Міфи про «штучність» української мови чи «історично російськомовний» Південь та Схід — це не просто вигадки, а ретельно вибудувана імперська політика. Століттями Росія нищила українське слово різними методами: від заборон Валуєвського циркуляру до підступного радянського «зближення» правописів.
Сьогодні ці наративи продовжують жити у замаскованих буденних фразах на кшталт «какая разница» або «не діліть людей за мовою», які насправді слугують для замовчування політики тотальної русифікації та лінгвоциду.
Як радянські кіно та естрада цілеспрямовано вирощували в українцях комплекс меншовартості, чому ворожі пастки досі ховаються у звичних жартах і мемах та чому справжнє звільнення від впливу імперії починається із щоденного мислення кожного з нас розповіла старша викладачка кафедри медіариторики та мовної комунікації факультету журналістики ЛНУ імені Івана ФранкаНаталія Більовська.
– Якщо говорити про російські міфи щодо української мови, який із них найглибше вкорінений у свідомість людей?
– Одним із найбільш вкоріненим міфом у свідомості людей про українську мову є твердження, що вона нібито штучна, несамостійна і є лише діалектом російської. Такий наратив формувався впродовж багатьох століть як інструмент імперської політики Росії. Якщо ми заперечуємо окремішність мови, то автоматично ставимо під сумнів не тільки її власну важливість і самобутність, а й існування культури,держави і взагалі всього народу.
Насправді українська мова має дуже давні історію, фонетику, граматичну систему та лексику. А її розвиток ми можемо бачити через численні писемні пам’ятки, що зафіксовані ще з часів Русі. Ба більше, українська мова є набагато ближчою до багатьох слов’янських мов, ніж до російської, за окремими лінгвістичними й фонетичними ознаками.
Російська пропаганда тривалий час нав’язувала нам, українцям, комплекс меншовартості.Українську називали «мовою села», непрестижною, непридатною для науки та державного управління. Ще за радянських часів казали, що в нас немає словників, які фіксують терміни, тому нібито мусимо користуватися російською – зокрема технічною та науковою літературою.
Але сьогодні українська мова стала не лише символом культури, але й свободи, ідентичності, опору та самоідентифікації українського народу. Тому коли ми говоримо, що зараз триває боротьба за мову, це не просто слова, а наше право бути собою.
– Якими державними рішеннями Російська імперія конструювала образ української мови як виключно «сільської»?
– Стереотип, що українська мова – це щось сільське, недостатньо серйозне для науки, великої літератури та державного життя не виник сам собою. Це така цілеспрямована російська агітація та намір протягом багатьох століть.
Однією з таких найвідоміших заборон став Валуєвський циркуляр 1863 року, де фактично заперечували існування української мови в будь-якому її прояві. Також Емський указ 1876 року заборонив друкувати українські книжки, ставити вистави, навіть ввозити україномовні видання з-за кордону. Нашу мову витісняли зі шкіл, університетів, будь-якого офіційного простору, залишаючи їй місце лише на задвірках суспільного життя та визначаючи її як суто побутову.
Так створювався міф про меншовартість української мови та нашого народу загалом. Якщо цією мовою не дозволяли навчатися, писати, творити наукові праці, видавати книжки, з часом люди починали вірити, що вона дійсно така безсила й неспроможна на якісь великі рішення. Тобто цією мовою неможливо зробити щось значуще, оскільки її вважали непридатною для цього.
Але українська культура, література та сучасна наука давно довели протилежне. Адже і наші вчені, і їхні досягнення у галузі науки, літератури, культури – загалом у всіх сферах – доводять те, що ми є окремим народом із власною мовою. І сьогодні відновлення поваги до неї — це також повернення історичної справедливості щодо всіх попередніх поколінь українців.
– З приходом радянської влади інструментарій пропаганди змінився. Як політика 1930-х років вплинула на структуру та словники української мови?
