Український медіапростір за роки війни суттєво змінився. Якщо у 2014 році журналісти значно вільніше висвітлювали події, то сьогодні питання безпеки, відповідальності та захисту чутливої інформації стали невід’ємною частиною роботи медіа. Змінилися й самі теми. Поряд із оперативною інформацією про війну дедалі більше уваги приділяють збереженню пам’яті, підтримці ветеранів та чесній розмові про проблеми, з якими стикається суспільство. Про те, як змінювалися підходи до висвітлення війни, знає з власного досвіду полковник запасу Олександр Поронюк — працівник Львівського будинку офіцерів. Його щоденна робота — це не лише виконання службових обов’язків, а й постійна комунікація з військовими та медіа.
Про особливості цієї роботи, яка проходить на перетині інтересів війська і суспільства, про безпеку захисників та зміни в українському медіапросторі після початку повномасштабного вторгнення Олександр Поронюк розповів в інтерв’ю.
— У чому полягає ваша щоденна робота і як змінилися ваші ключові обов’язки з початком повномасштабного вторгнення?
— Зараз я працюю трохи в іншому напрямку — у Львівському будинку офіцерів і займаюся журналістською діяльністю. Тобто показую роботу Львівського будинку офіцерів як структури Збройних сил України. І те, що ми зараз маємо, на чому стоїмо, ми подаємо для журналістів як частинку культурного, освітнього, просвітницького простору життя військових, підростаючого покоління, родин військовослужбовців, людей, які, на жаль, втратили своїх рідних і близьких.
Українські військовослужбовці тут мають змогу отримати психологічну підтримку у форматі терапії. А військові капелани, які потребують спілкування з родинами військових не лише в храмах, а десь на такій нейтральній території, мають все для того, щоб посидіти, випити каву і поговорити в більш домашній обстановці.
Коли ми виїжджаємо у військові частини з просвітницькою, культурологічною або адаптативною функцією, намагаємося в межах і в міру можливості про це дуже-дуже обережно повідомити. Тому що не можемо сказати, де і перед ким ми виступаємо, що то за хлопці і дівчата, яку функцію або місію вони виконують.
Для прикладу, ми нещодавно тільки приїхали з Литви, де виконували дипломатичну і культурну місію. Ми взяли львівських військових музикантів, наших працівників Львівського будинку офіцерів, і провели понад 12 виступів та спілкувань з журналістами, представниками місцевих влад, родинами українців, які вимушено залишили країну. Серед них колишні мешканці Запорізької, Донецької, Луганської областей. Ми мали велику честь провести такий формат спілкування з ветеранами, які проходять лікування і реабілітацію в Литві, де їм люб’язно надають можливість адаптуватися. Я усі ці події описав та подав до місцевих медіа.
— Які ключові тенденції у військовій медіасфері ви могли б виділити, якщо порівняти два переломні моменти — 2014 рік та повномасштабне вторгнення 2022-го? Як змінилися підходи до висвітлення війни?
— Насамперед це перехід від занадто відкритої інформації до більш поміркованої. Я тоді ще був керівником в інформаційній агенції Міністерства оборони “Армія.Інфо” і ми максимально роз’яснювали це журналістам. Наша команда виступала, проводила брифінги, запрошувала медійників, щоб вони зрозуміли, що не варто показувати колони техніки, знімати номери військових частин, обличчя бійців, шеврони, розповідати, що це за військова частина і так далі.
Це був досить болючий і тривалий час, коли суспільство і журналісти цього не розуміли. Часто медійники просили дати інформацію про те, що це за військова частина, чим вона займається, хто там командир, яка їхня чисельність чи на яких машинах вони їздять?
