Наголос

ЖИТТЄДАЙНЕ ДЖЕРЕЛО ЖУРНАЛІСТСЬКОГО ПРОФЕСІОНАЛІЗМУ

«Мені навіть у страшному сні не привиділося, що через 20 років буду зустрі-
чати росіян на сході України з автоматом у руках, – написав заслужений журналіст

України, письменник Богдан Кушнір, який 1995 р. був акредитований Міністерством
закордонних справ Російської Федерації як власний кореспондент газети «Молодь
України» у Москві. Під час нинішньої російсько-української війни Богдан Кушнір
служив на сході нашої держави у підрозділі спеціальних операцій Збройних Сил
України. – Тільки під артилерійським обстрілом починаєш розуміти, що путінська
Росія – твій ворог, і питання стоїть – або ми, або вони».
Гібридна війна Російської Федерації проти України (і не тільки!) спонукає

глибоко замислитися над тим, яку позицію займає кожний журналіст, кожний пра-
цівник засобів масової інформації. Що несе читачеві, глядачеві, слухачеві його пи-
семне і усне слово, телевізійне і фотозображення, яка енергія спрямована в серце і

розум Людини – правдивості й доброчесності чи маніпулятивності й зловорожості?
Адже в Україні уже шостий рік поспіль триває не громадянська, а справжня, хоч і
не оголошена Кремлем, російсько-українська війна. Тому в основі журналістського

спілкування з читачами, глядачами, слухачами має бути моральна чесність, ком-
петентність, громадянська принциповість, правдивість, а перед собою – духовна

всечесність, які черпаються з колодязя національного, українськоцентричного духу.

Роздумами про такі морально-національні, професійні чесноти наповнена актуаль-
на, колективна праця львівських журналістів «Крізь роки і долі: львівська журналіс-
тика у фактах, коментарях, світлинах… / упор. Я. Фейло : Львівська обласна органі-
зація Національної спілки журналістів України. – Львів : ПАІС, 2019. – 320 с.».

У виданні розповідається про малознані сторінки Львівської школи журналіс-
тики, її історичні витоки, трансформації у часи становлення відновленої незалеж-
ності України, утвердження свободи слова. Автори, розкриваючи медійну діяль-
ність однієї з найбільших творчих організацій Львівщини, показують перші висліди

роздержавлення-реформування районних часописів, розповідають про нинішнє

функціонування електронних ЗМІ краю, наводять цікаві, важливі приклади, як жур-
налісти щоденно описують, аналізують складну історію сучасної України, щиро,

зворушливо згадують колег, які до остатнього удару серця були діяльними на укра-
їнській інформаційній ниві, розкривають засадничі уроки фахової майстерності.

Про цікаві, важливі сторінки історії української журналістики, створення і
функціонування Львівської обласної організації НСЖУ написали Іван Крупський,
Ярослав Климович, Ярослав Фейло, Зенон Дмитровський. Наголошено, що Львів,

ставши містом перших в Україні газет і журналів, здобув також першість (і це – най-
знаменніше!) й у заснуванні українськомовної газети під назвою «Зоря Галицька.

Письмо часове» (15 травня 1848 р.). Цей тижневик водночас був національним та по-
літичним органом Головної Руської Ради. Працівники газети «Зоря Галицька» розро-
бляли дуже потрібну тему консолідації української нації. В одному з матеріалів, ви-
користовуючи елементи народної творчості, редакція закликала: «Родимці! Ділаймо

рука в руку! З дрібних крапель стікають ріки й моря! Одну галузку переломить і

дитина, а кілька галузок зв’язаних не розірве і великан. Тому разом!.. Не тільки сло-
вом, але й ділом ворогам і невірним докажемо, що ми народ справді живий!» Цей

заклик щодо єднання українців на державницьких засадах є нині надто актуальним,

адже зовнішні та внутрішні вороги намагаються будь-що внести громадянське не-
порозуміння, нав’язують в Україні хаос, безлад. Саме на це спрямована московська

маніпулятивна пропаганда.

Антиукраїнську інформаційно-психологічну війну можна нейтралізувати ці-
леспрямованою загальнонаціональною роботою з відродження і утвердження укра-
їнських національних ідеалів, громадянської гідності, відновлення морально-есте-
тичного клімату в суспільстві. Адже націю об’єднує мова, територія, національна

культура, спільна релігія. Володимир Здоровега, Василь Пилип’юк, Іван Филипчак,

Мирослав Скочиляс, Борис Козловський, про яких написали Мирослава Рудик, Ва-
силь Ганівський, Микола Сенейко, Михайло Маслій, Наталія Балюк, працювали,

творили для морально-психологічного задоволення українців, обдурених, скалі-
чених російською маніпулятивною ідеологією і політикою. Комуністичний режим

