Галина Яценко відома як доцентка факультету журналістики, науковиця та викладачка. Проте за професійними здобутками стоїть ще одна важлива грань її особистості, для якої слово стало покликанням.
Письменниця виросла в учительській родині, захопилася журналістикою у шкільні роки, а згодом знайшла себе в університетській науці та викладанні. Її тексти народжуються з родинних історій, українського минулого й уважності до деталей.
У цій розмові з Львівським центром журналістської солідарності Галина Яценко постає не лише як дослідниця й педагогиня, а передусім — творча людина, яка відверто розповідає про свій шлях у літературі, творчі пошуки, джерела натхнення, мрії та роботу над майбутніми книжками.
— Пані Галино, ви науковиця, викладачка й творча людина. Як вам вдається це все поєднувати?
— Мабуть, це не так складно поєднувати, тому що творча діяльність — це хобі. А викладацька і наукова робота — той напрям, яким я мріяла займатися все життя, адже я з родини вчителів.
У мене ціла педагогічна династія. По маминій лінії бабуся була вчителькою мови й літератури. Її сестра, швагер, племінники теж вчителі. По татовій — також є педагоги. Зараз двоюрідні сестра і брат працюють вчителями. Мама й тато теж усе життя викладали.
Мене змалку налаштовували на те, що я буду вчителькою, філологинею, працюватиму в одній із наших шкіл тодішнього Турківського району. Я навіть думала вступати на українську філологію, але десь із десятого класу почала мріяти про журналістику. Це сталося після того, як я зробила два перших інтерв’ю.
Усе почалося досить спонтанно. Побачила конкурс газети «Молода Галичина» на розповідь про новітнього героя. Записала два інтерв’ю з учасниками війни в Афганістані із нашого села — з мамою і сестрою нашого односельця, який загинув там. Він дуже любив Карпати, але потрапив у жорна радянської системи й повернувся додому в цинковій труні.
Я оформила цей матеріал радше як нарис і надіслала його до «Молодої Галичини». Їм дуже сподобалося. Текст опублікували, а згодом мені надійшов лист, який я й досі десь зберігаю. У ньому писало: «Якщо маєте ще цікаві матеріали, надсилайте». Я підготувала ще один текст про бойківські традиції: весільні обряди, календарні свята, народні звичаї. Його теж опублікували. А потім, у 2001 році, мене запросили до редакції.
До Львова я тоді вже часто їздила на олімпіади, але завжди з учителями, тому місто ще не знала і приїхала разом із батьками.
Мене дуже тепло прийняли в редакції. У них працював Михайло Присяжний – декан факультету журналістики. Ми коротко познайомилися, і він запросив мене на День відкритих дверей факультету. Тоді я ще навчалася в десятому класі.
Вже в одинадцятому мої плани змінилися. Я дуже захотіла вступити до Київського національного університету імені Тараса Шевченка на філологічний факультет, де саме відкрили спеціальність, пов’язану з письменницькою творчістю.
У Києві навчалася онука наших знайомих. Вона знала, що я пишу вірші, і запропонувала надіслати їх до альманаху «Вітрила», який видавало їхнє літературне об’єднання. Для мене, випускниці зі звичайної сільської школи, це було неймовірно. Мої вірші надрукували в київському альманасі, і я ще більше захотіла вступати саме до столиці.
Але це був початок 2000-х. Учителям тоді затримували зарплати, часи були непрості. У мене не було іншого варіанта, окрім бюджетного навчання, адже батьки просто не могли оплачувати контракт і винаймати житло в Києві. Вони дуже переживали, але сказали: «Якщо це твоя мрія, ми будемо старатися. Спробуй».
Я поїхала на пробне тестування до Львівського університету на факультет журналістики. Тодішній ректор Іван Вакарчук започаткував дуже гарну програму підтримки талановитої сільської молоді. За нею набирали по 15 студентів на різні факультети. Формувався рейтинг — і найкращі могли навчатися безкоштовно.