Ми говорили: а що це змінює? Розуміємо, що повинні дати факт, що трапилось таке-то або військові звільнили таку-то територію. Але це має даватися як постфактум. Проте коли про це повідомляється у реальному часі, воно миттєво використовується противниками. Так само, як ми використовуємо інформацію, яку подають росіяни, показуючи свої позиції, склади, техніку та озброєння. Наші аналітики миттєво вираховують, де це є і українська армія намагається максимально швидко все ліквідувати. Якщо загроза знаходиться в компактному місці, зрозуміло, що краще знищити ту техніку або озброєння, і вона не буде застосовуватись ні проти українських військових, ні проти українських міст і селищ.
Також в цей період було багато хлопців і дівчат, які на добровільних засадах виконували функції пресофіцерів або прессекретарів, і писали те, що вважали за необхідне. Ми до них зверталися, оскільки вони були в нашому підпорядкуванні, і говорили, що вони чинять неправильно, коли видають інформацію, яку не варто озвучувати.
Ми знали, що таким чином вони намагаються підняти бойовий дух наших хлопців, але одразу після цього, на позиції підтягувався противник і загострював ситуацію. Були дуже важкі бої, які забирали життя і здоров’я наших хлопців. Тому подібні публікації аналізувалися та обговорювалися. Щоб впорядкувати роботу військових і воєнних журналістів, командування видавало накази, директиви, З часом робота у військовому інформаційному у полі була впорядкована.
Період до повномаштабного вторгнення фактично був часом адаптації інформаційного простору України під ведення бойових дій. Відбулася певна домовленість між військовими і воєнними журналістами. Військовий – це той, хто служить армії і носить погони, а воєнний журналіст – це той, хто представляє інформаційну агенцію, телебачення, радіо і має затверджений доступ до військових частин.
Ще одна деталь: самі частини вже мали свої пресгрупи, що відповідали за безпеку журналістів, які приїжджали до них. Одна справа – журналіст приїхав і він хоче зняти або написати про бойові позиції. Але ми маємо пам’ятати, що там працюють снайпери, безпілотники. Це – зона підвищеної небезпеки. Пресгрупи мають слідкувати за тим, щоб у відео не було лишньої інформації, позиції були правильно модернізовані без прив’язки до місцевості, бо це все безпека частини і військовослужбовців, які дотичні до цієї теми.
Мене дуже порадувало те, що вище військове керівництво усвідомлює, наскільки важливими є медіа. Проблеми в армії, які висвітлювалися журналістами, ніколи не залишалися без уваги. Достатньо пригадати, як після публікацій у ЗМІ реагували на проблеми з якістю харчування, форми та взуття для військових. Ці питання вирішили завдяки поєднанню закритої та публічної інформації, роботі експертів у відповідних напрямах, а також якісному інформаційному супроводу армії.
Коли почалася повномасштабна війна , це стало травмою для всього суспільства. Це був шок не тільки для українців, а й для всього світу. Ніхто не міг повірити, що війна більшого рівня ніж Друга світова може бути у ХХІ столітті. Журналісти, як на мене, дуже адекватно чинили. Тому що в цій кризовій ситуації, коли всі вважали, що російській армії не протистояти, саме вони висвітлювали боротьбу проти російських загарбників..
За тим, як вистояв український народ, велике значення також дала системність, мобільність, комунікаційність, наших структур.
— З якими найбільшими труднощами в комунікації ви стикаєтеся під час професійної діяльності?
— Є такий вислів – свій серед чужих і чужий серед своїх. Оце, мабуть, характерно для військових журналістів.
Тому що в військовому середовищі я журналіст, а в цивільному – військовий. В обох ситуаціях людям важко тебе повноцінно приймати. І ти повинен розуміти, що лише твої професійні і особисті якості, вміння комунікувати, бути компетентним в тому чи іншому напрямку роботи, визначають тебе. Коли кожен якісно робить свою роботу на рівні, працювати стає значно простіше.
— Чи можете ви детальніше розповісти про сферу, у якій ви зараз працюєте і з якими труднощами, наприклад, логістичними або технічними, ви стикаєтеся під час роботи?
— З таким ми часто стикаємося, армія — дуже бюрократична структура. Вона, можливо, є найскладнішою структурою в суспільстві. Але це характерно не тільки для України, а й для інших країн.