запроторив письменника, редактора газети «Самбірські вісті» Івана Филипчака до
тюрми суворого режиму у м. Тайшет Іркутської області Росії, де він помер 21 жовтня
1945 р.
Володимир Здоровега у своїх публіцистичних творах порушував, досліджував
надто актуальні теми – від професійних (підготовка журналістських кадрів, свобода
слова, професіоналізм і моральний обов’язок журналіста) до злободенних (політичне

життя країни, статус української мови, безробіття, зубожіння села тощо). Для Ва-
силя Пилип’юка синкретизм української культури полягав у неподільності Істини,

Краси і Добра, тобто тих категорій, на які нині шалено наступає сурогат чужої масо-
вої культури – рекламні ролики, трилери, бойовики, попса, дешеве чтиво, порнуха,

чорнуха. Своєю фотомистецькою творчістю Василь Пилип’юк активно допомагав
повернути українському народові національну історичну пам’ять, сприяв тому, щоби
дати, як говорив Григорій Сковорода, українцям духовний меч – найвищу духовну,
моральну, естетичну, громадянську цінність, національну гідність.

Згадуючи про журналіста Бориса Козловського, головний редактор газети «Ви-
сокий Замок» Наталія Балюк наголосила: «Він направду став моїм творчим вчите-
лем. Вчителем суворим, дуже вимогливим і водночас турботливим. Натерпілась я

від нього, особливо у перші роки роботи у газеті. Різне було… Не шкодував ні свого
часу, ні свого таланту, аби авторський текст поліпшити, «підтягнути». Він, зокрема,

мене навчив – ніколи не халтурити, продумувати текст від першого до останнього
слова, писати легко, короткими реченнями. І обов’язково думати над заголовком, а

не давати перший-ліпший. Дуже тішився, коли журналіст у заголовках використо-
вував елементи якоїсь приказки, відомі афоризми або цитати з фільмів чи пісень.

Особливо, коли це робили молоді журналісти, бо журився, що вони мало читають,
відтак – мало знають. Любив нас перевіряти на ерудицію, питав звідки та чи інша
фраза. Борис Козловський був дуже неординарним, зі своєрідним почуттям гумору.
Любив підколювати, часом провокувати колег. Однією з його улюблених фраз була:
«Я тебе ще не розкусив». Був переконаний, що найкращий жанр – це журналістські
розслідування і перевтілювання. З молодого покоління журналістів вже мало хто

пам’ятає, що на початках становлення відновленої незалежності України Борис Коз-
ловський брав активну участь у тодішніх буремних подіях. Правдиво висвітлював

перші велелюдні мітинги, був депутатом Львівської обласної ради першого демо-
кратичного скликання. Згодом став довіреною особою Чорновола, коли В’ячеслав

Максимович балотувався на президентських виборах, об’їздив з ним всю Україну.
Але потім у політику не пішов, віддав перевагу журналістиці, бо це було його».

Проблема професійної гідності, глибокої моральної відповідальності журналіс-
та за слово, яке може вбити і вилікувати, хвилює не одне покоління творчих пра-
цівників. «Щоб слово сталося ділом, треба дух свободи і любові до правди та до

народу в публічній дискусії», − підкреслював Іван Франко. Соціально небезпечним

у журналістиці й публіцистиці Іван Франко вважав тип гіпокрита − лукавої, брех-
ливої людини. Такі типи журналістів називають нині «корисними ідіотами»; вони є

найстрашнішими, адже калічать людей морально і духовно, використовують свобо-
ду слова в Україні для руйнування державницького мислення, розмивання духовних

цінностей, для морально-психологічного приниження українських патріотів, видат-
них особистостей, політико-ідеологічного цькування українськості, насаджування

психології холопства, малоросійства, меншовартості.

Щоби засоби масової інформації здійснювали своє гуманістичне покликан-
ня – утверджували високу мораль і духовність, потрібно засівати зерна історичної

і сучасної правди, адже історія – це самосприйняття і самоусвідомлення себе серед

інших, самовираження ментальності української нації. До цих морально-психологіч-
них засад журналістського професіоналізму привернули увагу у своїх публікаціях

Михайло Батіг, Андрій Болкун, Василь Гаврилишин, Віктор Іваницький, Степан
Курпіль, Ігор Паславський, Микола Петренко, Вікторія Романчук, Соломія Чудик,
Петро Шкраб’юк, Ярослав Якимович.

