових про українську мову.
На думку медійниці, працювати з такими історіями непросто, проте потрібно, щоб документувати реальність.
Про те, чому слово сьогодні має особливу силу, етапи створення книги, як допомагати людям переходити на українську мову та яку роль журналісти відіграють у збереженні національної пам’яті в інтерв’ю розповіла журналістка, письменниця та громадська діячка Феодосія Колесник.
— Ви реалізували себе одразу в кількох сферах — журналістиці, мовознавстві, письменництві, а також активно займаєтесь громадською діяльністю. З чого почався ваш професійний шлях і коли ви зрозуміли, що хочете пов’язати своє життя зі словом?
— Дійсно, всі ці напрями поєдналися. Зі своєю професією я визначилась ще задовго до повномасштабної війни. Не вагаючись, вступила на філологічний факультет за спеціальністю «Українська мова та література». На той час, на жаль, це була не надто популярна спеціальність, однак любов до слова, до всього українського була для мене визначальною. Тому великого вибору навіть не розглядала — йшла за покликом серця.
Філологічна освіта дає дуже міцну основу. Вона дозволяє редагувати тексти, займатися письменництвом, працювати в журналістиці, бо зрештою, це все робота зі словом.
Якщо подивитися на багатьох відомих українських діячів і письменників, то чимало з них мають саме філологічну освіту. Вона формує відчуття слова, вчить працювати з мовою, і це відкриває багато професійних можливостей.
— Яким було ваше уявлення про журналістику на початку кар’єри? Чи змінилося воно після початку повномасштабної війни?
— Писати публіцистичні тексти мені подобалося завжди. Ще з дитинства я любила працювати зі словом, добре писала, а найбільше мене цікавили суспільно важливі теми. Тому журналістика від самого початку була про можливість порушувати питання, які справді хвилюють людей.
Я очолюю громадську організацію «Освітньо-європейський центр Феодосії Колесник». Ця діяльність теж тісно пов’язана з журналістикою, адже ми порушуємо різні суспільні питання, не стоїмо осторонь важливих процесів.
Справжнім поштовхом у журналістиці стала книга «Історії воїнів ЗСУ про нашу животворну мову». Саме після її виходу мене почали сприймати як журналістку, а згодом я вступила до Національної спілки журналістів України.
Для мене було важливо написати про українську мову просто й доступно — через особисті історії військових. Книга отримала підтримку Департаменту освіти і науки Львівської обласної військової адміністрації та увійшла до комплексної програми популяризації української мови.
Саме тоді я ще більше переконалася, що публіцистика має особливу силу. Вона не нав’язує готових відповідей, а спонукає людину самостійно осмислювати прочитане. Мені хотілося, щоб після цієї книги люди замислилися: якщо військові можуть говорити про те, як українська мова допомагала їм у найважчі моменти життя, то чому ми не можемо свідомо обирати її в повсякденному житті?
Після початку повномасштабної війни це розуміння лише посилилося. Я ще більше відчула відповідальність журналіста за слово, за теми, які він піднімає, і за те, як вони впливають на людей.
— Поштовх до написання книги «Історії воїнів ЗСУ про нашу животворну мову» ви вже частково згадали. А що виявилося найскладнішим у процесі її створення?
— Найскладніше було підібрати назву для книги. Для мене було важливо знайти слово, яке б найточніше передавало сутність української мови. Так з’явилося слово «животворна». Воно є давнім українським словом і дуже точно відображає головну ідею книги: наша мова не лише збереглася попри численні заборони й переслідування, а й продовжує відроджувати людей і зміцнювати їх.
Навколо назви було багато дискусій. Ми свідомо звернулися до слова, яке сьогодні вживається нечасто, але має глибоке значення. Ця книга не лише про мову, насамперед це збірка особистих свідчень військових. Мені завжди хотілося говорити через людські історії, через глибину та емоцію.