Я готувалася самостійно. Пам’ятаю навіть таку історію: коли була в соборі Святого Юра, у мене вкрали сумку з усіма тестами для підготовки. Я тоді дуже плакала. Здавалося, що вже точно не вступлю, адже там були всі матеріали, відповіді, але сталося несподіване. Михайло Присяжний особисто зателефонував до школи і сказав: «Вітаю! Ваша донька вступила». Так я опинилася серед тих п’ятнадцяти студентів.
Попри це я ще не думала про викладання. Просто вступила на факультет журналістики. Навчання мені надзвичайно сподобалося. Можливо, навіть більше, ніж я очікувала, адже там було багато теоретичних дисциплін. Я дуже любила філософію, історію. Це був надзвичайно цікавий період мого життя.
— Коли ви зрозуміли, що хочете присвятити себе науковій діяльності та викладанню?
— Коли я навчалася на п’ятому курсі магістратури, почали надходити пропозиції вступити до аспірантури. Мене запрошували і Михайло Нечиталюк, і Володимир Здоровега.
Мені дуже подобалася тема, яку пропонував Володимир Йосипович, і я серйозно думала вступати до нього. Але в квітні мого п’ятого курсу він раптово помер. Це стало великим потрясінням. Я залишилася в роздумах: чи вступати до аспірантури взагалі, адже саме наукова діяльність мене дуже цікавила.
Я завжди із захопленням працювала над своїми науковими роботами. Магістерську я присвятила публіцистиці Івана Франка. На той час це була фактично перша така робота на факультеті, адже у Михайла Федоровича було непросто писати – він був справжнім франкознавцем. До того ж це був 2006 рік – 150-річчя від дня народження Франка. Ця тема мене настільки захопила, що я буквально жила в архівах. Працювала зі старими виданнями, переглядала «Кур’єр Львівський», багато часу проводила серед архівних документів. Мені надзвичайно подобалася така робота.
Певний час я вагалася, але зрештою вирішила вступати до аспірантури саме до Михайла Федоровича. І, мабуть, пройшла дуже класичний шлях. Закінчила аспірантуру, після цього мене взяли працювати асистенткою кафедри. Потім я захистила дисертацію. На жаль, Михайло Федорович також пішов із життя, тому завершувала роботу вже зі Степаном Костем, який став моїм науковим керівником. Так я й опинилася на факультеті.
Викладання, мабуть, у мене справді в крові. Науковою діяльністю мене захопили саме в університеті, а творчість так і залишилася моїм хобі.
— Ви пам’ятаєте свій перший вірш або оповідання? Якою була його історія?
— Так, дуже добре пам’ятаю. Це було ще у шостому класі. Я навіть пам’ятаю назву – «Як маленька хмаринка шукала в небі хатинку». Наша вчителька української мови та літератури, яка за сумісництвом була ще й моєю хрещеною, дала завдання написати казку. Їй дуже сподобалася моя робота.
Творчий дар я успадкувала від бабусі, яка теж писала вірші. Ми й досі інколи знаходимо вдома окремі її записи. Тепер я вже можу оцінити, наскільки вони якісні. Вона надсилала їх до районної газети, але, звісно, не публікували. У той час друкували переважно тих, хто підтримував радянську владу.
Я пишаюся тим, що ніхто з моєї родини ніколи не був членом Комуністичної партії. Через це було чимало непростих історій. І бабусю, і моїх батьків постійно змушували вступати до партії, критикували за відмову, але вони залишалися вірними своїм переконанням.
Одного разу бабуся настільки розчарувалася, що взяла цілий зошит своїх віршів і спалила його в печі. Для мене це була дуже болісна історія. Я тоді ще подумки пообіцяла собі, що ніколи так не зроблю зі своїми текстами, бо талант потрібно берегти.
