Нині під вечір мене чомусь навернуло до спогадів. Не можу відійти від учорашньої звістки про Олексу Шалайського. …Він прийшов у молодіжку Львівського обласного радіо, бо дуже хотів бути журналістом. Як його дядько, відомий на той час радійник Володимир Шалайський. Зрештою, то не було чимось винятковим. І я колись мріяв бути лікарем, як стрийко Влодко. Але не склалося. І це моє щастя.
Оскільки “молодих” скеровували до “молодих” (я щойно, 1984-го, отримав диплом), то Олекса потрапив у “мої руки”. Чого я міг його навчити? Того, що сам знав. Головне, що він горів отою справою, ми говорили про журналістику, про життя, про все на світі. Може, від мене він взяв віру (тепер я іноді скептично кажу — наївну віру), що ми можемо щось змінити. Що можемо розповідати людям про людське, і це дуже важливо.
Відтак, коли Олекса таки вступив до ЛНУ, виявилося, що учитиметься на одному курсі з моїм братом. І ми вже бачилися часом у гуртожитку. До речі, класний у них був курс…
Потім я лише здалеку стежив за успіхами свого учня, і тихо радів кожному з них.Узагалі мені таланило на таких учнів; ті, кого цікавив лише диплом, якось самі собою щезали, шукаючи легшого хліба. А справжні — залишилися з журналістикою досі. Їх багато, і я у душі тішуся з того, що не розчарував їх тоді у виборі. Що не загасив іскру їхнього запалу. Що вони у професії, попри невдячність цього ремесла. Що вони не зрадили своїм юнацьким мріям. Як Олекса, до останнього подиху. Що, врешті-решт, залишилися максималістами, попри досвід і набиті гулі. Що стали вчителями для найкращих.Легких хмаринок тобі, учню… Світла пам’ять…
