Це передрук матеріалу представниці Інституту масової інформації у Рівненській області Ганни Калаур, опублікованого на сайті ІМІ.
“Казанова” з ТЦК: любовний скандал з рівненським військкомом збурив Мережу” – такі “жовті” й моментами неетичні заголовки та коментарі нещодавно з’явилися в багатьох ЗМІ, які повідомляли про приховане знімання в кабінеті начальника Рівненського міського територіального центру комплектації.
Відео, на якому, ймовірно, військком цілується з жінками, поширило вороже джерело з явною метою дискредитувати Збройні сили України. Згодом воно привернуло увагу багатьох українських медіа. Новини в ЗМІ подавали відео з поцілунками як “будні голови Рівненського ТЦК”, а матеріали супроводжувалися подробицями з життя військкома і звинуваченнями його у вже зовсім інших речах, які не стосуються роботи. На диво (насправді зовсім ні), скандал розгорівся саме в той період, коли суспільство, з одного боку, очікувало і готувалося до ухвалення закону про мобілізацію. З іншого – цькувало (і продовжує цькувати) територіальні центри комплектації і їхню діяльність. Повідомляючи про цю історію, багато ЗМІ змістили фокус із факту прихованого знімання і зливу відео проросійському джерелу на факт ймовірної подружньої зради, порушували стандарти журналістики, приватні кордони людей і, схоже, несвідомо підіграли ворогу в його інформаційній атаці.
Тож у цьому матеріалі ми з медійними експертами з’ясуємо, що негаразд в історії з прихованим зніманням у кабінеті начальника ТЦК і які уроки з неї слід винести.
Злив відео Шарію
27 березня в телеграм-каналі підозрюваного в державній зраді проросійського блогера Анатолія Шарія, який нині переховується за кордоном, з’явилося відео, зняте на приховану камеру, ймовірно, у кабінеті начальника Рівненського міського ТЦК, полковника Олександра Ярмошевича. На цьому відео, ймовірно, військком цілується з військовослужбовицями на своєму робочому місці.
Російський пропагандист Шарій, який постійно спекулює на темі мобілізації і роботи ТЦК, поширив ролик з підписом: “Передаю привіт від призовників Рівного”. Відео одразу почали поширювати в соцмережах – як в українських, так і у ворожих.
Вранці 28 березня Сухопутні війська ЗСУ повідомили, що проведуть службову перевірку через оприлюднене відео й ініціюють звернення до правоохоронних органів. Власне, більшість українських ЗМІ почала писати про інцидент уже після оприлюднення цієї офіційної заяви.
Спочатку медіа повідомляли про сам факт оприлюднення відео та про реакцію ЗСУ. Деякі ЗМІ водночас висвітлювали нюанси з біографії Олександра Ярмошевича, аналізували його декларації, оцінювали вчинок військкома і згадували членів сім’ї Олександра Ярмошевича.
У другій хвилі публікацій медіа повідомляли про реакцію Олександра Ярмошевича на злив відео у фейсбуці. Потім з’являлися публікації про подальший розвиток подій, намагання з’ясувати, як відео опинилось у Шарія. До речі, рівненські медіа писали про цю історію досить стримано, а деякі фактично стали на бік військкома, роблячи акцент на тому, як міг статися витік інформації.
Скриншот із сайту Радіо Трек
Зрештою, попри підтримку великої кількості людей і відсутність зауваг до його роботи з боку командування, Олександр Ярмошевич написав рапорт про переведення до однієї з бойових частин. У своєму фейсбуці він повідомив: “Я написав рапорт і переводжусь до бойової частини. Сподіваюсь, що там мене полишать у спокої маніпулятивні ЗМІ і я з честю і гідністю буду нищити ворога!” У заяві ОК “Захід” вказано, що це рішення зумовлене суспільним резонансом від публікації матеріалів.
Увага медіа до історії з прихованим зніманням у кабінеті начальника ТЦК викликала дискусію в медійному середовищі. Спочатку Нацрада України з питань телебачення і радіомовлення звернулася до медіа у звʼязку з поширенням інформації про приховане знімання в кабінеті начальника ТЦК. На думку Нацради, безвідповідальне поширення інформації, яке, вочевидь, і відбулося, без відповідної її перевірки загрожує тим, що медіа стають не джерелами інформації, а інструментами ворожих атак, розколу в суспільстві та каналізують пропаганду. Нацрада анонсувала дискусію в колі медійних експертів на тему поширення такого контенту, про час проведення якої обіцяють повідомити згодом.