Саме бабуся навчила мене образного мислення. Вона дуже багато читала мені, вигадувала власні казки. Ми гуляли разом, і вона постійно вчила мене бачити красу у звичайних речах.
Величезний вплив мала й вчителька української мови та літератури Любов Шкромко, яка, на жаль, минулого року пішла з життя після важкої хвороби. Вона прищепила нам любов до української літератури ще тоді, коли про багатьох авторів майже не говорили. Це були 90-ті роки, але вона вже знайомила нас із творчістю Гната Михайличенка та інших маловідомих письменників, виходячи далеко за межі шкільної програми. Саме завдяки таким учителям народжується справжня любов до літератури.
— Який власний твір ви найбільше хотіли б, щоб прочитали всі?
— Це дуже цікаве запитання. Напевно, я б назвала оповідання «Бог додасть», написане на основі реальних подій і спогадів моєї бабусі.
Це історія про боротьбу Української повстанської армії, зокрема в нашому регіоні. Саме цей твір мені дуже хотілося б донести до читачів.
Хоча, можливо, більше шансів має оповідання «Пописаний хлопчик», яке перемогло в міжнародному конкурсі «Мікроліти по той бік Целана». Воно було опубліковане не лише в Україні, а й у Німеччині та Румунії, вийшло окремим виданням і перекладене різними мовами.
— Чи є мрія, яку ви ще не здійснили як письменниця?
— Напевно, найбільша моя мрія – видати власну збірку малої прози. Саме в цьому жанрі я працюю найбільше. Можливо, просто ще не настав час для реалізації цієї мрії. Або я сама ще не відчула повної готовності. Останнім часом життєві обставини трохи забирали ресурс, тому писати стало складніше, але вже приблизно рік я серйозно думаю про власну книжку.
Мабуть, уже восени варто звернутися до видавництва. Такі пропозиції були й раніше, але тоді мені здавалося, що збірка ще не готова. Вона була замалою за обсягом, хотілося додати більше різножанрових текстів, адже переважала історична проза.
Двічі я навіть відмовлялася від пропозицій видання. Зараз трохи шкодую про це. Можливо, варто було випустити першу книжку, а вже потім працювати над наступними. Але це прояв мого перфекціонізму й комплексу відмінниці. Завжди здається, що ще потрібно щось допрацювати, зробити ідеальніше. Хоча насправді ідеального моменту може так ніколи й не настати.
Попри це сподіваюся, що моя збірка малої прози все ж побачить світ.
— За останні роки ви здобули багато перемог у літературних конкурсах. Чи є серед них така, яка запам’яталася найбільше?
— Так. Це, без сумніву, конкурс «Мікроліти по той бік Целана», який організовували журнал Spiegelungen та Міністерство культури Німеччини. Мене зацікавила навіть сама назва конкурсу – «Мікроліти». Я знала, що цей термін походить із мінералогії, але почала більше досліджувати творчість Пауля Целана. Настільки захопилася ним, що майже забула про сам конкурс.
Одного дня мій чоловік Андрій нагадав мені, що дедлайн ще не завершився, і запитав: «Може, все-таки подаси щось?» Я добре пам’ятаю той зимовий ранок. Сіла за стіл, взяла ручку, написала текст від руки, потім швидко набрала його на комп’ютері. Це була зовсім коротка проза – буквально на кілька сторінок. Сам жанр був надзвичайно цікавий. Мабуть, усе народилося хвилин за п’ятнадцять. Надіслала, і не очікувала нічого особливого.
Знала, що конкурс буде дуже сильним. Було майже триста учасників із різних країн.До того ж мене дуже здивував призовий фонд. Наші літературні конкурси рідко мають грошові винагороди. Якщо авторові подарують книжку чи опублікують твір – це вже велика радість. А тут переможці отримували півтори тисячі євро. Я навіть не вірила, що маю якісь шанси.
