Наголос

Олег К. Романчук. Країна наближається до розвилки, де їй доведеться зробити вибір

В англомовному військовому радіозв’язку виразом Mayday інформують про загрозливу ситуацію. В Україні це повідомлення придатне для характеристики стану економіки, науки, культури. Але передусім віддзеркалює наш воєнний статус-кво.

29 червня президент РФ Володимир Путін підписав указ «О призыве граждан Российской Федерации, пребывающих в запасе, на военные сборы в 2020 году». Вони відбуватимуться у збройних силах, національній гвардії, органах державної охорони й Федеральної служби безпеки. Насторожує, що в тексті документа відсутні терміни. Чи не йдеться про приховану мобілізацію?

Наприкінці вересня почнеться активна фаза стратегічних командно-штабних навчань збройних сил РФ «Кавказ-2020». Не можна виключати, що Путін віддасть наказ про застосування мілітарної сили для пробивання сухопутного коридору в Крим.

«Поблизу кордону з Україною створено три міжвидові угруповання. Вони здатні за мінімальної підготовки проводити наступальні дії на території України», – заявив 2 липня генерал-лейтенант ЗСУ Леонід Голопатюк.

США готуються до президентських виборів. Росія спробує використати це у своїх інтересах. Максимально розхитуватиме українське суспільство на тлі загострення соціально-економічних проблем та ймовірної другої хвилі коронавірусу.

На початку 2008 року доктор хімічних наук Октавіан Ксенжек зібрав своєрідний анамнез життя України. Виклав факти й обставини її історії хвороби: «Україна терпить від цілого спектра недуг генетичних, психічних, соматичних. Явний імунодефіцит відносно реліктів комуністичної ідеології. Шизофренічний стан національної свідомості, її роздвоєння у фундаментальних питаннях, від яких залежить саме існування України – ставлення до колишньої метрополії, мовна проблема тощо.

Україна фізично вимирає: за швидкістю скорочення населення обігнала більшість країн світу. Не виключений летальний результат – зникнення держави з політичної карти світу або ж асиміляція її колишньою метрополією. Країна наближається до розвилки, на якій їй належить зробити вибір грядущого шляху.

Не маючи стратегії, Україна всі роки незалежності діяла за принципом «як би зробити все по-новому, щоб залишилося все по-старому». Отримавши незалежність, не знаємо, для чого вона нам. У нас немає історичного досвіду самостійного існування, немає національної стратегії, немає орієнтирів. Навіть так звана національна ідея, що консолідувала би країну, так і не викристалізувалася».

Октавіан Ксенжек цитує історика й соціолога В’ячеслава Липинського, який визначив українську націю як таку, що не має державницького інстинкту: «Брак інстинкту – це генетичний дефект. Якщо його немає, то вже не з’явиться. Не варто й претендувати на те, на що ти органічно не здатний – тільки знеславишся».

Та невеликий простір для оптимізму автор усе ж залишив. Є надія вийти з цього становища, «якщо нація докладе величезних, незвичних для неї зусиль, щоб нарешті навчитися розуміти справжній і навіть прихований сенс усього, що робиться в її країні. І діяти відповідно».

2005-го в щорічному посланні Федеральним зборам РФ Путін сказав, що «розвал Радянського Союзу був найбільшою геополітичною катастрофою сторіччя. А для російського народу це стало справжньою драмою. Десятки мільйонів співвітчизників опинилися за межами Російської Федерації».

Як зреагували українські політики на цю неприховану погрозу? Ніяк. А через три роки, 1 вересня 2008‑го, радіоведучий «Эха Москвы» Сергій Доренко почав просторікувати про можливість війни: «Україна – завдання номер один. Ми не обов’язково маємо готувати вторгнення. Треба активізувати вивчення протиріч в українському суспільстві й елітах. Втім, не має бути сумнівів, що на жорсткі дії НАТО щодо інтеграції України у «Східну Америку» буде жорстка відповідь. Чому б і не військова?»

Директор українського Інституту Росії Василь Лаптійчук тоді казав, що на місці президента готував би армію до воєнного конфлікту. Ворожнеча між Росією й Україною триватиме до створення таких умов, за яких агресор, зазіхнувши, неминуче зазнає поразки. У Генштабі РФ є детальні карти всіх військових об’єктів в Україні, що підлягають знищенню в перші години конфлікту, є плани окупації регіонів та блокування й знищення військових частин. Є можливість перекрити наш ефір і заповнити його російським мовленням. На наших очах відгодовуються штатні й позаштатні зрадники з числа громадян України. У Кремлі вже готові зразки заяв для Заходу про «захист російських громадян».