Комісія з журналістської етики теж опублікувала заяву щодо поширення відео за участю голови рівненського ТЦК, в якій пропонує поглянути на цю справу під кутом професійної журналістської етики. Зокрема, КЖЕ виділяє такі питання в етичній площині, спричинені публікацією матеріалів про начальника ТЦК:
- Чи містила інформація у відео суспільний інтерес?
- Чи була вона отримана правомірно?
- Чи верифікували медіа інформацію перед публікацією?
- Чи зробили медіа досить для того, щоб обмежити втручання в приватне життя осіб, що є учасниками відео?
Чесно кажучи, відповідь “ні” пасує до кожного з поставлених запитань. Але спробуємо поглянути на ситуацію глибше і конструктивніше й розглянути кожне із запитань.
Чи є суспільний інтерес на відео з кабінету начальника ТЦК?
У Кодексі етики українського журналіста зазначено, що журналіст має з повагою ставитися до приватного життя людини. Водночас не відкидається його право на втручання в особисте життя, якщо суспільна значущість інформації, яка збирається і поширюється журналістом, є вищою, ніж приватні інтереси особи. Тобто, публікуючи відео з ворожого телеграм-каналу, ЗМІ мали б з’ясувати, чи містить воно суспільно важливу інформацію, адже, поширюючи його, вони однозначно втручаються в особисте життя людей.
Про те, що таке суспільна значущість (чи суспільний інтерес), законодавець міркує в Законі України “Про інформацію”. “Предметом суспільного інтересу вважається інформація, яка свідчить про загрозу державному суверенітету, територіальній цілісності України; забезпечує реалізацію конституційних прав, свобод і обов’язків; свідчить про можливість порушення прав людини, введення громадськості в оману, шкідливі екологічні та інші негативні наслідки діяльності (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб тощо”, – йдеться в законі. Відео з поцілунками в службовому кабінеті не узгоджується з жодною з цих ознак суспільно важливої інформації, однак продовжимо наше дослідження.
З одного боку, законодавство надає кожному право вільно збирати, зберігати, використовувати й поширювати інформацію. З іншого – Конституція України гарантує всім недоторканність особистого і сімейного життя. Виникає логічне питання: чи справді відео з поцілунками в кабінеті є предметом суспільного інтересу? І чи переважає в цій ситуації суспільний інтерес недоторканність особистого життя начальника ТЦК та інших осіб, які є на відео?
Комісія журналістської етики надає досить розмиту відповідь на поставлене нею ж запитання про суспільний інтерес, адже в ній лише стверджується, що в часи війни інформація про можливі зловживання начальника ТЦК у його робочий час може належати до інформації, що становить значний суспільний інтерес, а межі приватності начальника ТЦК є вужчими за межі приватності звичайних військовослужбовців.
То чи є поцілунки в кабінеті зловживаннями? Поки Збройні сили не повідомляли про результати службової перевірки, розпочатої через оприлюднення відео з прихованої камери. Тож зазирнемо в Закон України “Про Статут внутрішньої служби Збройних Сил України”. Норма, яка більш-менш описує цей випадок, звучить так: “Військовослужбовці повинні постійно бути зразком високої культури, скромності й витримки, берегти військову честь, захищати свою й поважати гідність інших людей, зобов’язані завжди пам’ятати, що за їх поведінкою судять не лише про них, а й про Збройні Сили України в цілому”. У цьому ж статуті перелічено багато інших обов’язків військовослужбовців, які в реальному житті навряд чи беззаперечно виконуються, як-от вимога завжди бути одягненим за формою, чисто й охайно або ж вимога бути хоробрим, ініціативним і дисциплінованим.