Пам’ятаю той ранок, коли відкрила електронну пошту й побачила лист із повідомленням, що стала переможницею. Загалом нас було троє переможців – від України, Німеччини та Румунії. Я була настільки здивована, що навіть не могла повірити. А Андрій кричав на всю хату «ура!» Це була перемога, якою я дуже довго жила. Вона не завершилася самим оголошенням результатів.
Потім були численні інтерв’ю, зйомки документального фільму, який створювали спільно німецькі, українські та румунські партнери. Через пандемію COVID-19 усе трохи затягнулося в часі, але процес тривав. До роботи долучалося Panco TV. Усе це ніби продовжувало відчуття тієї перемоги.
Є ще один дуже особистий момент. Перед тим мені наснилася бабуся, якої вже не було серед живих. Уві сні подарувала мені старовинний перстень. Я тоді подумала: мабуть, це якийсь добрий знак. І справді невдовзі сталася ця перемога.
Також я була переможницею “Коронації слова – 2023” у номінації “Пісенна лірика”. Це конкурс, про який я мріяла з дитинства. Пам’ятаю, як в ще в десятому класі дивилася рекламу «Коронації слова» на телебаченні і потай сподівалася, що колись теж візьму у цьому участь. До того ж плеяда переможців у 2001 році вражала – Василь Портяк, Володимир Лис, Ірен Роздобудько, Марина Гримич, Мирослав Слабошпицький. Це імена, які стали знаковими для української літератури. У 2023 році подала на конкурс свою добірку віршів “Переможне”.
Хоча, якщо чесно, я ціную кожну свою відзнаку, незалежно від масштабу. Для мене це насамперед визнання. Я не є членкинею Національної спілки письменників України й не входжу до PEN-клубу. Тому завжди розумію: якщо мої тексти помічають, то це відбувається завдяки самим творам. Андрій каже, що це завдяки таланту. Я ж думаю – великій праці.
— Чи траплялося так, що саме студенти надихали вас на написання творів?
— Так, звичайно. У мене це працює навіть під час занять. Можу читати лекцію, і раптом з’являється якийсь цікавий образ. Пригадую слова Ольги Токарчук, яку якраз перечитую. Вона колись сказала, що через професію письменниці люди іноді боялися з нею спілкуватися, бо думали, що вона сприймає кожного як майбутнього героя своїх творів.
У мене це трохи інакше. Під час лекції можу помітити якусь красиву деталь: незвичайну зачіску, старовинну вишивану сорочку чи іншу дрібницю. І ця деталь згодом може стати образом або елементом майбутнього оповідання. Але, мабуть, найбільше мене надихає моя любов до студентів. Дуже хочу, щоб вони повірили у власні сили.
Особливо це стосується наукової роботи. Мені хочеться, щоб зростала гідна зміна. На жаль, через невисокі зарплати в університетах молоді люди сьогодні не надто охоче обирають академічну кар’єру. Це зрозуміло: потрібно будувати життя, створювати сім’ю, винаймати житло.
Проте я завжди кажу своїм студентам: дуже хочу виховати молоде покоління, яке зацікавиться наукою. Більшість із них працюватиме в практичній журналістиці, і це прекрасно. Але інтерес до науки останнім часом поступово згасає. Побутує хибне уявлення, що наука – це справа лише професорів старшого покоління.
Ми реалізовуємо творчі проєкти, які водночас мають серйозну дослідницьку складову. Студенти обирають певну історичну постать, працюють в архівах, досліджують старі часописи, працюють зі стародруками. У результаті вони створюють багатогранний портрет особистості.
Наприклад, цього року ми працювали над постатями Осипа Назарука та Володимира Старосольського. Часто свідомо обираємо маловідомих діячів, щоб студенти могли відкрити щось нове. А якщо беремо добре знаних особистостей – Івана Франка чи Михайла Грушевського – намагаємося показати маловідомі грані їхнього таланту.
Мені хочеться зацікавити студентів і водночас показати, що наукова робота може бути справді захопливою.