– Коли до влади прийшов Радянський Союз, політика щодо української мови стала хитрішою –менш помітною для ока. Якщо Російська імперія діяла переважно через прямі заборони, то радянська влада спочатку створювала певну ілюзію підтримки української культури. У 1920-х роках почали проводити так звану політику українізації, коли відкривали українські школи, видавали книжки, розвивали пресу. Але це був радше хитрий тактичний крок, щоб непомітно закріпити радянську владу в Україні.
У 1930-х роках ситуація змінилася докорінно. Почалися репресії проти українських письменників, науковців та мовознавців – фактично те, що ми зараз називаємо Розстріляним відродженням. І водночас із репресіями проти людей почалися переслідування самої мови. Радянська влада почала поступово наближати її до російської не лише на політичному рівні, а й на рівні правопису, граматики та навіть словників.
Наприклад, у 1933 році було скасовано правопис, який розробляли національно свідомі українські мовознавці у 1920-х роках. Багато питомих українських форм і слів оголосили штучно створеними і навіть націоналістичними. Тоді зі словників вилучали слова, вислови та форми, які відрізнялися від російських, а натомість активно впроваджували більш русифіковані варіанти. На переконання радянських вчених, така мова стала ближчою і зрозумілішою для тодішнього простору, а фактично вона просто копіювала російську. Тобто її штучно уподібнювали. Так пропаганда працювала не через заборону української мови, а через поступове розмивання меж між українською та російською мовами.
І, на жаль, наслідки такої політики ми відчуваємо досі, бо деякі форми вважаємо суто російськими й кажемо, наприклад: «У нас не може бути такого слова, бо воно є в російській». Але це питомо українські слова, хоч часто вони здаються дивними чи застарілими. У цьому випадку я люблю наводити, можливо, трохи абсурдний приклад, але він, напевне, максимально дієвий. Тоді кажу: «Ну тоді ж заберімо слово «морква» з української мови, бо воно є в російській». Тобто нам треба дивитися, чи це слово українське і його запозичили у нас росіяни, чи все-таки навпаки.
– Яким чином у пізньому СРСР формувалося уявлення про безумовну престижність російської мови?
– Радянським людям демонстрували, що російська – це мова успіху, науки, кар’єри і навіть, скажімо, великого міста. А українську поступово відсували на периферію – у сферу побуту, фольклору та сільського життя.
Цей підхід мав цілком конкретні механізми. Наприклад, престижна освіта була тільки російськомовною. У великих містах батьки часто віддавали своїх дітей до російських шкіл, бо вважали, що таким чином вони отримають більше шансів вступити до університету чи успішно розвивати кар’єру. У багатьох закладах освіти викладання поступово переходило на російську, особливо те, що стосується технічних чи наукових галузей.
Існували й фінансові стимули. У мене була ситуація, коли ми обговорювали зі студентами лінгвоцид в Україні й порівнювали його з іншими країнами. Студент наводив приклад: коли його бабуся викладала українською, вона мала меншу зарплату, ніж учителька, яка викладала російською. І, на жаль, такі випадки, коли вчителі російської отримували більші ставки чи доплати, а автори, які публікувалися російською, мали фінансову підтримку з боку держави та більші тиражі, були непоодинокими.
Російська домінувала в кіно, армії, державних установах та на телебаченні. Тобто якщо людина хотіла виглядати сучасною у той період чи долучитися до так званої радянської еліти, вона дуже часто переходила на російську. Ця політика працювала не через офіційні рішення й прямі заборони, а через масову психологію престижу. Людині прямо не казали «говори російською», але їй показували, що російська – це про успіх, перспективу та так звану інтелігентність, хоча її насправді не було. А українська мова і, відповідно, її носії – це щось другорядне.
Тому в нас сформувалася у пізньому Радянському Союзі культура меншовартості. Коли мову забороняють відкрито, то хочеться чинити спротив, а коли це робиться приховано, то психологія часто ламалася так, що людям несвідомо хотілося долучитися до так званої когорти успішних людей, і вони змушені були під певним психологічним тиском переходити на російську.