Щодо покарань за недотримання цих обов’язків у законі сказано таке: “У разі невиконання чи неналежного виконання військовослужбовцем своїх службових обов’язків, порушення військової дисципліни або громадського порядку командир повинен нагадати йому про обов’язки служби, а за необхідності – накласти дисциплінарне стягнення”. Тобто “покарання” за якусь неправильну поведінку у війську досить умовне, а визначення, яка поведінка є правильною, а яка ні, – питання суб’єктивне. Доходимо висновку, що поцілунки на робочому місці навіть суворий військовий статут не вважає серйозним порушенням і тим більше адміністративним чи кримінальним правопорушенням.
У заявах збройних формувань про ситуацію з прихованим зніманням теж не йдеться про те, що військком щось порушив. Навпаки, в них зазначають, що “жодних претензій щодо виконання офіцером поставлених задач у межах покладених на нього службових обовʼязків у командування немає”. Єдине зауваження, яке озвучило Оперативне командування “Захід”, звучить так: “Проте відзначимо, що особисті питання військовослужбовці не повинні вирішувати на робочому місці”. Ось, власне, і все.
Керівниця напряму медійної грамотності Інституту розвитку регіональної преси Ольга Вірста розповідає, що під час обговорення цієї ситуації виникає запитання: хто, власне, є центром публікації та до кого застосовуватимуть принцип суспільної важливості?
“Керівник ТЦК як посадова особа, яку знімали за допомогою прихованої камери? Але які порушення зафіксували? А військовослужбовиці на відео посадовими особами не є? Керівник ТЦК, справді, є публічною особою, і втручання в його приватне життя було б обґрунтованим, якби відео фіксувало конкретне порушення. Розкриття такого факту й було б суспільною важливістю. Проте в цьому випадку йдеться про вимір морально-етичний”, – вважає Ольга Вірста.
Медіаекспертка та тренерка з безпеки Інституту масової інформації Ірина Земляна вважає, що відео з поцілунками в кабінеті начальника ТЦК не має жодної суспільної важливості. “Відео не мало б бути поширеним та жодним чином не повинне бути на інформаційному порядку денному в українських медіа”, – переконана Ірина Земляна.
Керівниця юридичного напряму Інституту розвитку регіональної преси Оксана Максименюк теж вважає, що на самому відео суспільно важливої інформації немає.
“Можна було б говорити про суспільний інтерес, якби військовослужбовиці повідомили про сексуальні домагання, хабарі чи інші незаконні дії. У тому форматі, у якому виходили публікації на цю тему, можемо говорити, що їх опублікували з цікавості та гайпу, а не суспільної важливості, адже вона нічого не викривала”, – вважає Оксана Максименюк.
На думку медіаексперта Отара Довженка, те, що хтось розмістив приховані камери в кабінеті керівника ТЦК, а потім злив це відео Шарію, – єдина важлива новина в цій ситуації. Тобто увага ЗМІ має бути прикута не до інтрижок, а до інформаційної безпеки.
“Звісно, справжньої суспільно важливої події в тому, що військовий комісар цілувався з жінками на робочому місці, немає. Можливо, я недооцінюю неетичність цих дій з погляду військового статуту чи взаємин між керівниками й підлеглими, але думаю, що навіть у цьому разі публікація відео не була виправданою. Зрештою, крім самого посадовця ТЦК на відео є жінки, й наслідки для їхньої репутації і морального стану могли бути нищівними”, – розповідає Отар Довженко.
Чи зробили медіа досить, щоб обмежити втручання в приватне життя учасників відео (і не тільки)?
Комісія журналістської етики у своїй заяві також звертає увагу на момент із зображенням облич військовослужбовиць. На думку КЖЕ, якщо медіа й вирішили публікувати відео, то мали б ужити заходів для захисту ідентичності жінок, зображених на ньому. “Споживачі інформації не мали б отримати можливості ідентифікувати жінок, зокрема і тому, що ситуація може призвести до їх додаткової стигматизації в суспільстві через гендерні стереотипи щодо ролі жінок у війську”, – йдеться в заяві комісії.
Водночас, на думку КЖЕ, зображення начальника ТЦК у відео є виправданим. “Його діяльність становить суспільний інтерес, він є головним героєм відео, а його зловживання на службі можуть призводити до негативних наслідків”, – йдеться в заяві.