Ми хотіли подолати стереотипи щодо ведення інформаційних війн. А зараз вони перейшли мало не на перший план. Яскравим прикладом є те, скільки разів Трамп переміг Іран. Число вже переходить за декілька десятків, і це є елементом гібридної війни.
Але якщо говорити про технічне, то ця проблема була і буде завжди. Тому що інформаційна діяльність потребує якісної апаратури, фотоапаратів, комп’ютерів, інтернету. А українська армія по статуту в багатьох випадках не мала цього. Якщо військовий керівник розуміє значення інформаційної діяльності, то він зробить все, щоб його журналістам було на чому працювати і на чому їздити. Особливо на фронті.
Треба віддати належне, десь у 2017-18-х роках країни НАТО почали дуже велику увагу приділяти підготовці і перепідготовці українських військових журналістів та представників інформаційного напрямку саме за їхніми стандартами.
Тоді до нас ввійшло дуже багато функцій, які ми до цього не виконували. З’явилися стратегічні комунікації, поділ на спеціалізацію: фотокор, телевізійник і так далі.
Раніше журналіст мав бути універсальним. Мав вміти писати, знімати, монтувати відео. Журналіст і зараз повинен володіти цими навичками, але тепер є спеціалізація. Хтось гарно пише тексти, інший – професійно знімає, третій – фотографує. Стандарти НАТО дуже важко, але все-таки зайшли у Збройні сили, модернізувалися і, я думаю, що тепер багато європейських країн дивляться, на те, як працюють українські медіа, і переймають наш досвід.
Нещодавно я бачив один матеріал про те, як досліджують діяльність пресофіцерів бригади. Одна бригада складається з 3-7 тисяч чоловік. Про їхню діяльність описують лише п’ять чи шість людей , але серед них є журналіст, фотокор, водій.
Також тепер, коли люди приходять працювати, влада та військове керівництво забезпечує їм власну апаратуру. У кожного може бути своя техніка, але зараз навіть до комп’ютерів є вимога, щоб вони були ліцензовані і не мали змоги надати доступ ворогам до інформації, що зберігається на них. Тобто зараз ми маємо дуже багато вимог, які треба виконати для безпеки журналістів, військових і самого підрозділу.
— На початку війни ми часто чули в репортажах слова “орки” чи “русня”. Зараз медіа все частіше повертаються до офіційних термінів — “російські окупанти”, “ворог”. Чому мова журналістів стала більш стриманою?
— Я вважаю, що треба ділити. Не все так просто. Якщо ми зайдемо в соцмережі, то можемо побачити, що хлопці в словах не стримуються. Особливо в моменти, коли гинуть рідні й побратими, хтось отримує важкі травми, зникає безвісти чи коли ворог стирає з лиця землі міста й села. Там емоції киплять дуже сильно. Але ми розуміємо, що журналіст повинен перш за все виконувати свою роботу професійно. І навіть під час війни є таке поняття як журналістська етика. Я дуже багато разів був дотичний до відкриття різних військових виставок – їх було більше десятка. Втім, навіть під час таких заходів пам’ятають, що є етика, за якою не слід показувати кров, загиблих чи жорстокі миттєвості війни.
— У чому найбільша складність боротьби з російськими фейками в соцмережах і як покроково відбувається процес очищення інфопростору від них?
— Є спеціальні структури, де працюють висококваліфіковані спеціалісти, які моніторять російський, український, європейський та світовий простори. Фейки заходять не тільки до нас, а й в англомовне середовище і зловити їх після того дуже складно.
До речі, це також одна з проблем української сучасної журналістики, коли фейкова інформація залетіла десь на Захід, журналіст знайшов її і тут це миттєво починають розганяти. А потім виявляється, що це фейк.
Очищенням інфопростору займаються люди, які працюють навіть не в межах Міністерства оборони, а в системі національної безпеки – це кіберполіція і інші структури, які мають спеціалістів за такими напрямками. Я вважаю, що вони досить дієво працюють, але нам також потрібно дуже плідно працювати над цією проблемою, для того, щоб наш ворог розумів, що він не є розумнішим від нас.