Один із героїв розповідає, як потрапив в оточення й майже втратив надію вибратися і хотів підірватись гранатою. У якийсь момент він почув українську мову — голос побратимів, наказ стріляти. Ця команда повернула його до боротьби: він почав відстрілюватися, з’явилася можливість прорватися, і групі вдалося вийти з оточення. Саме такі історії й стали серцем цієї книги.
— У книзі зібрані дуже особисті й непрості історії військових. Як вам вдалося побудувати таку довіру, щоб вони погодилися поділитися своїми спогадами?
— Думаю, довіра або виникає, або ні. Буває, що ти одразу відчуваєш людину й розумієш: можна говорити про справді важливі речі. А буває навпаки — усвідомлюєш, що ви говорите “різними мовами”.
У випадку з військовими, думаю, спрацював спільний травматичний досвід. У 2017 році я втратила рідного брата. Йому було 23 роки, він загинув на Донбасі, служив у легендарній 80-й окремій десантно-штурмовій бригаді. Можливо, саме це допомагало людям відкриватися.
Для мене ця книга — не просто журналістська чи письменницька робота. Це дуже особиста історія. Я сприймаю кожного українського військового як нашого захисника, тому ці розмови мене не виснажують — навпаки, вони дають сили. Якщо зустрічаю військового, який хоче поділитися своїм досвідом, обов’язково його занотовую, а окремі історії публікую на своїй сторінці у Facebook.
Навіть власну втрату я сприймаю не лише як трагедію, а що ми є сім’єю героїв, яка боролася за Україну. Саме тому для мене важливо зберігати пам’ять про наших захисників і розповідати їхні історії.
Гадаю, довіра народжується тоді, коли людина відчуває щирість. Саме тому мені вдалося говорити з військовими з різних куточків України, коли слухаєш їхні спогади, дуже швидко зникають будь-які бар’єри. Уже не має значення, наскільки людина досконало володіє українською мовою чи є в її мовленні суржик. Найважливішим стає те, що всі ми — одна Україна.
— Працюючи над книгою, чи думали ви про те, що вона може стати не лише публіцистичним твором, а й своєрідним історичним документом, який зберігатиме пам’ять про цю війну для майбутніх поколінь?
— Так, я про це думала і так вважаю досі. Власне, саме тому продовжую збирати історії військових. Так само допомагала дружинам загиблих воїнів працювати над спогадами про своїх чоловіків, адже переконана: усе це наша пам’ять. Якщо ми самі цього не запишемо, то хто це зробить? Для мене це теж внесок у нашу перемогу. Якщо я маю можливість і компетенцію фіксувати ці історії, то повинна це робити.
Я думаю, що книга «Історії воїнів ЗСУ про нашу животворну мову» не остання. Уже зараз збираю нові матеріали — це інші історії, ширші за мовну тематику, але поки що відчуваю, що їх зарано публікувати.
Для мене дуже важливо, щоб жодна інформація не могла бути використана ворогом, тому свідомо відкладаю окремі тексти. Я хочу видати цю книгу саме такою, якою її бачу. Не поспіхом і не заради самого факту публікації, бо це некомерційний проєкт, а робота, яка потребує відповідального й виваженого підходу.
— Сьогодні журналістам дедалі частіше доводиться працювати з людським болем і травматичним досвідом. Ви особисто багато спілкувалися з військовими, записували їхні історії. Як, на вашу думку, журналісту зберегти емпатію, але водночас не дозволити емоціям завадити професійній роботі?
— Думаю, найважливіше — чітко розуміти, заради чого ти працюєш. Коли є мета, тоді легше знайти баланс між емпатією та професійністю.
Я дуже емпатійна людина, тому працювати з такими історіями непросто. Але з часом зрозуміла, що вони можуть не виснажувати, а навпаки — давати сили. Для мене головною цінністю є життя. Незалежно від того, що пережила людина, найважливіше — вона жива.