Натомість керівниця юридичного напряму Інституту розвитку регіональної преси Оксана Максименюк вважає, що блюрити (тобто анонімізувати. – Авт.) варто було б обличчя всіх людей на відео. “Адже однозначно це втручання в приватне життя, а суспільної важливості в цьому відео я не бачу, окрім етичної сторони”, – розповідає Оксана Максименюк.
ЗМІ, які поширювали відео з поцілунками, не блюрили обличчя військовослужбовців. Ба більше, деякі медіа публікували ролик зі збереженням аудіоряду, який є на відео з каналу Шарія. Шарій (чи хтось із його помічників) наклав на відео з поцілунками звук із сюжету місцевого телеканалу про Олександра Ярмошевича. Очевидно, що російський пропагандист зробив це спеціально, щоб висміяти військкома. Однак деякі ЗМІ не побачили в цьому проблеми й доєдналися до булінгу в такий спосіб.
Окремі медіа публікували на сайті дописи із соцмереж з цим відео, які містять образливі коментарі й звинувачення. У читачів цих ЗМІ могло скластися враження, що ЗМІ поділяють думку авторів таких дописів.
“Фокус” опублікував образливий допис із соцмережі Х у себе на сайті. Скриншот із сайту “Фокус”
Деякі ЗМІ не втримались і вставили у свої виважені й позбавлені осуду публікації з правильними акцентами фейсбучний допис із відео (хоч без аудіоряду Шарія. – Авт.). Інші – не поширювали відео, але зробили з нього колажі зі сценами поцілунків, на яких теж можна ідентифікувати жінок, особливо якщо ви проживаєте в Рівному.
Скриншот із сайту “Української правди”
Прикладом анонімізації військовослужбовців у цій історії є скриншоти з відео, на яких майже не видно обличчя учасників.
Скриншот із сайту NV, на якому не видно обличчя жінки
Сайт ТСН в одній з публікацій про відео заблюрив обличчя його учасників.
Скриншот із сайту ТСН
Чимало ЗМІ вдалися до медійного булінгу, переважно запозиченого з коментарів у соцмережах. Поведінку начальника ТЦК оцінювали так: “Збільшує кількість мобілізованих, але зайшов здалеку”, “Кохаються на фоні ікони”, “Казанова” з ТЦК” тощо.
На думку Отара Довженка, розширення контексту, додавання анонімних коментарів із соцмереж у цьому разі переводить публікації в абсолютно нежурналістську площину. “Якщо навіть визнати вчинки військкома такими, що мають суспільну вагу, то журналістові мала б бути цікавою думка людей, які зображені на відео, – самого військкома і жінок, які з ним цілувалися, а також керівництва військкома. До чого тут емоційні відгуки анонімних (чи й неанонімних) користувачів соцмережі? Це ще одна потворна форма квазіжурналістики, яку свого часу влучно критикував Андрій Куликов: так звана реакція соцмереж, тобто суб’єктивна нерепрезентативна добірка нерелевантних думок довільних, часто анонімних людей, якою медіа замінюють справжні експертні думки чи коментарі причетних до події. До речі, я так розумію, що до військкома ніхто, принаймні в першій хвилі публікацій, і не думав звертатись, тобто атрофований перший і головний журналістський інстинкт”, – розповідає Отар Довженко.
До слова, у перші дні після оприлюднення відео жодне медіа не заявило бодай про спробу отримати коментар в Олександра Ярмошевича. Після першої хвилі хейту Ярмошевич сам прокоментував ситуацію у своєму Facebook. Його допис ЗМІ й почали використовувати як коментар у своїх подальших матеріалах. А вже пізніше медіа й самі зверталися до нього по коментарі.
Крім військовослужбовиць, які, вочевидь, постраждали через поширення відео, у матеріалах ЗМІ зачепили й дружину військкома. “Що може бути гірше за розлючену жінку? Дві розлючені жінки, ну, або три. Бо, судячи з декларації, у голови Рівненського ТЦК є дружина Валентина та син”, – засипає оціночними судженнями аудиторію і розкриває особу дружини ТСН. Деякі ЗМІ в новинах про цей скандал опублікували не тільки інформацію про членів сім’ї, а й сімейне фото Ярмошевича з дружиною.