— Триває затяжна війна. Як за таких умов тримати увагу міжнародних медіа, щоб тема України не зникала з перших шпальт світових медіа?
— Це дуже складна тема і це не секрет, що на нас стали менше звертати увагу, ніж, наприклад, на якийсь землетрус чи спеку. І, з одного боку, це цілком закономірний людський процес, що постійне загострення та кризи втомлюють людей. З іншого боку, людям свої проблеми є ближчими. Тут багато залежить від стратегії, тактики, оперативного мистецтва та від військово-політичного керівництва.
У нас є дипломатичні служби, фахівці з спілкування, українські думи та дуже багато українських переселенців, яких треба підтримувати. Потрібно говорити про них, щоб світ не забував про нас.
От для прикладу, в Литві о 12.00 в кожному храмі моляться за мир в Україні, приходять туди як наші земляки, так і литовці. Ми зустріли одну сім’ю і вони розповіли, що жили на Сході. Вони не знають чи повернуться, бо дім знищено, тому вирішили асимілюватися, бо стали литовцями. Вже досить добре володіють литовською мовою і влаштували своє життя, але це не заважає їм приходити і кожного дня просити за мир на Батьківщині.
В Україні є дипломати, які твердо відстоюють наші інтереси на всіх міжнародних майданчиках — від ООН до Євросоюзу. Говорю це, спираючись на власний досвід, адже ми нещодавно знову повернулися з культурно-дипломатичної місії, і знаємо, що таких прикладів є чимало. Надзвичайно важливо, що нашу державу представляють яскраві інтелектуали, які фахово та гідно виконують свою місію.
Наші спортсмени, подивіться, як вони себе активно проявляють, коли на змаганнях залучаються російські спортсмени. Українці просто ігнорують їх або заявляють про те, що Росія – це агресор. Громадянська позиція кожного громадянина і чиновника зробить так, що про Україну забувати не будуть. А ЗМІ, безперечно, мають це висвітлювати і щоденно наголошувати на цьому.
— Чи має право український журналіст свідомо замовчувати або відкладати певні внутрішні проблеми? Наприклад, корупційні чи організаційні в оборонній сфері, щоб не давати можливості ворожій пропаганді зіграти на цьому?
— Це надзвичайно складна тема, однак ми не маємо права замовчувати проблеми корупції в Силах оборони України — структурі, що об’єднує ЗСУ, Нацгвардію, ДПСУ, СБУ та інші військові формування.
Ми мусимо говорити про цей конфлікт, адже він вийшов у публічну площину через величезні фінансові обсяги, спрямовані на закупівлю дронів та сучасного озброєння. Питання того, чи підуть ці кошти на захист національної безпеки, чи на приватні потреби — це кричуща тема для української держави.
Крім того, принципове значення має те, хто саме і в якому контексті порушує цю тему, а також як реагують держава, правоохоронці та суспільство. Ключовий показник — фінал цієї історії. Конкретні вироки та реальна відповідальність винних. Суспільство повинно знати антигероїв.
— Чи траплялися у вашій практиці випадки, коли через необережну публікацію в медіа доводилося екстрено виправляти ситуацію? Як саме вдалося її вирішити та якими були наслідки?
— Було неодноразово. Журналістика – це жива матерія. Необережно або емоційно сказане слово, неправильно назване прізвище чи посада — все має дуже великі наслідки. Зазвичай це породжується бажанням журналіста зробити краще, а виходить лише гірше через непрофесійну діяльність.
Такий дещо курйозний випадок був, коли ми працювали з двома зірковими генералами. Один з них був генерал-майор, а другий – генерал-лейтенант. Журналіст вважав, що лейтенант молодший, ніж майор, тобто прирівняв їх до первинного військового звання і людину вищу за статусом поставив нижче, але цю ситуацію вдалося вирішити.
