Нерідко чую про себе і про наші спільні з Marina Daniluk-Yarmolaeva проекти, наприклад, “БЕЗ ЦЕНЗУРИ” – мовляв, ну це ж неправильно так працювати.
Мовляв, як же у вас стільки емоцій? Чому ви дозволяєте собі давати визначення? Чому ви не дотримуєтеся “стандартів бібісі”? Чому ви використовуєте лайливі слова? Чому ви ставите голосні заголовки? Чому ви якісь мемаси вставляєте – треба ж все робити з серйозним виразом обличчя? Де коментарі ікспєрдів, де пафос і апломб? Так же ніззя, справжні, нотаріально завірені жури так не мають робити.
Що ж, наведу слова нікого іншого, як метра Хантера Томпсона, з його некролога Річарду Ніксону: “Деякі люди скажуть, що такі слова як “мерзотник” і “гниль” не підходять для об’єктивної журналістики. Це правда, але ці правила вбивають суть. Саме через ці “об’єктивні” правила і догми Ніксон і прослизнув у Білий дім. На папері він виглядав настільки добре, що за нього можна було голосувати практично не дивлячись. Щоб ясно побачити Ніксона, потрібно було стати суб’єктивним, і шок від правди, як правило, був болючим”.
От саме цим ми і займаємося з Мариною. Ми називаємо речі своїми іменами. Називаємо ворогів – ворогами, покидьків – покидьками. А не граємося в рівновіддаленість, збалансованість, високі стандарти і різну іншу лабуду, якою прикривають свою професійну неміч чимало людей.
Ми даємо наратив. Наратив побудови новітньої української політичної нації. Ми пояснюємо суть подій, а не виступаємо пустопорожніми підставками під мікрофон чи розповідачами новин.
В сучасному світі бути журналістом – це далеко не тільки розповідати новини. Ні, головне завдання журналіста – пояснити, не тільки ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ, а й передовсім – ЧОМУ ВОНО ВІДБУВАЄТЬСЯ, ЩО НЕСЕ, КОМУ ВИГІДНО тощо.
І зробити це так, щоб людям було цікаво. І твоя майстерність – саме в тому, щоб вміти залучити людей до твого контенту. Не вмієш – так не ний про свої срані “стандарти”. Просто визнай, що ти – поганий професіонал. Ну, й вручи дружку/подружці чергову високоморальностандартну статуетку – за те що ви разом тусите в кабаку і вважаєте себе “моральними авторитетами”.
І головне – журналіст має перестати робити вигляд, що він не має обличчя. Зараз, коли соцмережі атакують саму суть людської природи, кожен медійник має розуміти свій маневр. І не боятися мати свою позицію, захищати її, доводити її в своїй професійній роботі. Саме в тому, що ти інтерпретуєш події і доносиш своє розуміння до людей, і є наразі цінність медійника.
А не в тих, хто займається “високими стандартами”. А потім ниє про те, як його ніхто не дивиться/не читає, і розповідає про тупого українського глядача/читача. І просить ще більше грошей, бажано – державних if you know what I mean.
І тому, коли різні заздрісники у нас за спиною шиплять – фу-фу, та вони просто хайпожори, так ніззя – я сміюся. Бо знаю, що кожен день роблю те, у що я вірю. Я кажу людям правду – так як я її розумію. І за кожне слово відповідаю своїм авторитетом і репутацією. А не якоюсь дурнею.
І це і є мій головний стандарт. Якого буду дотримуватися доти, допоки я в професії.
Наш стиль називається – суб’єктивна журналістика. Це термін, який я собі придумав. І впевнений, що саме за ним на найближчі десятиліття майбутнє.
Ми змушуємо людей думати. І не вірити нікому. Окрім здорового глузду і власного інтересу. А не всякої псевдо-моралістської чушні. Метою якої є просто прикрити свою імпотентність.
Правда не може мати двох поглядів. Правда – одна. Просто треба мати сміливість її говорити. І мені дуже приємно, що з кожним днем все більше людей довіряють тій правді, яку бачимо і доносимо ми з Мариною.
