Впродовж багатьох століть Росія намагалася зруйнувати не лише історичне минуле України, а й нашу культуру, аби повністю заперечити існування незалежної держави, яка має власних митців та інтелектуальну власність.
Про те, як імперія століттями формувала своє культурне обличчя через крадіжку всього українського – від «шароварщини» до сучасної мантри «какая разніца» – розповідає директоркаЛіцею № 1 Зимноводівської сільської ради Львівщини, доцентка кафедри української мови імені професора Івапна Ковалика Львівського національного університету імені Івана Франка Оксана Левчук.
– Оксано, який російський міф про українську культуру Ви вважаєте найбільш фундаментальним, з якого виростають усі інші маніпуляції?
– Найбільш фундаментальним є міф про те, що окремої української культури не існує, а всі нематеріальні надбання, які ми маємо, це лише вторинний продукт, який сформувався на основі «великої російської культури».
– Часто можна почути, що політика та культура це різні речі, і саме тому потрібно розділяти. Наскільки глибоко імперіалізм та виправдання насильства зашиті у самій тканині так званої «великої російської культури»?
– Імперіалізм та виправдання насильства дуже глибоко зашиті в свідомості росіян. Це можна побачити в мовній системі: «женить на…» (пасивне становище жінки, яка не є суб’єктом майбутнього подружжя) на відміну від українського «одружитися з…», де суб’єктність подружжя формується самою лінгвальною конструкцією.
Виправдання насильства простежується у всіх пластах російського фольклору обрядового і позаобрядового, оскільки в основі формування двох народів є різний спосіб життя: українці – хлібороби, росіяни – кочівники. У кочівника немає постійних цінностей, у нього не може бути демократії. Весь спосіб життя базується на авторитаризмі та деспотії.
У росіян є великий цикл розбійницьких пісень, жорстоких романсів, у колядках домінантним мотивом є мотив вимагання подарунків. Навіть гумор українців і росіян має суттєві відмінності: якщо в нас він делікатний та дотепний, то в росіян – жорстокий і межує з грубістю та непристойністю. Українське весілля розпочинається з пісні «Благослови, Божа Мати, весілля зачинати», а російське – «Уж я перший поклон отобью за царя-батюшку, второй отобью за царевну-матушку…»
– Якщо поглянути на період російської імперії, яку роль класична література та мистецтво зазвичай відводили українським сюжетам і персонажам?
– У класичній російській літературі та мистецтві періоду російської імперії все українське: люди, традиції, мова – символізувало село, неосвіченість, те, на що не можна рівнятися. Серед персонажів-українців не було інтелігенції, освічених людей. Власне в цей період викристалізувався міф про «молодшого брата».
– Як на практиці працював механізм імперського привласнення, коли українські митці ставали частиною виключно російського культурного канону?
– Він працював таким чином: для того, щоб отримати визнання, мати можливість друкуватися чи заробляти своїм мистецтвом, українці змушені були їхати навчатися або працювати до Петербургу, а після Валуєвського циркуляру та Емського указу й писати російською мовою.
Власне так українські митці, як наприклад Микола Гоголь, які народилися й виросли в Україні, друкуючи свої твори мовою імперії, ставали представниками російського культурного поля.
– Зі встановленням радянської влади імперський підхід змінився: замість повного заперечення української культури їй штучно виділили суто декоративну, фольклорну нішу («шароварщину»). Як на тлі цього наша інтелігенція 20-х років намагалася вирватися з цього образу?
– Представники української інтелігенції 20-х років ХХ століття вводять в український культурний простір різні течії модернізму, де в центрі уваги часто постає внутрішній світ особистості, яка самостійно обирає свій шлях у житті.
Микола Хвильовий пише цикл памфлетів «Ками грядеши». У літературній дискусії 1925-1928 років лунають гасла «Геть від Москви!», як заклик до розриву з культурним та ідеологічним впливом Російської імперії/СРСР, щоб уникнути вторинності української культури. А ще «Дайош психологічну Європу!»: не так географічна чи політична Європа, як психологічна установка на «фаустівський» тип людини, розвиток власного розуму та європейського стилю мистецтва.
– Чим саме український театральний та візуальний авангард періоду 1920-30 років виявився ідеологічно небезпечним для Москви?
– Він виявився небезпечним тим, що формував освічену людину. Вона вміє думати та аналізувати. Така особа швидко зрозуміла, що ідеологія комунізму та соцільної рівності, насправді, це лише красиві слова, а радянська держава будується тоталітарним режимом на крові мільйонів людей, які відстоювали своє прагнення здобути незалежність для свого народу та відстоювали національні інтереси.
– Як тоталітарна пропаганда працювала з тими митцями, яким вдалося вижити після Розстріляного відродження, щоб згодом інтегрувати їх у загальносоюзний міф?
– Наприклад, у 1933 році Остапа Вишню заарештували за надуманим звинуваченням у «терористичній діяльності» та засудили до 10 років таборів. Він відбував покарання в системі ГУЛАГ, працюючи на важких роботах, пройшов через тортури та знущання. Письменник був звільнений на початку 1944 року тоді, коли радянській владі знадобився його гумор для підняття бойового духу під час війни.
Одразу після звільнення, 26 лютого 1944 року, газета “Радянська Україна” публікує його гумореску «Зенітка». У повоєнний час з’являються знамениті «Мисливські усмішки», у яких гуморист, не маючи змоги писати про гострі соціальні теми, зосередився на змалюванні української природи та людських характерів. Остап Вишня перебував під постійним наглядом влади, змушений писати в межах дозволеного. І хоч твори письменника друкували, але для того, щоб мати змогу тримати його «під ковпаком», Остапа Вишню офіційно реабілітували лише в 1955 році, за рік до його смерті.
– Навіть у пізньому СРСР та в перші десятиліття нашої незалежності продовжував діяти міф про «спільний культурний простір», де все найякісніше нібито створювалося лише в Москві. Як ця ілюзія впливала на наше суспільство вже у новітній час, до початку війни?
– Ця ілюзія створила сучасний ідеологічний міф «какая разница». Оскільки у перші роки незалежності в інформаційному просторі, а особливо розважальній його складовій, контент створювали або в Росії, або російською мовою, то в багатьох українців, які народилися вже в 90-х роках чи пізніше, сформувалося хибне уявлення про так званий «спільний культурний простір».
– Які російські культурні міфи про Україну виявилися найскладнішими для викорінення в іноземному інтелектуальному та культурному середовищі?
– Найскладніше викорінити засадничий міф про «один народ», оскільки наші земляки, які проживають поза межами України часто самі його підтверджують тим, якою мовою розмовляють, яку літературу читають, яким мистецством захоплюються.
– Які кроки є першочерговими для формування нашого власного, не спотвореного імперією, культурного обличчя у світі?
– Першочерговою є послідовна державна політика в дусі націєцентризму, відповідно до якого затверджена в Конституції норма про єдину державну мову має впроваджуватися у всіх сферах життя.
Юлія Малаха