У мене також були моменти, де я був змушений звертати на таке увагу. Тому що вся інформація є дуже важливою: посада, військове звання, прізвище. Це як домашня або електронна адреса.
Були подібні ситуації і міжнародного значення. Мали заплановані великі міжнародні навчання на теренах Західної України. Для того, щоб кордон перетнули іноземні підрозділи, дозвіл повинна дати Верховна Рада, але в цей час у них була така велика політична криза, що вони не розглянули це питання. І склалося так, що підрозділ вже прибуває до України, тому що в нього терміни, ешелони, техніка стоїть, а Рада ще дозволу не дала.
Ми й уявити не могли, які баталії розгорталися навколо цієї події. Командування діяло суворо за законом: було чітко вказано, що такого-то числа прибуває відповідний підрозділ. Він прибув, аж раптом якийсь журналіст пише, ніби Україну «окупували», оскільки немає офіційного дозволу Верховної Ради. І ти усвідомлюєш, що це роздмухується у величезний міжнародний скандал, який одразу підхоплюють світові ЗМІ. Тоді мої старші керівники сказали мені, що якщо Верховна Рада не прийме рішення, я буду звільнений без права на пенсію. Але, на щастя, вона все таки прийняла і навчання відбулося дуже цікаво.
Через цей випадок до події був підвищений інтерес як українських, так і світових ЗМІ. Нам довелося привести понаднормову кількість журналістів, тому що всі цим зацікавились. Навчання мало бути середнього рівня, але через те, що все так розкрутилося, подія набула великого масштабу.
— Яка історія чи репортаж за часи служби стала для Вас найважчою емоційною?
— У мене було дуже багато кризових ситуацій. Зараз ми дуже рідко говоримо про паради чи урочистості, які відбуваються в країні. Ми переважно акцентуємо увагу на драмах та кризах, особливо під час війни.
Але і в мирне життя в нас були різні ситуації, серед них Скнилівська трагедія, коли Су-27 упав на голови людям. Для мене це був дуже складний момент. Одна з журналісток, яку я з тих пір вважаю ангелом охоронцем львівських медійників, у той день захотіла провести з чиновниками та військовими брифінг. Завдяки їй ми всі зібралися в одному місці, а в цей час літак упав там, де мали бути ми. І дуже багато людей загинуло.
Це була важка ситуація і нам довелося багато працювати. Більше всього мене тоді напевно виразило, коли у Львівський морг почали привозити чорні пакети, а звідти звучали мобільні телефони. Я в цей момент перебував у стані ефекту, бо знав який жах там відбувався.
Були важкі моменти, коли до нас привозили загиблих хлопців з Іраку. Наші військові воювали, адже ми перший раз виступили у складі НАТО, як окремий український армійський підрозділ. Перших загиблих хлопців привозили сюди, до Львова.
Також ми надавали допомогу під час ліквідації аварії під Ожидовом, коли перекинувся потяг із жовтою фосфорною кислотою й розлилося кілька цистерн. Туди залучили військових інженерів та підрозділ РХБЗ (радіаційного, хімічного та біологічного захисту). У перші дні там панувала паніка, тож довелося залучати журналістів.
Ми тісно співпрацювали з пресслужбами Міністерства внутрішніх справ та Спеціалізованих служб з надзвичайних ситуацій. Щоб збити хвилю паніки, доводилося постійно пояснювати ситуацію, давати роз’яснення та проводити брифінги.
Взагалі робота пресофіцера та прессекретаря неймовірно насичена й складна — твоє життя тобі більше не належить. Ти повністю залежиш від того, що з’явилося в інформаційному просторі, тому було багато критичних моментів. Наскільки могли, ми з них виходили, вирішували і рухалися далі.
— Як військовому журналісту чи пресофіцеру тримати психологічний баланс, щодня пропускаючи крізь себе людські трагедії та руйнування?
