Ганна Стоцька починала журналістський шлях далеко від Львова — працювала в газетах Сибіру, а згодом на телебаченні в Балхаші.
Повернувшись до рідного міста, прийшла на Львівське телебачення, де очолила молодіжну редакцію і понад три десятиліття працювала над програмами різних форматів та тематик. Серед них — «Перехрестя», «Аудиторія», «Забуті імена», а згодом на радіо — публіцистичний цикл «Події, факти, імена».
У розмові журналістка згадує, яким було Львівське телебачення, як працювали редакції, де проходила межа професійної свободи, та чому для медійника найважливішими залишаються порядність, чесність і відвертість.
— Пані Ганно, з чого для Вас почався шлях до журналістики? Чому Ви обрали саме цю професію?
— Можна сказати, що все почалося ще з дитинства. Я дитина війни. Мені було три місяці, коли почалася Друга світова війна. Вона тривала до моїх п’яти років. Ми подорожували по цілому заходу, тікали від москалів і не могли сюди повернутися. Я пам’ятаю, що вже з трьох років їздила на коні.
Потім родина приїхала до Борислава, а школу я закінчувала у Східниці. У восьмому класі я почала щось писати, бо хотіла відтворити те, що пережила і бачила.
У Східницю тоді приїхали випускники факультету журналістики Київського університету поет Микола Сом, а також редактор Іван Старіков. Вони познайомилися з моєю родиною і взяли мене в літературний гурток. Там мене налаштовували, що я повинна вступати на факультет журналістики.
— А навчання одразу підтвердило, що журналістика — це Ваше?
— Ні. Навпаки, я навіть розчарувалася в журналістиці. Після другого курсу була на практиці в Сокалі, і для мене це не була журналістика. Я закинула навчання і пішла на завод.
Але викладач Володимир Здоровега таки вмовив мене повернутися. Я екстерном здала всі екзамени й відновилася на факультеті журналістики.
Четвертий курс уже був в Ужгороді. Після закінчення мене скерували в “Запорізькі степи” заступником відділу сільського господарства. Я того не знала, бо виросла в Бориславі, де була нафтова промисловість. Через рік редакторка мене відпустила додому. Я приїхала і влаштувалася в Самборі в міську газету «Червоний прапор».
Через пів року всі міські та міжрайонні газети закрилися. Так я опинилася старшою піонервожатою в сільській школі. Щодня ходила три кілометри туди і три – назад. Думала, що на цьому моя карʼєра журналістки закінчується, але дуже хотіла потрапити саме на телебачення.
— І зрештою Ви поїхали до Сибіру. Чому саме туди?
— Я побачила, що майбутнього журналіста в мене фактично не буде. Практики мало, роботи не було. І я поїхала в Сибір, у Красноярськ.
Тоді через Красноярську ГЕС сходилися найкращі журналісти Радянського Союзу, але мене спочатку ніхто не приймав. Усі питали: «Бандерівка? Бандерівка?»
Зрештою прийняли у Спілку журналістів, а потім я потрапила в газету «Красноярський робочий». Я була там сама, без українців поруч.
Потім був ще дуже складний шлях: працювала, писала, їздила. Була навіть у лікарні з жовтухою. Редакція тоді зібрала гроші мені. Когось відправили в Грузію і привезли мені виноград, який я мала їсти щодня. Я цього ніколи не забуду. Такі були журналісти.
— Що змусило Вас після цього повернутися в Україну?
— Я дуже хотіла повернутися на рідну землю. П’ять років мене не було. З Красноярська я поїхала далі, працювала на Балхаській студії телебачення. У 23 роки стала головним редактором політичних програм.
Ще до остаточного повернення я приїжджала до Львова на практику і зробила тут дві передачі. Одну про ударну комсомольську будову в Новояворівську (тоді Янтарне). Я побачила там зовсім інший масштаб, ніж на тих будовах, які бачила раніше. Другу передачу зробила про Східницю.
Але коли я прийшла до генерального директора і запитала, чи можу сподіватися на роботу, мені відповіли, що ні. Я знову поїхала назад.
Пізніше через батьків я отримала телеграму і приїхала на Львівське телебачення. Мене запитали: «А що ти вмієш?» Я сказала, що недавно була тут на практиці. Мені відповіли: «Ну так, гарні передачі. У молодіжну редакцію підеш».
— Яким було Львівське телебачення, коли Ви там почали працювати?
— Львівське телебачення було високоінтелектуальним і різножанровим. У нас було 11 редакцій, а на радіо — дев’ять.
Літературно-драматична редакція робила власні телепостановки. Наприклад, була передача про «Червону калину» і січових стрільців, яку ніхто не зміг заборонити навіть тоді.
Були прекрасні диктори. Я пам’ятаю Стефу Харчук, Валю Климюк, Олександра Сафонова, Лену Ковальську. Вони були нашою славою.