– Сьогодні проросійські політики часто маніпулюють поняттям «історично російськомовні регіони» щодо Півдня та Сходу. Які реальні демографічні процеси ховаються за цією тезою?
– Сьогодні можемо дуже часто почути від політиків, зокрема проросійських, про так звані «історичні російськомовні регіони» Півдня і Сходу України. Часто складається враження, ніби ці території споконвіку були російськими і за мовою, і за культурою. Але якщо заглибитися в історію докладніше, то можна зрозуміти, що реальна картина була зовсім іншою і набагато складнішою.
До масштабної русифікації більшість населення південних і східних областей України становили саме українці. Передусім це були селяни, які розмовляли українською мовою. Навіть якщо зважити на переписи населення Російської імперії наприкінці ХІХ століття, то ми побачимо там факти, які це підтверджують.
Для багатьох міст і містечок Донецької та Луганської областей чи Півдня України українська мова домінувала в навколишніх селах серед значної частини населення. Але у ХХ столітті почалися масштабні демографічні зміни: індустріалізація, будівництво заводів, шахт і великих промислових центрів, які супроводжувалися масовим переселенням російськомовного населення з різних територій СРСР. Після Голодомору і репресій українські села фактично були спустошені, там не було кому жити, і на їхнє місце часто переселяли людей із Росії. Тобто нові мешканці були росіянами.
Водночас російська мова з описаних вище причин ставала мовою міста, освіти та кар’єри, тому можна говорити, що російськомовність для багатьох східних і південних регіонів – це не природний історичний стан. Це фактично наслідок тривалої, продуманої державної політики Російської імперії, а згодом – СРСР. Це наслідки урбанізації, русифікації та демографічного тиску.
І важливо зрозуміти, що російськомовність не означає російську ідентичність. Мільйони українців на Сході та на Півдні десятиліттями говорили російською мовою, але вони залишалися частиною українського культурного й політичного простору. Тому ми можемо зараз особливо гостро це побачити. Якраз війна 2014 року та повномасштабне вторгнення 2022 року показали, що російськомовність не означає російськість.
– Які лінгвістичні міфи про Україну російська дезінформація найуспішніше експортує за кордон?
– Сьогодні російська дезінформація активно працює не тільки всередині Росії, транслюючись на внутрішню авдиторію, а й поширюється на міжнародну. І дуже часто вона просуває не лише певні політичні, а й мовні та культурні міфи про нашу державу – для того, щоб іноземці могли поставити під сумнів існування української мови, нації та ідентичності.
Один із найпоширеніших міфів – це твердження, що українська та російська мови майже тотожні, а часто й узагалі є однією мовою. А отже, українці та росіяни є нібито одним і тим самим народом. Для західної авдиторії це часто подають як історичний факт, хоча насправді це просто класичний імперський наратив Росії. І так само створюється враження, ніби напад Росії у 2014–2022 роках – це не війна двох держав, а внутрішня суперечка всередині однієї держави чи частини так званої «великої російської держави».
Другий популярний міф – нібито російськомовних українців у нашій країні утискають. Російська пропаганда активно використовує окремі мовні закони чи якісь емоційні історії для того, щоб сформувати образ України як вкрай нетолерантної держави. При цьому майже ніколи не пояснюють історичного аспекту русифікації та того, що Україна сама століттями була обмежена у своїх правах з боку Москви.
Ще один наратив, який Росія активно експортує, – це теза про штучність української культури та мови. На Заході деякі проросійські політики поширюють думку про те, що українська ідентичність виникла лише як політичний продукт Російської імперії. І дуже часто можна почути від подібних діячів, що українська мова та державність виникли лише після розпаду СРСР. Хоча й українська мова, і література, і державницька традиція мають значно глибшу історію, аніж сама Росія.