Наша правдива історія є загрозою для росіян. Ми з 1997 року – «зовнішньополітичний пріоритет №1» у РФ. Саме наше існування є головним «протиріччям» у ставленні Росії до України. Москва послідовно й наполегливо створює собі «історичного ворога – Україну».

Здавалося б, вчасно попереджений – значить, озброєний. Але не в українських реаліях.

Колишній народний депутат України Михайло Сирота 2007 року писав, що «українське суспільство практично втратило контроль над інформаційним простором. Це призвело до тотальної дезорганізації свідомості, втрати орієнтирів нації. Створились ідеальні умови для маніпулювання. Величезний потік інформації робить людину не здатною до ґрунтовного осмислення подій. На заміну широкому сформованому світогляду приходить мозаїка несистематизованих знань. Людина поступово втрачає критичне мислення, замінює його стереотипами.

На цю загрозу звертав увагу й директор Інституту зовнішньої політики Григорій Перепелиця: «Оскільки в Україні діють демократичні механізми, то Росії досить закупити кілька телеканалів і змінити редакційну політику. Так можна змінювати свідомість, яка буде віддзеркалювати інтереси чужої країни».

Цьогоріч у червні політичний експерт і юрист Юрій Шуліпа констатував, що олігарх, депутат Верховної Ради і кум Путіна Віктор Медведчук забезпечив інформаційну перевагу Росії в українському телемедіапросторі. Основний його сегмент де-факто контролює країна-агресор.

В українському медіапросторі Кремль упродовж 2018–2020 років здобув перемогу. До неї Московія йшла не одне десятиліття.

Дивуватися нема чого. Національна державна ідеологія перебуває на маргінесі зацікавлень її владних інституцій. «Зелені» продовжують ігнорувати існування п’ятої колони в засобах масової інформації, в органах влади, політичних партіях. Тож інформаційна експансія РФ триває.

Група експертів під егідою Центру глобалістики «Стратегія ХХІ» підготувала дослідження «Російський спрут у дії. Кейс «Україна» у рамках проєкту про лобізм РФ під час українських виборів 2019 року. Йдеться, що РФ веде кампанію, спрямовану на поновлення контролю над Україною, утримання її в зоні свого впливу та запобігання фактичній ліквідації російського імперського проєкту.

Згадайте, як у вересні-жовтні 2008-го по завершенню російсько-грузинської війни на українських телеканалах спостерігалася справжня навала російських і совєтських серіалів із воєнними й повоєнними сюжетами: «У червні 41-го», «Врятуйте наші душі», «Полювання на Берію», «Ліквідація», «Щит і меч», «А зорі тут тихі» тощо. І численні міліцейські серіали.

Торік у США вийшла «Нова Біла книга про інтернет-операції ГУ ГШ ЗС Російської Федерації». Йдеться, зокрема, як саме російська розвідка сіє зневіру серед громадян України. Перша тактика – поширення дезінформації.

Влітку 2013 року письменник Михайло Слабошпицький написав: «Інформаційний простір України майже цілковито здано Росії. Шкоду для державного й національного будівництва важко виміряти. На телебаченні все розглядається через російську оптику. Демонструють нескінченні кіносеріали про так звану Велику вітчизняну війну, пронизані духом радянського шовінізму й мілітаризму. У цій кінопродукції наших днів відчувається нафталінний дух совдепівської пропаганди. Такими фільмами й багатьма іншими передачами нас опускають у «совок», реставрація якого відбувається і в освіті, і в усьому, що претендує називатися культурою та мистецтвом».

А керівник Аналітичної групи імені Григорія Сковороди Валерій Кучерук відзначив, що ніхто не помічає – ні спецслужби, ні влада, ні опозиція – розгортання інформаційної війни проти України. А вона направлена на дискредитацію перед вирішальним самітом у Вільнюсі (на ньому мали підписати Угоду про асоціацію з Євросоюзом. Відмова Києва від цього спровокувала початок Євромайдану. – Країна).

2015 року письменник і публіцист Леонід Капелюшний констатував: «Серед найболючіших втрат сучасної України – не здача Криму. І не окупація Донбасу. А знищення національного інформаційного простору. Бо з його допомогою створюються і демократичні засади, і патріотизм, і громадянська свідомість, без яких не буде перемоги».