Тому для мене Львівське телебачення — це не лише новини. Це було багато різних редакцій, жанрів, людей, які хотіли щось сказати.
— Якою була молодіжна редакція, до якої Ви прийшли?
— Коли я прийшла, нас було троє: я, талановитий журналіст Василь Глинчак, мій однокурсник, і Оля Сердюк.
Працювати було дуже тяжко. Я жила на мінімальну зарплату: не мала квартири, тому винаймала житло. Два рази мене взагалі обшахрували: казали, що я там не живу, і щоб я забирала речі та йшла.
Але я залишилася працювати. Згодом усі порозходилися, Олена Сердюк пішла в «Медичну газету», а мене зробили керівником молодіжної редакції. Це сталося через 12 років після мого повернення.
У цій редакції я очолювала роботу 33 роки. Таких, мабуть, в Україні не було і тепер нема.
— Як Ви планували роботу редакції? Наскільки журналісти були вільними у виборі тем?
— У нас були свої ідеї. Ми самі в редакції складали план. У нас не було такого, що обов’язково треба було подавати сценарій на затвердження. Коли почався рух за незалежність, я робила досить гострі передачі.
Наприклад, одного разу сказала, що їду до доярки, а насправді поїхала на суд у Бродах, де йшла розмова з представниками руху та колишнім партійним працівником, редактором районної газети.
Я зробила передачу, а потім у студії запросила людей, щоб вони ці матеріали осмислювали. Після цього Бориса Шайдецького, голову Львівського комітету по телебаченню і радіомовленню, викликали на бюро компартії. За дві мої передачі він отримав догани.
— Тобто свобода була, але відповідальність за неї теж?
— Так. І були дуже тривожні моменти.
Одного разу до мене прийшов бандурист Остап Стахів із піснями січових стрільців. Режисером був Євген Бондаренко. Він не хотів видавати цю передачу наживо, тому ми записали її. Вийшло 40 хвилин.
Шайдецький мене викликав. Я сказала йому: «Ви генеральний директор, але я журналіст. Я хочу свою думку висловити». Там не було дикторського тексту — тільки музика. Він мене шанував і дозволив передачу, але дав іншого режисера.
Для мене тут головне правило журналіста — не зрадити собі, своїм принципам.
— Які програми молодіжної редакції Ви особливо згадуєте?
— У нас були різні передачі. Обов’язкові виходи на українське телебачення — приблизно 2-3 рази на квартал. Бували передачі по 45 хвилин: збірні щоденники, молодіжна студія «Гарт», «Аудиторія», «Інтерклуб».
Але реалізувати все було непросто, тому що можливості редакції обмежені. На місяць складався графік кінозйомок. Ми повинні були вказати день і місце, куди їдемо. Це затверджувала Львівська художня рада. Там були представники різних редакцій, директор відділу кіно, головний оператор.
Тобто недостатньо було просто заявити тему. Треба було зацікавити, довести її актуальність і знати, куди саме ти їдеш.
— Яка з Ваших програм була для Вас найближчою?
— «Перехрестя» і «Аудиторія».
«Перехрестя» мені подобалося тим, що ми робили його дуже різноманітним. Там була ПТС, студія, зйомка наживо. Було чотири різні точки, і все це йшло в трансляцію.
Ведуча мусила переходити від однієї частини до іншої.
У моїй програмі, до речі, вперше з’явився на екрані Володимир Івасюк, а потім Ігор Білозір.
— Після молодіжної редакції Ви працювали над циклом «Забуті імена». Що це були за передачі?
— Я зробила цикл «Забуті імена». Наприклад, було п’ять передач про Юрія Липу. Знайшла його дочку, і ми зняли з нею унікальні випуски.
Потім організували ціле святкування сторіччя від дня народження Юрія Липи — в селі, з прапорами й піснями. Там навіть відтворювали яворівський діалект.
Була цікава ситуація зі сценарієм. Василь Глинчак, тодішній заступник голови Львівського телебачення, мав його підписати, але відмовився. Я запитала, чому. Він сказав, що сам хоче зробити передачу про Юрія Липу.
Тоді я вийшла з цією передачею на художню раду. Там було 11 людей — редактори, режисери, найкращі працівники телебачення. Художня рада одностайно вирішила, що випуск повинен йти в ефір.
— Ви також багато працювали з історичними темами. Чи були серед них особливо важливі для Вас?
— Так. Я зробила десять передач на радіо і дві на телебаченні про знищення українців у Польщі. І про те, як наші студенти їздили до Польщі відновлювати могили.
Був випадок у Павлокомі. Через десять років після конфлікту з Глинчаком ми випадково опинилися в одному автобусі: він їхав від телебачення, я — від радіо. Там нас не хотіли пускати, були поліція, загородження. Але я була з великим радіорепортером, і ми пробилися обхідними шляхами.
Зрештою ми разом працювали і стали командою.
