Мабуть, на пальцях можна перелічити журналістів, які так часто
послуговувались військовою лексикою, як Василь Гаврилишин. І не тому, що 10 років готував першу на українському телеекрані національну військово-патріотичну програму «Сурма». Слово «бій» наче переслідувало його повсякдення: коли прийшов на «трудовий фронт» у багатотиражку «Електрону», коли стояв біля витоків львівського документального кіно «Укртелефільму», коли вів гострі суспільно-політичні дискусії у прямому ефірі, коли воював з керівництвом ЛОДТРК, публічно писав літопис нескореного очевидця про руйнування його рідного телебачення: « …Наш одинадцятий шефе! За що Ви так не любите колектив, переслідуєте людей, принижуєте нашу професійну і людську гідність?». Відчайдуш бився з підступною хворобою… В інформаційному полі української тележурналістики Йому – заслуженому журналісту України, переможцю всеукраїнських телерадіоконкурсів, авторитету та професіоналу місця не знайшлося. Хоча ще вчора з раннього ранку до пізнього вечора ми сиділи біля телеприймачів і дивились його версію чотирирічних засідань сесій Львівської обласної ради 1-
го демократичного скликання, аналізували фільми, репортажі на тему Укрполбату, захоплювались його прочанськими телемандрівками, розповідями про життя українців в Росії… Сотні документальних фільмів Василя Гаврилишина стали золотим фондом української тележурналістики.
Він повернув «до життя» унікальні кадри народження та становлення української держави, її військової хвитяги. Він змінював посади – від молодшого редактора до першого заступника генерального директора Львівської телерадіокомпанії, але завжди залишався журналістом – принциповим та відповідальним. Бо, як сам писав: «кожне перепризначення
– новий творчий злет». І це підтверджує його лебединна пісня – майже 400-т сторінкова книжка з історії і буднів Львівського телебачення – «Іду до Вас». У ній Василь Олексійович звертається до кожного з нас: «Пишімо, фіксуймо!Кожне окреме буття – неповторне своєю життєвою наукою, досвідом, ба, навіть, слабкістю. Бо це – теж наука…Отоді й витворюється щасливе усвідомлення не лише свого «Я», але ще щасливішого «МИ».
Нам бракуватиме, дорогий друже Василю, твого щемливого акровіршу, життєвої і професійної мудрості, твого елексиру життя – Гаврилівки. Ми будемо пам’ятати ностальгічний автограф твого друга, корифея українського красного слова Миколи Петренка: « Василю, десь далеко лишилось те, що понині видається світлим і чистим .Хай воно таким і буде». А Ти йому вторив:
«До відмінного професійного вишколу сучасний журналіст має додати духовне начало, істинний патріотизм, релігійне переконання». Забуттю не підлягають ті, які були духовними будівничими державності України, хто власною працею та талантом у півстолітній відтинок часу примножував зоряний час Львівського телебачення, збагачував досвідом школу журналістики України.
Побратим по фаху Ярослав Фейло
ВОЇН ТЕЛЕЖУРНАЛІСТИКИ ( ПАМ’ЯТІ В.О.Гаврилишина )
