Наголос

Медіа та війна: непогано тримаємося. Поки що

Нормально функціонувати під час війни для медіа неможливо за визначенням. Усі ми й так непогано тримаємося. Але чи вистачить нам як професійній спільноті запасу міцності дожити в пристойному стані до її завершення?

Frankfurter Allgemeine Zeitung, The New York Times, Le Monde, ARD, Al Jazeera English, японський суспільний мовник NHK — протягом кількох останніх місяців ці (й не тільки ці) іноземні медіа зверталися до «Детектора медіа» по коментарі про телемарафон «Єдині новини». У якийсь момент стало складно не помітити, що бажання світових медіа написати про марафон перетворилося на тренд. Було навіть дивно, чому він виник лише зараз, адже марафону — два роки й концептуально він за цей час не змінювався. Не змінювалися й обставини його виникнення та існування.

Телемарафон як спосіб державного контролю над телепростором і олігархами, драматичний зсув споживання новин в анонімні телеграм-каналиатаки інформаційних посіпак влади на незалежні медіа та громадських активістів — це великі проблеми, але не первинні. Вони виникли через війну. Війна і є найбільшою проблемою, і нормально функціонувати під час неї для медіа неможливо за визначенням. Усі ми й так непогано тримаємося. Але чи вистачить нам як професійній спільноті запасу міцності та чи не пройдемо ми лінію демократичного неповернення — це запитання без заспокійливих відповідей.

Одразу три знайомі медіакомпанії розказали мені, що у своєму стратплануванні за базовий сценарій узяли припущення: війна триватиме протягом наступних трьох років. Це не означає, що через три роки вона закінчиться — це означає, що стратпланування робилося лише на цей період часу. І в такій реальності телемарафон здасться нам теплою ламповою проблемою — майже як зараз COVID-19.

Уявіть, що в Україні житимуть 3 мільйони ветеранів і ветеранок. І медіа муситимуть навчитися реагувати на їхні потреби та потреби їхніх родин і як виробники контенту, і як роботодавці — самі теж будучи представниками цієї вразливої далеко не меншини.

Уявіть, що культура та інформаційна політика зіллються в одне ціле не лише на вивісці профільного міністерства. Як я почула цього тижня на форумі «Креативна Україна», існує запит на те, щоб культура впливала на мобілізаційні настрої.

Уявіть, що розвиток технологій створення і розповсюдження медіаконтенту доб’є довіру до офіційних і неанонімних джерел інформації. Нещодавно я відвідувала департамент research & development ВВС, де їхні дослідники казали: експерименти зі штучним інтелектом призведуть до того, що аудиторія сприйматиме всі медіа як однаково не варті довіри, бо вони спотворюють інформацію. І як приклад показували додаток Artifact, який дозволяв будь-яку «нудну», серйозну новину перекласти мовою емодзі. Поки я писала статтю, творці додатка оголосили про закриття цього стартапу через неуспішність — може, воно й на краще. Але тоді я згадала емодзі-ребуси в телеграм-каналі Андрія Єрмака і подумала, що ми теж так уміємо. Шах і мат штучному інтелекту від інтелекту органічного, так би мовити.

І уявіть, що комунікувати про Україну та її прогрес на шляху євроінтеграції доведеться в значно менш сприятливому зовнішньому середовищі. Це нині комунікація з німецькими партнерами, буває, виглядає таким чином:

– Що у вас зараз з демократією та корупцією?

– Усе в нас добре. Дайте «Тауруси».

– Гаразд, накидайте посилань на дані про ваш прогрес у цих питаннях — ми їх включимо у звіт.

Але я знаю про один науковий інститут у Німеччині, керівництво якого нещодавно проводило збори колективу про наслідки ймовірної перемоги ультраправих політиків на виборах восени. Один із можливих наслідків – виникнення з часом складнощів для українських науковців, які займаються там політичними дослідженнями про сучасну Росію. Ця загроза поступового розвертання дискурсу — вже реальність, яку наївно недооцінювати.

Тож ми тримаємося, але чи втримаємося?

Автор: Галина ПЕТРЕНКО