— Яке місце Львівське телебачення тоді займало в українському медійному просторі?
— Ви собі не уявляєте, яка то була радість — вийти з програмою на українське телебачення. Я зробила чотири передачі на Центральне телебачення.
Наприклад, одна називалася «Подснежник цветёт круглый год». Це була передача не про квіти, а про танцювальний ансамбль Дрогобицького педагогічного інституту. Вони мали гастролі цілий рік, тому й така назва.
Я їхала з режисером на Центральне телебачення, розповідала, як хочу зробити передачу. Там мене вчили, як правильно знімати і зробити так, щоб матеріал був цікавий усім.
Це було дуже цікаво — вийти з передачею на весь Радянський Союз.
— Пізніше Ви перейшли на радіо. Як це сталося?
— Я прийшла на радіо майже випадково. Мені потрібно було переоформити пенсію, і сказали, що треба хоча б місяць відпрацювати на радіо або телебаченні.
Я пішла до Олександра Масляника, який тоді був генеральним директором, і сказала, що мені треба ще місяць попрацювати. Він сказав: «На радіо йдіть». Так я там і опинилася.
Я нічого не знала про тих репортерів, пішла до хлопців, щоб вони мені пояснили. Потім поїхала у Східницю, зробила передачу — з тим мікрофоном, біля потічка.
Через місяць мені сказали, що це одні з найкращих передач, і запропонували залишитися.
— Саме тоді виникла програма «Події, факти, імена»?
— Так. Мені сказали: «Придумайте собі цикл передач». Я відповіла, що все життя хотіла мати публіцистичну програму.
Так і з’явилася «Події, факти, імена» — публіцистична програма.
Я виходила о 8:20 ранку, коли люди збиралися на роботу. Тоді було проводове радіо, і багато хто слухав. І донині, коли я приходжу на ринок чи в якусь установу, мене впізнають за голосом: «А, то ви та пані, що працювали на радіо, а перед тим на телебаченні?»
— Ви багато говорите про те, як журналіст повинен говорити. Чому для Вас це настільки важливо?
— Дикція, голос — це дуже важливо і на телебаченні, і особливо на радіо.
Одного разу мене зустрів на вулиці Богдан Козак, народний артист України з Національного драматичного театру імені Марії Заньковецької. Він сказав: «Як ти говориш?» Я відповіла, що нормально.
А він сказав: «Ні, не нормально. У тебе немає закінчення слів, звуків нема. Приходи до мене вчитися». І я мала у нього п’ять персональних занять. Він мене вчив, як я маю говорити.
— А що саме, на Вашу думку, має враховувати журналіст під час роботи в кадрі чи на радіо?
— По-перше, не має права бути стишений голос. Ви мусите говорити голосно і пристосовуватися до тембру свого співрозмовника.
Друге — повинна бути розмовна мова, але у реченнях необхідний логічний наголос. Кожне речення повинно мати акцент.
Не можна говорити все на одному рівні. Ви маєте виділити те, що хочете донести.
Це є і на телебаченні, і на радіо. Це – дохідливість.
— Як Ви оцінюєте телебачення сьогодні, особливо якщо порівнювати його з тим, яким воно було раніше?
— Я вважаю, що телебачення треба повернути. Зараз для мене його фактично немає.
Кожна передача повинна мати сенс і душу. А я зараз не можу жодної передачі на телебаченні нормально подивитися. Може, коли говоримо про воєнні історії, там є душа. Але якщо про телебачення загалом…
Немає різноманітності жанрів. Є фактично одне інтерв’ю в кадрі — і все.
Я, наприклад, коли перейшла на радіо, за 17 років зробила лише дві студійні передачі. В основному брала репортер і їхала вперед. Мусила бути на місці, знати атмосферу.
А тепер журналісти нікуди не виїжджають. Усе оформлено в студії, а вона не змінюється.
— Якими, на Вашу думку, мають бути журналісти, особливо в такі складні часи?
— Журналіст має бути загартований. Мене так виховували батьки. Я все життя багато чого робила сама.
Батько багато років боровся за те, щоб джерела Східниці визнали лікувальними. У мене його характер.
Журналіст не може бути просто таким собі. Він мусить виробити моральний характер. Він повинен бути сильним.
І ще він має дотримуватись принципів порядності, чесності, відвертості і наступальності.
— Якщо підсумувати Ваш професійний шлях, що Ви вважаєте у ньому найважливішим?
— Найголовніше — я ніколи собі не зраджувала. Де б я не працювала.
Я поступово ставала журналістом, а не відразу після закінчення факультету. Мене сформувала не тільки освіта, а й дуже непроста життєва школа.
І врешті я стала заслуженим журналістом України. Я дуже тим пишаюся, бо це звання не так просто здобувала.
Для мене це і є найголовніше: пройти свій шлях і не зрадити собі.
Катерина Пастух, студентка-практикантка