Коли вони вже тримають у руках видану книжку, у якій надруковані результати їхніх досліджень, це приносить неймовірну радість. Пригадую, як студентки казали мені: «Ми так мріяли побачити книжку, де буде наше прізвище». Для молодої людини це дуже важливо. Це перша публікація, перше відчуття, що твій професійний шлях уже почався. Саме тому я хочу поєднати дві речі: допомогти їм зробити перші кроки в науці й водночас підготувати до практичної журналістики.
Після війни попит на історичну журналістику лише зростатиме. Журналісти працюватимуть із військовими, записуватимуть свідчення, створюватимуть історичні матеріали. Для цього недостатньо лише знати стандарти журналістики чи принципи чутливої комунікації. Потрібно добре розуміти історичний контекст та знати, за що ми боремося і хто стояв до нас.
Мені хочеться зробити свій внесок і в історію журналістики, і допомогти студентам відчути власний потенціал. А ще подарувати їм ту особливу радість, коли вперше бачиш своє прізвище в надрукованій книжці.
— Ви самі пропонуєте студентам теми для досліджень чи більше прислухаєтеся до їхніх ідей?
— Насправді я більше прислухаюся до студентів. Але іноді сама пропоную тему, якщо бачу, що вона може стати справді цікавою.
Наприклад, Дарії Бутилкіній я запропонувала досліджувати Михайла Грушевського. А Меланії Голембйовській – Степана Бандеру. Одразу попередила, що це будуть непрості роботи. Є така хибна думка, що люди знають про цих постатей абсолютно все. Але насправді це не так. Я пояснила студенткам: потрібно знайти такі факти, які справді здивують читача.
Дарія дослідила працю Грушевського «Хто такі українці і чого вони хочуть», простежила його роздуми про поняття Великоросії та Малоросії, показала історичний контекст виникнення цих назв. Інший приклад – Павло Гаврилко. Він сам попросив порадити маловідому особистість, про яку можна було б написати. Так ми обрали Володимира Старосольського – блискучого адвоката, якого свого часу називали «законодавцем умів». Про нього значно більше знають правники й політологи, які досліджують теорію нації. Але саме публіцистичний аспект його діяльності майже не вивчений. Тому така студентська робота стала своєрідним першим кроком до нових досліджень.
— Чи є зараз проєкт або книга, над якою ви працюєте? Можете трохи розповісти?
— Якщо говорити про студентські проєкти, то наразі ми завершили всі заплановані роботи. Тепер чекаю на новий курс студентів. Уже маю шістьох бакалаврів, які писатимуть у мене курсові роботи.
Сподіваюсь, що ми реалізуємо ще один цікавий проєкт, присвячений українським дисидентам. Зараз вони ще визначаються зі своїми напрямами досліджень, але мені здається, що це може бути проєкт про український самвидав.
Щодо власної творчості, то нині мої твори виходять у колективних збірках. Нещодавно завершила роботу над оповіданням «Медвинське повстання». Уже отримала перші редакторські правки, книжку зверстано. Це видання стане результатом конкурсу імені Івана Дубняка. Презентації заплановані в Медвині, Києві та Львові вже у вересні.
Також готується ще одна збірка – твори переможців конкурсу за 2021–2025 роки. Вона вийде у видавництві «Богдан». Ініціатором проєкту стала Національна спілка письменників України. Це буде збірка історій про дива — буквально тиждень тому я надіслала остаточний варіант тексту, і ми вже підписали контракт. Тепер теж із нетерпінням чекаю на вихід книжки.
Є ще один проєкт, який мені дуже дорогий. Окрім малої прози, у мене є ще одне творче захоплення – казки. Власне, усе й починалося саме з них. Я не можу сказати, що є дитячою письменницею, але час від часу із задоволенням пишу казки чи дитячі вірші.