Специфічною формою інформаційного протистояння є консцієнтальна війна – на ураження свідомості, руйнування ідентичності, здатності людини до самоідентифікації. Коли стираються розмежування «друг-ворог», уявлення про добро і зло. Про це три роки тому писав професор Георгій Почепцов, спеціаліст з інформаційних війн. Україна і Росія зіткнулися на полі ідентичності. Росія не хоче відпускати Україну зі спільної ідентичності, вибудуваної в рамках совєтської з невеликим набором національних відхилень.

Українська мова із феномена культури перетворилася на фактор безпеки. Питання вибору мови спілкування майже прямо корелює з відповідальністю за майбутнє країни, казав голова Донецької обласної військово-­цивільної адміністрації Павло Жебрівський.

У березні 2017 року директор Інституту української мови НАН України, професор Павло Гриценко заявив: «Ідеологічна війна проти України розпочалася значно раніше від мілітарної на Донбасі й у Криму. За такий короткий час збройної агресії не було б тих масштабних наслідків, які маємо сьогодні».

Учений має рацію. Євген Месснер, офіцер російської імператорської армії, білоемігрант, який став згодом одним зі значних військових теоретиків ХХ століття, у книжках «Заколот – ім’я третьої світової» 1960 року, «Всесвітня заколотовійна» 1971-го передбачив гібридний характер воєн ХХІ століття. «У колишніх війнах найважливішим було завоювання території. Надалі буде завоювання душ у ворожій державі. Воюватимуть не на двовимірній поверхні, як у давнину, не у тривимірному просторі, як за часів народження авіації, а в чотиривимірному – де останнім чинником є психіка народів. Використання повстанців, диверсантів, терористів, саботажників, пропагандистів буде величезне».

Доктрину «заколотовійни» взяли на озброєння в Росії. Валерій Герасимов, начальник Генштабу ЗС РФ, 2016 року казав: «У конфліктах усе частіше використовуються політичні, економічні, інформаційні та інші невійськові методи, гібридні. Полягають у досягненні політичних цілей із мінімальним збройним впливом на противника. Найдієвішими способами стають фальсифікація подій, цілеспрямований вплив на свідомість громадян через інтернет. Інформаційні ресурси стали одним із найефективніших видів зброї. Їх використання дає змогу в лічені дні розхитати ситуацію зсередини. Непрямі й асиметричні дії дають можливість позбавити іншу сторону фактичного суверенітету без захоплення території».

А незабаром глава міноборони Росії Сергій Шойгу повідомив, що в Збройних силах РФ створено війська інформаційних операцій.

Начальник Генштабу 2004–2008 років, генерал Юрій Балуєвський зазначив, що перемога в цій війні важливіша за класичне протистояння. Вона безкровна, а знезкровлює й паралізує всі органи влади держави-супротивника.

Війна за історичну пам’ять між Московією та Україною ніколи не припинялася, ворожа пропаганда століттями працює, щоби тримати під контролем наші культурні, територіальні, економічні кордони. І ця війна триватиме, доки на мапі світу існуватиме етнічна антисистема з брутально привласненою історією Київської Русі.

Дипломат Володимир Василенко вважає, що країна зникне, припинить існування як незалежна держава, якщо її народ втратить ідентичність. Ця гуманітарна агресія має чотири складники – мовно-культурний, інформаційний, конфесійний і наступ на історичну пам’ять.

Українці мають позбутися ілюзій про можливість домовитися з країною-агресором. Правду треба вміти захищати. Єдиний спосіб припинення війни – перемога над Росією. Сумнівна тактика української влади «зберегти Путіну обличчя» може обернутися капітуляцією.

Антидержавні сили нав’язують українцям діалог щодо визначення нової ідентичності, яка враховуватиме погляди Московії. Шоста річниця розстрілів на Майдані почалася масованою інформаційною кампанією з дискредитації Революції гідності та Героїв Небесної сотні, скандальними судовими фарсами.

Ініціативна група «1 грудня» у своєму зверненні «Час приймати відповідальні рішення» 7 травня 2020 року вказала: «Слід відсторонити від керма тих, хто вже не раз засвідчив свою заангажованість у підривних планах Кремля чи ставив свої егоїстичні інтереси вище за інтереси держави. Президентові України треба усвідомити, що його ймовірний вибір на користь антимайданного кадрового резерву, який прагне реваншу, не порятує ні його, ні країни».