“Дружина в цьому випадку взагалі не має ніякого стосунку до цієї історії. Як на мене, медіа, які поширили будь-яку інформацію про дружину, завдали своєрідного булінгу для неї, окрім того, зробили її впізнаваною, що, можливо, вплине на її життя”, – вважає медіаекспертка ІМІ Ірина Земляна.
На думку Отара Довженка, публікація фото і приватних даних дружини й неповнолітньої дитини військкома в цьому контексті – за всіма можливими етичними межами. “Не думаю, що жінка буде судитися, але могла б – і мала б непогані перспективи”, – припускає медіаексперт.
Керівниця юридичного напряму Інституту розвитку регіональної преси Оксана Максименюк вважає, що втручання в приватне життя дружини та сина однозначно є невиправданим. На запитання про юридичну перспективу справи вона зазначає, що практика Європейського суду з прав людини демонструє, що до таких справ ця інституція ставиться дуже виважено.
Оксана Максименюк. Фото зі сторінки ІРРП у Facebook
“Не вся інформація має суспільний інтерес, і в цьому разі на вагах Феміди буде перевага в бік приватного життя. Якщо керівник ТЦК позиватиметься про захист честі, гідності та ділової репутації, великі шанси, що суд стане на його бік. Звісно, потрібно буде довести, що публікації завдали шкоди йому або членам сімʼї”, – розповідає Оксана Максименюк.
Нацрада з питань телебачення вважає, що поширювати родинні фото в цій ситуації протизаконно. “А як максимум не по-людськи, і що розширення події шляхом додавання до неї нових учасників (особливо якщо це діти) є сприянням діям, які вже виходять за рамки якісної журналістики”, – йдеться в заяві медіарегулятора.
Чи правомірно отримано відео і чи верифікували його медіа?
Комісія з журналістської етики звертає увагу на те, що обставини отримання цієї інформації джерелом публікації, тобто Шарієм, залишаються незрозумілими та можуть свідчити про зливи чи інші протиправні методи отримання.
“Відео могли знімати правоохоронні органи, шукаючи ознаки корупції, або ж хтось намагався шантажувати військкома”, – припускає Отар Довженко.
Оксана Максименюк вважає, що в цій ситуації, найімовірніше, йдеться про злив. На її думку, цей випадок нагадує історію з прихованим зніманням журналістів BIHUS.Info.
“У своїй діяльності медійники можуть використовувати приховані камери, але лише за умов, що іншим способом здобути інформацію неможливо і вона є суспільно важливою, наприклад у випадках корупції, зловживання службовим станом або неправомірних дій. Тут випадок зовсім інший: встановити в кабінеті камери могли люди з відповідним доступом та технікою, найімовірніше правоохоронці. Можливо, так утілювали президентський указ про перевірку ТЦК, тобто вели негласні слідчі дії. Однозначно можемо проводити паралелі зі справою про стеження за журналістами BIHUS.Info. Здійснили приховане знімання, накопичили матеріал, що має дискредитаційну мету, й опублікували його на зливному бачку”, – вважає Оксана Максименюк.
Медіа переважно вказували джерело отримання інформації, але той факт, що таким джерелом є телеграм-канал підсанкційного проросійського блогера Шарія, який працює на російську пропаганду, мав би спонукати їх верифікувати інформацію перед публікацією.
“Будь-які джерела, які в минулому використовувалися для скоординованих атак чи дискредитації державних органів чи установ, які виходили за межі легітимної критики, мають підлягати додатковій верифікації та аналізу на предмет прихованих мотивів публікації тієї чи іншої інформації”, – йдеться в заяві КЖЕ.
На думку медіаекспертки Інституту масової інформації Ірини Земляної, перевірити правдивість відео можна було б, звернувшись до його фігуранта.
“Тут обовʼязково мав би бути коментар Ярмошевича. Перше – так вимагають стандарти журналістики. Друге – для верифікації того, що відбувалося на відео. Адже зараз існує багато технологій, за допомогою яких це відео могло бути сфабриковано. Згадаємо, наприклад, скандал навколо Олександра Варченка, чоловіка заступниці голови Державного бюро розслідування (ДБР) Ольги Варченко, в соціальній мережі Tinder. Вся історія виявилася фейком та політтехнологічним прийомом”, – розповідає Ірина Земляна.