Мала вийти спільна збірка «Пригоди мишенятка Крихтика», яку планувала профінансувати Київська міська державна адміністрація. Проте на фінальному етапі підтримали інший проєкт, , але ми сподіваємося на наступний конкурс. У цій збірці буде й моя казка «Загублена скринька». Мабуть, саме на цю книжку я чекала найбільше, бо дуже хотіла подарувати її своїм похресникам.
— Що б ви побажали молодим авторам, які тільки починають свій творчий шлях?
— У мене було б кілька побажань. Насамперед не боятися власного письменницького голосу. Дуже часто молоді автори починають із наслідування. Свого часу серед студентів було модно писати «під Жадана». Але тоді дуже складно виробити власний стиль, адже фактично ти лише копіюєш чужу манеру письма.
Це схоже на те, як діти на уроках образотворчого мистецтва перемальовують уже готові картинки. Тому найважливіше – плекати власний стиль, не боятися бути несхожим на інших. Звичайно, кожному молодому авторові хочеться швидкого визнання, але воно рідко приходить одразу. Інколи потрібні роки — у моєму випадку цей шлях проліг через літературні конкурси.
Я теж не завжди була впевнена у власних силах. Мій чоловік Андрій, якого я називаю своїм ментором, постійно знаходить нові конкурси, переконує мене подавати твори, уважно стежить за результатами. А я вже просто чекаю.
Сьогодні дуже популярним став верлібр. Молоді поети, які пишуть класичну поезію, іноді навіть почуваються невпевнено. Дехто каже мені: «Може, це вже застаріло? Ми пишемо так, як писали шістдесятники». Але це зовсім не так.
Писати класичну поезію надзвичайно складно. Роберт Фрост колись сказав, що це схоже на гру в теніс із натягнутою сіткою. Мені дуже подобається думка Івана Драча, який жартував, що верлібр іноді поширюється літературою, мов гарячка. Але водночас хороший верлібр теж потребує великого таланту.
Проблема виникає тоді, коли автор починає наслідувати моду. Якщо прибрати імена багатьох сучасних авторів із їхніх верлібрів, іноді дуже важко визначити, хто саме написав той чи інший текст. Зникає індивідуальність. Саме тому я завжди кажу студентам: не варто підлаштовуватися під тенденції лише тому, що зараз це популярно. Перш за все потрібно знайти власний стиль.
Другий момент – не боятися. Дуже багато молодих людей не наважуються подавати свої тексти на конкурси через страх критики або через комплекс меншовартості, який, на жаль, ще досі існує в українському суспільстві. Люди бояться, що їх не оцінять, не зрозуміють або висміють. Але творчість – це спосіб заявити про себе. І кожен має право на власний голос.
Третя порада – якщо є можливість, знайти свого ментора. У зарубіжній літературі це дуже поширена практика. Там автори співпрацюють із літературними агентами, редакторами, людьми, які допомагають не лише редагувати текст, а й працювати над сюжетом. В Україні така культура лише формується.
Я знаю приклади дуже плідної співпраці письменників із редакторами, коли редактор не просто виправляє текст, а допомагає авторові побачити його сильні сторони, підказує, як зробити твір кращим. Дуже важливо, щоб поруч була людина, яка щиро зацікавлена у твоєму професійному зростанні.
І нарешті – наполегливість. На творчому шляху буде багато відмов і поразок. Це абсолютно нормально. Згадаймо хоча б історію Джоан Ролінґ, яка отримала безліч відмов, перш ніж світ побачив «Гаррі Поттера». Або Річарда Баха, який також багато разів отримував відмови перед тим, як була опублікована його знаменита повість «Чайка на ім’я Джонатан Лівінгстон».
Тому я побажала б молодим авторам чотири речі: знайти власний стиль, не боятися, знайти наставника і бути наполегливими. Саме наполегливість і вірність собі, на мою думку, зрештою приводять до справжнього визнання.
Майдан Софія Божена, студентка-практикантка