Зиновій Суходуб наголосив, що «Львівське радіо цілеспрямовано утверджува-
ло українську невмирущість». Василь Глинчак, розповідаючи про роботу Львівсько-
го телебачення під час антиукраїнського комуністичного режиму, слушно підкрес-
лив, що «натикаючись то на мілини, то на рифи, «свої» люди намагалися творити за

всяку ціну те, що потрібно було народу. І можу сміло сказати, що львівське телеба-
чення було тоді справжнім храмом і форпостом української культури». Петро Це-
голко наголосив, що «впродовж багатьох років саме Львівська ОДТРК створювала

чимало патріотичних, культурно-мистецьких і освітніх передач. Тепер ми отримали

перевагу інформаційного і розважального контенту. Комерційний продукт витіс-
нив патріотичні державницькі передачі, які підвищували інтелектуальний рівень

суспільства».

Дотримуючись моральних і творчих принципів під час нинішніх глобалізаці-
йних процесів і війни Російської Федерації проти України, сумлінні, національно

свідомі журналісти своїми матеріалами допомагають формувати українське грома-
дянське суспільство. Директор ТРК «Перший Західний» Ольга Цап висловила дуже

важливу думку: «Один із найскладніших і найважливіших принципів діяльності

ТРК – висока планка щодо моральної й естетичної сторін журналістики. Шок, сенса-
ція, «блискавка» − це зовсім не наш формат. Ми не прагнемо стати профі у клікбейті!

Придумати інтригуючий заголовок, створити зміст за допомогою слів «Терміново!»,
«Ви не повірите!» та інших звернень, змінюючи при цьому сенс інформаційного

приводу… Ні, це – не журналістика і це − не наш вибір. Недомовки на межі з де-
зінформацією, картинка, яка контрастує з текстом, а сама новина відсилає до теорії

змови – це інтригує, але це тимчасово. Наше завдання – бути постійним і вірним
супутником. Нам нічого вигадувати не треба, ми просто будемо чесними – цим, на
жаль, зараз можна більше здивувати».
Телерадіокомпанія «Перший Західний» при підготовці програм дотримується
принципів, які засновані на загальнолюдських пріоритетах: 1) гуманізм, розуміння
людини як найвищої цінності; 2) верховенство прав людини, захист гідності особи,
її свободи та розвитку; 3) патріотизм і розуміння впливу будь-яких явищ на розвиток
своєї країни; 4) відданість своїй країні, любов до свого народу, гордість за надбання.

Розуміючи свій святий обов’язок, сповідуючи принципи діяльності ЗМІ, жур-
налісти покликані донести до читачів, глядачів, слухачів увесь зміст української на-
ціональної ідеї, всебічно розкрити, що незмінною її складовою є ідея державної не-
залежності, духовної соборності, самодостатньої цінності людини, яка розвивається

на засадах української мови, культури, правдивої історії, освіти, науки, духовності.

У цьому контексті на Львівщині працює до трьох десятків місцевих періодичних ви-
дань. Провівши реформування, районні газети стали виразниками надій і прагнень

місцевих мешканців, реальним втіленням засад демократії та утвердження свободи
слова. Про шляхи становлення, трансформації, стан інформаційної сфери області
розповіли керівники районних газет Іван Басараб, Ярослав Глутковський, Андрій

Данилець, Володимир Дацко, Володимир Дідула, Надія Забокрицька, Микола Іван-
ців, Степан Леськів, Петро Магур, Петро Мацан, Марія Митрофанова, Марія Пукій,

Іванна Русин, Роман Скочиляс, Галина Сорока, Василь Сорочук, Петра Ткачук.

Редактор Буської районної газети «Воля Народу», заслужений журналіст Укра-
їни Микола Іванців написав: «Ми зробили газету повноколірним тижневиком (одні

з перших серед районних часописів), додали сторінок (нині виходимо на 12 шпаль-
тах), а найголовніше – змінили тематику. Публікації стали злободенними, пишемо

про те, що хвилює людину! Пишемо і про власне людину, і не лише про її життя та
проблеми, а й як вона ці проблеми в нинішніх нелегких умовах вирішує. На нашу
думку, місія сучасної журналістики – не лише інформувати, розповідати про факти

і події, що відбулися, але й показувати шляхи вирішення, зокрема, різних соціаль-
них проблем. Йдеться про конструктивну журналістику або журналістику рішень.

Наша журналістика рішень передбачає матеріали про те, як наші земляки реагують
на проблеми і долають їх. Це дає бачення перспективи, фокусує на майбутньому».
«На моє глибоке переконання, робота ЗМІ завжди повинна містити критичний
підхід. Журналіст має не боятися бачити «темні» сторони в житті суспільства та
підносити їх до «світла», власне, «висвітлювати». Бо лікування будь-якої хвороби

починається з визначення симптомів: не побачиш їх – не буде шансу на одужан-
ня, – написала редактор сколівської районної газети «Бойківська думка» Іванна

Русин. – Працівників пера не дарма називають четвертою владою. Їхнє пряме по-
кликання – «тримати у тонусі» усі інші гілки влади: здійснювати певний контроль,

забезпечувати прозорість, інформувати суспільство і в такий спосіб сприяти реаль-
ній демократизації держави».