Працюючи в Unbroken, я бачила багато людей після важких поранень і ампутацій. Але там панувало не відчуття приреченості, а віра в життя: буде реабілітація, будуть протези. Головне — рухатися далі. Цей досвід багато чого мене навчив.
Мені здається, журналістові дуже важливо не жаліти людину, а ставитися до неї з повагою. Люди розповідають свої історії не для того, щоб викликати співчуття. Вони хочуть бути почутими. Саме тому потрібно показувати, що навіть після найважчих випробувань людина не втрачає своєї гідності, свободи й здатності жити, творити та рухатися вперед.
На мою думку, саме на повазі до людської гідності й має будуватися робота журналіста з людьми, які пережили війну.
— Ви створили проєкт, а згодом і практичний посібник «Говори українською, бо живеш на своїй землі». Яку проблему насамперед прагнули розв’язати цією ініціативою? І чи вважаєте, що вдалося досягти поставленої мети?
— Я вважаю, що своєї мети вдалося досягти, хоча ця робота триває й досі. Завжди є над чим працювати і що вдосконалювати.
Проєкт з’явився, коли до Львова почало приїжджати багато людей, які рятувалися від бойових дій. Ми проводили заняття в різних локаціях, організовували екскурсії, багато спілкувалися. Саме тоді мене вразило, наскільки часто я чула російську мову. Для мене, людини, яка виросла в україномовному середовищі, це стало справжнім відкриттям.
Найскладнішим було не те, що люди не говорили українською, а їхнє ставлення до неї. Іноді відчувалося певне внутрішнє несприйняття, і працювати з цим було непросто.
Згодом з цього проєкту з’явився практичний посібник «Говори українською, бо живеш на своїй землі». Це видання містить 30 занять для людей, які переходять на українську мову. Кожне заняття складається з двох частин: граматичної та літературної.
Посібник створювався на основі реального досвіду роботи з людьми. Я бачила, яких знань вони потребують, які запитання ставлять. Наприклад, багато хто цікавився сучасною українською літературою, тому в книзі я зібрала приклади якісної сучасної прози.
Водночас у ньому багато уваги приділено сучасній українській музиці, мистецтву й культурі загалом — це стало особливістю проєкту. Ми запрошували музикантів, викладачів, капелу бандуристів.
Проєкт не завершився після видання посібника. Ми й досі підтримуємо зв’язок із його учасниками через групу у телеграмі, де вони можуть ставити запитання. Найбільшим результатом для мене стало те, що багато людей не лише перейшли на українську мову, а й почали творчо реалізовувати себе — дехто навіть почав писати власні вірші.
Я завжди кажу: шукайте своє коріння, бо воно робить нас сильнішими, допомагає сформувати особистість. Без відчуття належності до своєї культури ми ніщо.
— Як, на вашу думку, змінилося значення української мови й культури в умовах війни?
— Мені пощастило, що в моєму житті поєдналися дві освіти — музична й філологічна. Це, власне, культура і мова, тому я дуже добре розумію, наскільки вони взаємопов’язані.
Якщо говорити про мистецтво загалом, то в українських піснях, картинах, вишивці — у кожному творі — закладені наші українські коди та ідентичність. Неможливо відокремити мову від культури або культуру від мови — це нерозривні речі. Думаю, саме це розуміння багато в чому допомогло й мені. Якщо ми хочемо писати цікаві книги, допомагати людям, працювати з дорослою аудиторією, то маємо творчо ставитися до слова, показувати, що українська мова сьогодні — це інтелектуальна мова. Нею можна жартувати, цікаво поєднувати, здавалося б, непоєднувані речі. Вона не є чимось буденним чи приземленим — вона велична, і нерозривно пов’язана з нашою культурою та пісенною традицією.
Якщо говорити про пісенну спадщину, то саме завдяки тому, що збереглася величезна кількість українських народних пісень, ми сьогодні маємо таку українську мову, яку знаємо. Наша пісенна спадщина є однією з найбагатших у світі. Якби не вона, ми, можливо, не зберегли б і саму мову.