Керівниця напряму медійної грамотності Інституту розвитку регіональної преси Ольга Вірста також вважає, що методом верифікувати відео було б звернення до керівника Рівненського ТЦК. “Проте більшість медій, як бачимо, цього не зробили, посилалися на відео від Шарія, яке цілком могло виявитися фейком”, – каже Ольга Вірста.
“Особливої уваги заслуговують ті медії, що використовують не посилання на першоджерела, а розмиті формулювання на кшталт: “У мережі поширюють відео”. Але ж ніхто не хотів акцентувати на тому, що публікацію поширили не в мережі, а саме на каналі Шарія. Бо тоді довелося б додавати весь його “послужний список” у маніпуляціях, дезінформації та поширенні пропагандистських наративів. Про що це свідчить? Про перевагу швидкості над якістю. Більшість медій живе в дискурсі новинних перегонів, де той, хто першим опублікував новину, – у виграші й отримує всі лаври, а ціна помилки не така висока. Це ми побачили в усій красі на прикладі блискавичного поширення непідтвердженої інформації про “смерть” короля Чарльза ІІІ”, – розповідає Ольга Вірста.
На думку Ольги, медіа мали б тримати руку на пульсі та висвітлювати, наприклад, результати службової перевірки, розповідати про можливі позитивні зміни. Саме про це йдеться в концепції “цілісної історії” та відновлення балансу в новинах від Американської мережі журналістики рішень.
До речі, досі ніхто не підтвердив правдивість чи неправдивість відео. Нині правоохоронці з’ясовують, хто, коли і чому встановив камери в кабінеті керівника Рівненського міського ТЦК і як відео опинилось у ворожого джерела.
То чому ЗМІ про це писали?
Як ми з’ясували, відео не має суспільної важливості й не демонструє зловживань та порушень законодавства. Крім того, його поширило вороже джерело з явною метою нашкодити не лише Олександру Ярмошевичу, а й дискредитувати імідж ТЦК. Як влучно висловився медіарегулятор, такі хайпові кампанії логічно вкладаються в методичне знищення репутації всього інституту ТЦК, зниження ефективності мобілізації, взагалі – у свідому чи несвідому підтримку спецоперацій ворога.
Зважаючи на це все, виникає логічне запитання: чому українські ЗМІ так активно висвітлювали цей скандал? У наших медіаекспертів є свій погляд на цю ситуацію.
Отар Довженко: “На жаль, багато медіа починають уподібнюватись анонімним телеграм-каналам, для яких професійні стандарти не писані”
Отар Довженко. Фото, надане ІМІ Отаром Довженком
Отар Довженко, медіаексперт, креативний директор Львівського медіафоруму:
Якщо шукати корінь зла, то це не дії окремих медіа, які публікували чи смакували відео з прихованих камер, на якому цілуються люди. Це сучасна концепція “новини”, за якою “новиною” є те, що про що пишуть інші джерела (медіа, телеграм-канали, чати) і що обговорюють люди. Тобто не журналіст / редактор вирішує, що є важливою подією, – йому це диктує “інформаційний простір”. І далі медіа опиняється в заручниках інформаційного потоку – не може дозволити собі змарнувати нагоду отримати шматочок аудиторії, зацікавленої в цій темі, хоч якою малоцінною з погляду суспільної ваги ця тема є.
Якщо медіа в принципі дозволяють собі бульварний формат, наприклад “жовті” саркастичні заголовки, масні коментарі щодо дій військкома, то залишається розвести руками – критикувати їх за це так само доцільно, як ганити клоуна за те, що він не по-діловому вдягнений. Інша річ, що і до інших матеріалів таких медіа буде відповідне ставлення в аудиторії. Багато медіа починають уподібнюватись анонімним телеграм-каналам, для яких професійні стандарти не писані; можливо, в такий спосіб сподіваються відвоювати в цих каналів хоча б шматочок їхньої аудиторії. Але безнадійно.