Ефективність журналістської праці Іван Франко ставив у пряму залежність від

суспільно-політичної атмосфери, «суспільної совісті», «суспільної моралі». Журна-
ліст у концепції Івана Франка має бути чесною, порядною людиною, яка вміє пе-
реконувати не лише силою аргументів, але й моральним, психологічним впливом

особи на особу, живого слова, тону, колориту бесіди. Звідси випливає морально-пси-
хологічна, національно-громадянська вимога до журналістів – правдиво, достовірно,

компетентно, всебічно, цікаво розповідати у ЗМІ про соціально значущі факти, події,
явища.
«Нині можемо з гордістю констатувати, що за роки нашої творчої діяльності ми

не просто регулярно інформували своїх земляків про цікаві події, актуальні й зло-
боденні проблеми, але й здійснили, можливо, значущішу працю – створили літопис

Яворівщини від перших років відродження і побудови суверенної Української дер-
жави. Сьогодні редакція готує вже 29-ий том унікального видання, у якому зібрано

хронографію подій 1990-2019 років. Це підшивки газет, які зберігаються не лише у
нас, в районних бібліотеці та архіві, але й в книжкових фондах та бібліотеках Львова
і Києва, − розповів редактор часопису «Яворівщина» Володимир Дацко. – Наче у
дзеркалі, на шпальтах газети висвітлено життя яворівської спільноти таким, яким

воно було. І багато фактів просто б кануло у Лету, якби не були зафіксовані на папе-
рі. Саме тому, на мою думку, навіть якщо всесвітня павутина стовідсотково охопить

жителів нашого району, друкований формат такого своєрідного літописного видан-
ня (хоча б невеликим тиражем) має існувати задля збереження новітньої історії у

правдивому слові сучасників. І нарешті, суспільний організм лише тоді буде дієвим,
коли в ньому нормально функціонуватимуть усі необхідні інституції. У тому числі
й друковані видання».
Художньо-публіцистичне видання «Крізь роки і долі: львівська журналістика
у фактах, коментарях, світлинах» пронизане визначальною ідеєю, суть якої полягає

в тому, що морально-духовна і прикладна спрямованість творчої діяльності ЗМІ за-
лежить від особистості журналіста. Маємо визнати, що українські журналісти не

готувалися до інформаційно-психологічної і військової агресії Російської Федера-
ції проти України. Нинішня російсько-українська війна спонукає журналістів пра-
цювати на компетентне випередження, відшліфовувати нові евристичні підходи до

просвітницької пропаганди українських національно-гуманістичних цінностей, по-
зитивних ментальних рис українців.

Україна − держава, на яку напав сусід-агресор. Він чи не щодень, убиваючи
українських захисників, цинічно нав’язує світові інформаційну брехню, мовляв, в
Україні – громадянська війна. Кремлівська кліка нахабно гальмує розвиток нашої
державної самостійності, ширячи потужний антиукраїнський контент, інформаційні
фейки, підсилюючи проти України гібридну і гарячу війну. У таких умовах важливо
осмислювати стандарти журналістської професії не трафаретно, не традиційно, а
конструктивно, з позиції українського людино-націоцентризму. Важливо розуміти,

що, крім кількісних стандартів (дали одну точку зору, то обов’язково дати другу),

мають бути ще й якісні стандарти, зокрема, щодо вибору авторитетного представ-
ника української національно-громадянської думки. На жаль, про це часто, м’яко

кажучи, забувають. Переконаний, що не кожна думка має бути проголошена в гу-
манітарно-інформаційному просторі, тим паче, коли вона антиукраїнська, амораль-
на. Не треба надавати ефір, сторінки газети тому, хто займає відверту і приховану

протиукраїнську позицію, хто виконує в Україні спецоперацію. Потрібно охороняти
українців від геноциду словом, телевізійним зображенням.
У книжці «Крізь роки і долі…» наголошується, що журналістська інформація

є надзвичайно продуктивною і водночас може бути особливо руйнівною в мораль-
но-психологічному аспекті. Потрібно не лише розрізняти прихильне і зловороже

слово та зображення, доброчинні та шкідливі засоби масової інформації. Має без-
перешкодно діяти Закон «Про забезпечення функціонування української мови як

державної», щоби захистити вільне українське Слово від злозичливців. Потрібно
спрямовувати українську громадськість до національних вартостей, давати рішучу

відсіч «русскому міру», російщенню, англізації, інформаційно-психологічній агре-
сії, захистити заради національних інтересів духовно-культурне, морально-соціаль-
не здоров’я українського суспільства і людину в ньому.