Ми пережили Голодомор, репресії, століття цілеспрямованого винищення українців. Саме тому сьогодні ми повинні підтримувати й захищати і мову, і культуру. Це надзвичайно важливо, саме завдяки тому, що наша культурна спадщина збереглася, ми маємо змогу зберігати й власну ідентичність сьогодні.
— Як вважаєте, чи несуть журналісти сьогодні особливу відповідальність за формування мовної та культурної свідомості суспільства?
— Я переконана, що так. Сьогодні журналісти справді формують мовну й культурну свідомість суспільства. Ми щодня читаємо новини, переглядаємо інформаційні стрічки, і через них постійно взаємодіємо з мовою.
Саме тому надзвичайно важливо, наскільки добре журналісти володіють українською. Люди несвідомо запам’ятовують слова, мовні конструкції, стиль викладу. Якщо їм сподобається якийсь вислів, вони почнуть використовувати його у власному мовленні. Тому журналіст має постійно працювати над собою, розширювати словниковий запас, розвивати відчуття слова, навчатися, оскільки це безпосередньо впливає на мовну культуру суспільства.
Водночас я не вірю, що примусові методи можуть дати справжній результат. Людей можна зацікавити лише через живу комунікацію й особистий приклад. Я переконалася в цьому під час реалізації власного мовного проєкту, коли люди приходили не лише вивчати українську, а й шукали підтримки, спілкування та відчуття спільноти.
На мою думку, журналістика сьогодні — це насамперед про відповідальність. Недостатньо просто повідомити новину — потрібно допомогти людям зрозуміти її значення, формувати правильні смисли й не дозволяти важливим темам губитися серед поверхневого інформаційного потоку.
Особливу роль у цьому відіграють військові журналісти. Вони документують російські злочини, фіксують нашу історію, зберігають пам’ять про війну. Для мене це такі ж герої, адже якщо ми сьогодні не зафіксуємо правду, то хто зробить це за нас?
Загалом я вважаю, що українські журналісти сьогодні виконують надзвичайно важливу місію. Вони не лише інформують суспільство, а й формують його цінності, а також допомагають світові краще зрозуміти та почути Україну.
— Як, на вашу думку, змінилася роль журналіста в українському суспільстві після початку повномасштабної війни? Чим сьогоднішня журналістика відрізняється від тієї, якою вона була до 2022 року?
—Я й сама спостерігаю, як змінюється моя діяльність у журналістиці. Раніше я багато писала для різних сайтів, висвітлювала різноманітні теми, а зараз ми живемо в дуже турбулентний час, який ставить перед журналістами зовсім інші виклики.
Сьогодні особливо важливо мати свою аудиторію. Кожне медіа, платформа має людей, які їй довіряють, стежать за новинами, читають матеріали. І ця довіра зараз має надзвичайно велике значення. Я думаю, що нам особливо потрібні журналісти, які працюватимуть із темами історичної пам’яті, добре орієнтуватимуться в історії України, літературі. Іноді здається, що журналіст просто пише тексти, але насправді це має бути всебічно розвинена людина, яка хоча б у загальних рисах орієнтується в багатьох сферах. Саме тоді вона може бути справді хорошим журналістом.
Водночас дуже добре, що сьогодні багато журналістів знаходять свою спеціалізацію. Хтось працює винятково з темою культури, хтось — із політикою, хтось — із соціальними питаннями. Це правильний підхід, адже можна або бути універсальним журналістом, який добре орієнтується в різних темах, або обрати свою нішу й поглиблювати знання саме в ній.
Кожен знаходить свій напрям, у якому може найкраще реалізувати себе. І мені здається, що саме в цьому сьогодні полягає одна з найважливіших змін української журналістики — вона дедалі більше стає професією особистостей, де кожен має можливість знайти власний голос і свою тему.
Валерія Окопна, студентка-практикантка Львівського ЦЖС