Помилкою є публікація в українських медіа будь-чого, взятого з російських пропагандистських ресурсів, зокрема з ресурсів Шарія. Все інше, що зробили медіа, є симптомами розхитаності, розмитості чи навіть відсутності редакційних стандартів і етичних рамок, у яких мали б працювати журналісти, якщо хочуть називатися журналістами. Це погано, але це не невиправно – можна взятися за розум, перечитати (або, якщо його нема, написати) редакційний кодекс, повторити кодекс етики українського журналіста, домовитися між собою в редакції, що і чому ми вважаємо новиною. Комусь це ще може допомогти, комусь уже ні, але спробувати треба.
Ольга Вірста: “Йдеться насамперед про натреноване око розгледіти потенційно “мемну” тему, що розлетиться”
Ольга Вірста. Фото з акаунту Ольги Вірсти у Facebook
Ольга Вірста, керівниця напряму медійної грамотності Інституту розвитку регіональної преси:
Якщо зовсім спрощувати ситуацію, не думаю, що в медійних команд був злий намір докластися до формування образу “поганого й непрофесійного працівника ТЦК”, що дозволяє собі на робочому місці більше, ніж можна, чи зіграти на руку пропаганді країни-агресорки.
Як на мене, йдеться насамперед про натреноване око розгледіти потенційно “мемну” тему, що розлетиться. Логіка редакторів часто така: це однаково обговорюватимуть, то чому ж не на сторінках нашого видання? Злите відео не фіксує хабарів, зловживання службовим станом чи інших свідчень корупційної діяльності. І, як на мене, головним у такому висвітленні стає саме етичність і дотримання стандартів, які можуть зупинити публікації, де суспільної важливості немає, власне, на старті або ж знайти прийнятний формат висвітлення – з експертним аналізом, аж ніяк не в новинному форматі.
Коли я координувала проєкт із журналістики рішень, підходу, що розповідає про дієві ініціативи, які вирішують нагальні проблеми, часто вела дискусії – що є результатом журналістської роботи в публікації такого формату: охоплення / обговорення чи користь для конкретної спільноти, що прочитала про рішення й відтворила його. І, звісно ж, відповіддю на першому рівні буде охоплення та взаємодія з авдиторією. Довгостроковий вплив завжди залишатиметься на другому рівні сприйняття, і ці тенденції вже можуть відстежувати медійні експерти.
Проте далі постає запитання щодо того, як медійна спільнота реагує та чи здатна усувати негативні тенденції. На мою думку, образ “поганого працівника ТЦК” уже склався, зокрема, й через порядок денний від медійників. Чи роблять щось, щоб змінити баланс? Так, я помітила більше історій про ідейних людей з бойовим досвідом, що тепер виконують роботу в ТЦК. Чи працює це для зміни дискурсу? Частково. Бо навіть ідейні люди з бойовим досвідом можуть бути неефективними працівниками чи керівниками ТЦК. З позицій цілісності наративу висвітлення цієї теми однаково викривлене та зводиться до конкретних персонажів, негативних чи позитивних. Тож це дуже повільний процес, але саморегулювання в медіях, як на мене, таки діє. І все більше медійників думають не лише про теми для публікацій та інформаційні приводи, а й про наслідки їхніх матеріалів.
Трохи порад для ЗМІ від Комісії з журналістської етики
На завершення ось рекомендації Комісії з журналістської етики стосовно висвітлення подібних ситуацій. Отже, комісія рекомендує:
- зважати на першоджерело поширення інформації та виявляти особливу увагу до джерел, що раніше порушували законодавство чи стандарти журналістської етики.
- у разі ухвалення редакційного рішення щодо поширення інформації із сумнівного джерела, зазначати додаткову інформацію про це джерело та ситуації, у яких відповідне медіа чи особа припускалися порушень;
- оцінювати суспільну значущість інформації та припускатися втручання в приватне життя героїв матеріалу через публікації їхніх персональних даних чи фото лише в разі, якщо така публікація становить переважний суспільний інтерес та впливає на громадське життя;
- під час аналізу наявності суспільної значущості інформації окремо аналізувати публічність усіх героїв матеріалу та потенційний вплив публікації на їхні права;
- у разі якщо герої матеріалу мають різні рівні захисту та очікування приватності, вживати заходів для унеможливлення ідентифікації на фото та відео осіб, які не належать до категорії публічних осіб чи діячів.
Ганна Калаур, регіональна представниця ІМІ в Рівненській області