— Свого часу у розмовах із цивільними колегами я казав, що журналіст, мабуть, навіть більший цинік, ніж медик. Адже саме ми чи не найчастіше зіштовхуємося з усіма людськими вадами: заздрістю, жадібністю, підлістю. І те, чи зможе журналіст пройти крізь цей бруд, не з впустивши його в себе, залежить від оточення.
Проте за цим удаваним цинізмом ховається інше. Коли спілкуєшся з дійсно сильними, глибокими фахівцями, помічаєш, наскільки вони насправді беззахисні у звичайному житті, іноді навіть по-дитячому наївні. Такий медійник може написати емоційний матеріал, від якого клубок у горлі, і водночас ювелірно опрацювати фактаж так, що жоден прокурор не знайде підстав для претензій.
В Україні є такі потужні автори, і це велика цінність. Але треба розуміти: за кожною високою планкою стоїть серйозна юридична підстраховка. Адже у нас, на жаль, винним часто роблять не того, хто створив проблему, і не суспільство, а саме журналіста, який наважився цю тему підняти.
Тому я можу сказати, що журналісти, мабуть, так само як і священники проводять в себе реколекцію. Журналісти теж потрапляють в своє середовище і там очищаються, говорять, критикують, сваряться, киплять емоціями. Я думаю ви розумієте, що ніколи всі задоволені від інформації або матеріалу не будуть. Комусь кажуть, що це нецікаво, іншому, що це заангажовано, або прирівнюють роботу до провокації. Але за будь-яких обставин кожен сюжет або матеріал знаходить свою аудиторію. Чи це 10 чоловік, чи 10 мільйонів – залежить від актуальності і проблематики.
— На вашу думку, як саме має поводитись журналіст у зоні бойових дій і які дії медійників там є табуйованими?
— Тут є чітко відпрацьований алгоритм дій. Навіть якщо ви дуже захочете потрапити у військову частину чи на передову, просто так не вдасться — вас туди не пропустять. Якщо поїдете з волонтерами, то вони прямують до когось конкретно. І вже на місці військовослужбовці вирішують, чи доставити вас до підрозділу, чи зустрітися в обумовленій точці на карті. Це робиться для безпеки і вас, і хлопців, які нас оберігають.
Зрозуміло, що багато волонтерів їздить до своїх рідних, близьких, сусідів, у конкретні військові частини роками. Алгоритм дій дуже жорсткий, важливо виконувати всі вимоги безпеки. Однозначно, що коли ви приїдете в військову частину, вас будуть постійно інструктувати.
Якщо ви вирушаєте в таку поїздку, обов’язково маєте мати редакційне завдання: чітке розуміння, куди їдете, навіщо і що саме повинні зробити. Є журналісти, які працюють на фронті постійно: приїхав додому, виправ одяг від диму й пороху, перевдягнувся і одразу повертається назад, бо там на нього чекають. Це одна історія. А якщо ж ви заїжджаєте під конкретну тему, то потрапляєте під опіку пресслужби військової частини – зазвичай це бригада чи корпус. Вас супроводжують спеціально визначені офіцери, адже є різні роди військ та спецпідрозділи, які просто так показувати не можна.
Ви й самі бачили в соцмережах чи медіа: обличчя закривають, голос змінюють — усе для того, щоб бійці залишалися в безпеці та могли якісно виконувати свої завдання. Тому безпека завжди на першому місці: жодних кроків убік чи самовільних дій без дозволу супроводжуючого офіцера.
Знімати обличчя, військові номери, техніку чи озброєння — це все суворо заборонено. Наголошую ще раз: ідеться про життя та безпеку людей. Сьогодні достатньо просто засвітити локацію — і буквально за лічені хвилини туди прилітає безпілотник та коїть біду. Тому ці моменти вимагають від журналістів максимальної уваги й відповідальності.
Окрім цього, я б звернув увагу на те, наскільки наші новини є актуальними та оперативними. Заради цікавості: декілька днів тому прокинувся о п’ятій ранку, одразу вмикаю телевізор чи стрічку — і потрапляю на канал Nexta. Вони вже о п’ятій ранку видають перші оперативні новини. Я замислився: а коли ж видають наші? І з прикрістю зрозумів, що наші новини з’являються занадто пізно.