Небезпека полягає в тому, що всі ці міфи щодо нашої культури та державності Росія експортує на Захід дуже м’яко: через медіа, соцмережі, псевдоекспертів, інтерв’ю російських лібералів чи інших політичних діячів і навіть через окремі культурні продукти. Тому російська дезінформація рідко говорить прямо. Вона робить непомітні кроки, як це й було впродовж багатьох століть щодо України. Вона сіє сумніви у думках західних громадян: чи справді Україна – це окрема від Росії держава? Чи дійсно існує самостійна українська мова та чи мають українці власну ідентичність?
Саме тому боротьба, яку ми ведемо сьогодні, відбувається не лише за території. Вона порушує питання: чи можемо ми, українці, мати власний голос і бути почутими у світі?
– У яких побутових звичках чи популярних суспільних фразах найчастіше озиваються ці старі імперські наративи?
– Найстрашніше в імперських наративах є те, що вони живуть не лише в політиці, медійному просторі чи на телебаченні, а й в абсолютно буденних речах, яких ми просто не помічаємо. Це можуть бути звички, певні фрази, меми чи жарти, які ми відтворюємо постійно, але не замислюємося про їхнє походження. І саме тому ці міфи є такими живучими: вони роками вкорінюються і стають частиною повсякденного мислення.
Наприклад, коли ми чуємо фразу «какая разница», на перший погляд сприймаємо її як заклик до толерантності й прагнення миру, але насправді за нею ховається зовсім інша ідея. Ідея про те, що українська мова – і взагалі будь-яка інша самобутня культура та ідентичність – не мають значення як для Російської імперії, так і для сучасної російської пропагандистської машини. Ворогу дуже вигідно, коли людям байдуже, якою мовою говорити та які традиції підтримувати, адже тоді значно легше витіснити їх і насадити свої.
Ще один поширений наратив – це фраза «Не діліть людей за мовою». Ми впродовж років бачимо її в соціальних мережах: що після початку війни у 2014 році, що після повномасштабного вторгнення 2022 року вона й досі побутує. Ця теза, здавалося б, звучит доволі гуманно. Але проблема в тому, що в сучасному українському контексті її часто використовують для замовчування історії русифікації. Через це складається враження, ніби всі мови, якими говорять в Україні, завжди перебували в однакових умовах. Хоча насправді українська мова століттями зазнавала заборон, її цілеспрямовано витісняли і забороняли спілкуватися.
Ще одним показовим прикладом щодо побутового дискурсу є твердження ніби українська мова смішна, неприродна для міста або ж занадто сільська. І це дійсно не випадковість. На жаль, російська пропагандистська машина через радянське кіно, естраду та масову культуру десятиліттями формувала це уявлення, де українськомовний персонаж обов’язково виглядав провінційним і комічним. У цьому випадку можна згадати серіал «Моя прекрасна няня», де головна героїня походила з українського Маріуполя і не вміла добре говорити ні українською, ні російською – її показували кумедною та малоосвіченою. Взагалі в російській культурі, яка транслювалася в нашому просторі, українець завжди поставав невихованим і обмеженим. І ці персонажі, з яких глузували, – завжди були українськомовними.
І, напевно, один із найнебезпечніших міфів повсякдення – це звичка сприймати українську мову та культуру як щось додаткове, а не базове. Після 2022 року відбувся справжній розквіт українського кінематографа, музики та книгодрукування. Але частина людей досі оцінює їх за принципом: «непогано, як для українського». І власне в таких невеличких деталях завжди криється диявол. У подібних буденних тезах продовжують жити закони «російськості», які нам і треба викорінити.
Тому, коли ми сьогодні говоримо про українську деколонізацію, це не лише про те, що треба змінити назви вулиць чи демонтувати пам’ятники. Тут ми маємо переосмислювати ще йсвоє життя, власні уявлення та звички, які роками, можливо, здавалися нам нейтральними, але насправді були величезною частиною культурного впливу Росії.
Юлія Малаха
