На карʼєрному шляху Галини Тищук траплялося різне. Журналістка впевнено рухалася сходинками від асистентки режисера до керівниці новинного відділу. Втім, через вигорання залишила журналістику майже на 12 років.
За час багаторічної перерви вона здобула новий життєвий досвід і переосмислила своє бачення професії. Повернувшись до журналістики, Галина Тищук почала працювати вже з новим поглядом на роль медійника та його відповідальність перед суспільством. І сьогодні очолює філію «Українського радіо» у Львові на Суспільному.
В інтервʼю Львівському центру журналістської солідарності Галина Тищук розповіла про те, як повномасштабна війна навчила її відповідальності за кожне слово та чому сучасним медійникам варто менше говорити й більше слухати.
— Розкажіть, будь ласка, як розпочався Ваш шлях у журналістиці. Чому свого часу обрали цю професію?
— У 18 років я переступила поріг Львівського телебачення як нова працівниця. Починала з адміністратора, згодом стала асистенткою режисера, режисеркою, редакторкою новин, а пізніше очолила відділ новин.
Це були роки постійних подій, прямих ефірів, дедлайнів і зустрічей із людьми, кожен із яких залишав свій слід.
Згодом настав момент, коли я зрозуміла, що вигоріла. Майже на 12 років відійшла від журналістики, хоча професія нікуди не зникла з мого життя.
У будь-якій сфері, де працювала, мені допомагали журналістські навички: вміння слухати, ставити запитання, аналізувати, знаходити спільну мову з людьми та бачити історії там, де інші проходять повз.
Близько року тому я повернулася в медіа. Сьогодні очолюю філію Українського радіо у Львові. Повернулася в професію вже іншою людиною ‒ із життєвим досвідом, спокійнішим поглядом на життя і ще більшим захопленням журналістикою, яка, як виявилося, ніколи мене по-справжньому не відпускала.
— Сьогодні Ви працюєте на «Суспільному». Що для Вас означає бути частиною саме цього медіа і що найбільше подобається у Вашій роботі?
— «Суспільне» постійно нагадує мені одну просту річ: журналіст не повинен подобатися всім. Якщо після ефіру тобі аплодують абсолютно всі, то є шанс, що ти був занадто зручним. Наше завдання ‒ не підтверджувати чиїсь переконання, а допомагати людям бачити картину ширше. Саме ця свобода і подобається мені найбільше.
— Як повномасштабна війна змінила Вашу роботу? Що стало найбільшим професійним викликом?
— Вона навчила мене мовчанню. Колись після інтерв’ю хотілося ще щось уточнити, поставити додаткове запитання. Тепер іноді найважливіше просто мовчки побути поруч із людиною. Не все, що журналіст бачить, має прозвучати в ефірі. І не все, що можна запитати, потрібно запитувати.
— Чи змінився підхід до підготовки матеріалів після початку повномасштабного вторгнення? На що сьогодні звертаєте найбільшу увагу під час роботи над темами війни?
— Дуже змінився. Ми звикли думати, що журналіст відповідає лише за достовірність інформації. А після 24 лютого журналіст відповідає ще й за наслідки своїх слів. Тому сьогодні я завжди думаю не тільки про те, чи правда це, а й про те, що ця правда зробить після того, як прозвучить.
— Чи довелося Вам за останні роки опановувати нові навички або формати роботи? Що найбільше змінилося у Вашій професійній діяльності?
— Найскладніше було навчитися не встигати за новинами.
Це звучить дивно. Але сьогодні новини народжуються щосекунди. Якщо намагатися встигнути за всіма, можна втратити головне ‒ сенс. Тому тепер для мене важливіше не повідомити першою. Важливіше допомогти людині зрозуміти, що сталося.
— Яких помилок, на Вашу думку, журналістам варто уникати під час висвітлення тем війни?
— Не закохуватися у власну важливість. Ми іноді починаємо думати, що ми ‒ головні герої подій. Насправді ні. Журналіст ‒ це провідник. Коли він починає говорити голосніше за своїх героїв, то вже не виконує свою роботу.
— Як, на Вашу думку, за останні роки змінилася професія журналіста в Україні?
— Колись журналісти боролися за ексклюзив. Сьогодні ми боремося за довіру. І мені здається, що це набагато складніше. Тому що ексклюзив можна випадково отримати. А довіру випадково не здобувають. Її заробляють роками. Втратити ж її інколи можна одним словом.
— Що сьогодні найбільше мотивує Вас залишатися в журналістиці, попри всі виклики?
— Я дуже люблю момент, коли людина після інтерв’ю каже: «Я ніколи про це не говорив. Але зараз чомусь заговорив». Для мене це найбільший професійний комплімент. Бо це означає, що між журналістом і людиною хоча б на кілька хвилин виникла довіра. А все інше ‒ техніка.
— Яку пораду Ви дали б молодим журналістам, які лише починають свій професійний шлях?
— Я б порадила менше вчитися говорити. І більше слухати. Ми живемо в час, коли всі хочуть висловитися. Людей, які справді вміють слухати, дуже мало. А хороші інтерв’ю народжуються саме там. І ще одна річ: не бійтеся визнавати, що чогось не знаєте. Найгірше запитання журналіста не «дурне», а те, яке він не поставив, бо боявся здатися недостатньо розумним.
Соломія Волошин, студентка-практикантка Львівського ЦЖС