Зазвичай виставляються новини вчорашньої або позавчорашньої давності. Тому люди мають дещо спотворене отримання інформації. Ми отримуємо інформацію від європейських та світових колег, а хвиля інформації долітає до нас в районі обіду. Або ми дізнаємося це безпосередньо вже з соцмереж від тих чи інших блогерів. Але виникає питання: наскільки їхня інформація є правдивою і чи працюють вони безпосередньо на державу? І за цим процесом насправді дуже цікаво спостерігати.
Якось дивлюся — в українському ефірі з’явився чоловік, говорить дуже гарно. Одразу виникає думка: чий він буде? Мене це завжди зацікавлювало, адже журналісти одразу починають складати пазли. І от як тільки доходить до якоїсь критично важливої інформації, цей чоловік одразу себе «засвічує» — і ти миттєво розумієш, чиї інтереси він насправді просуває. Після цього він тобі як експерт вже просто не цікавий. Адже він їсть хліб в тих людей, які мені не цікаві і яких я особисто не сприймаю.
— Яких базових навичок найбільше бракує новому поколінню медійників, які приходять у професію під час воєнного стану?
— На превеликий жаль, більшість вважає, що гугл може все. При тому, що книжка має в собі те, що інтернет не дасть.Нам не вистачає глибини знань. І це є бідою не лише українською, а й загальносвітовою.
Зараз мало хто переймається глибоким вивченням історії — усе сприймається поверхнево. Але це загрожує бідою: якщо ти не знаєш власної історії, то змушений будеш вчити чужу. Саме тому я й кажу, що у суспільстві мають бути фундаментальні знання.
Дуже багато чудових, справді талановитих журналістів приходять у професію не з журналістської освіти, а з інших сфер — це філософи, філологи, історики, математики. Причина банальна: вони мають глибоку базову спеціалізацію і у свій час складали заліки по козацькій добі, докладно вивчали свій предмет. А журналісти часто пролетіли повз це з думкою: “Та нащо воно треба, дядько гугл усьому зарадить”.
Це моє особисте спостереження. Я знаю багатьох таких фахівців і просто схиляюся перед їхньою феноменальною пам’яттю, знанням дат, цифр та прізвищ. Коли такі люди говорять, ти просто стоїш поруч і розумієш, що цієї висоти вже, мабуть, ніколи не досягнеш.
— Яких найпоширеніших помилок припускаються медійники під час висвітлення військової тематики і як їх уникнути?
— Я вважаю, що на сьогоднішній день наш народ фактично став армією. Адже у кожного батько, син, мати, брат чи сусід десь служить. Суспільство сьогодні краще за будь-кого володіє реальною ситуацією.
Мати спілкується з сином-військовослужбовцем і чує з перших вуст: як годують, у що вдягають, яке забезпечення та озброєння, як лікують, які стосунки у колективі і коли дадуть довгоочікувану відпустку.
І от коли людина володіє такою первинною інформацією “з полів”, а з екранів чи зі шпальт їй подають поверхневий матеріал із загальними фразами — вона це миттєво відчуває. Одразу бачить глибину знань і рівень дослідження теми. Саме тому для сучасного журналіста такі поняття, як компетенція, професіоналізм та етика, мають бути на першому місці.
Є неймовірно величезна кількість людей, які переживають дуже боляче всі ті драми і трагедії. Але ми живемо в такий історичний час, що зараз, мабуть, кожен написаний матеріал буде важливим дослідженням через 10-20 років. Люди будуть говорити про те, як український народ з в рази меншою економікою, населенням, територією зміг протистояти Російській імперії. І як ми змогли довести свою державність і забезпечити велике майбутнє, за яке поплатилися дуже великою кров’ю.
Пікусь Адріана, студентка-практикантка
