1 жовтня, у День Покрови, у Львові презентували книгу Олега К. Романчука «Матриця перемоги». На зустрічі зібралися журналісти, військові, науковці, викладачі, письменники та історики.
Презентацію організували не лише як розповідь про нове видання, а й як можливість обговорити питання, які воно порушувало.
«Матриця перемоги» мала майже 700 сторінок і складалася з публіцистичних матеріалів, написаних упродовж 2022–2026 років. Романчук побудував книгу за роками: кожен розділ відповідав одному року повномасштабної війни.
Сам автор називав її історією, створеною у формі публіцистики. Водночас під час розмови про книгу постійно з’являлися теми, які порушувалися ним ще до 2022 року.
Романчук згадував власні матеріали про корупцію, українське військо, державне управління та енергетичну безпеку. Деяким із цих текстів уже виповнилося кілька десятиліть, однак проблеми, про які він писав тоді, нікуди не зникли. Частина з них лише загострилася під час війни.
Саме на цьому наголосив автор передмови до книги Степан Кость. Він говорив про публіцистику як про роботу не лише з подіями, які вже сталися, а й із тим, що могло відбутися далі.
За його словами, важливість таких текстів полягала в тому, що вони дозволяли помітити проблему ще до того, як вона перетворювалася на кризу.
Тому в «Матриці перемоги» поруч опинилися війна, корупція, оборона, культура, освіта, журналістика та стан державних інституцій. Автор розглядав їх як пов’язані між собою явища.
Окремо під час презентації він звернув увагу на освіту та культуру, інформаційну війну і здатність суспільства критично сприймати інформацію.
Якою мала бути перемога?
Одне із запитань стосувалося самої назви книги. Військовий журналіст і військовослужбовець Адріян Фітьо звернув увагу на те, що «матриця перемоги» передбачала не лише аналіз уже зробленого, а й певне бачення майбутнього.
Якщо говорити про перемогу, то якою вона мала бути? Що потрібно було робити для неї вже тоді? І чи достатньо було просто фіксувати проблеми, якщо йшлося про майбутнє держави?
Це питання змінило тон розмови. Замість того щоб говорити лише про те, що не працювало, учасники почали обговорювати відповідальність за зміни.
Звучала думка, що проблеми держави не можна постійно залишати десь «нагорі». Вони починалися значно ближче — у родині, школі, університеті, професійному середовищі.
Режисер та громадський діяч Іван Рибак нагадав навіть про звичайні, на перший погляд, ситуації: поведінку студентів у громадському транспорті, ставлення до старших людей, особисту відповідальність за власні вчинки.
Саме з таких дрібниць, на його думку, і складалася культура суспільства.
Це була вже не дискусія лише про одну книжку. Скоріше, спроба відповісти на питання, яке виникало з її назви: що саме мало змінитися в Україні, щоб перемога не звелася лише до завершення бойових дій?
Розмова про журналістику
До дискусії повернулася і журналістика.
Один із учасників наголосив на простій речі: журналістові важливо вміти слухати. Не чекати своєї черги говорити й не перебивати співрозмовника, а спочатку зрозуміти його позицію — навіть якщо потім із нею не погоджуватися.
Для презентації публіцистичної книги це звучало особливо доречно.
Адже публіцистика існувала не лише для того, щоб повідомити читачеві готову відповідь. Вона могла бути способом поставити питання так, щоб від нього вже не вдалося легко відмахнутися.
«Матриця перемоги» саме з таких питань і складалася. Її тексти повертали до проблем, які виникли задовго до повномасштабної війни, а сама зустріч у Львові показала, що частина з них залишалася актуальною.
Можливо, тому головною темою вечора виявилася не сама перемога, а те, що мало відбутися до неї.
Про це говорили через освіту, культуру, журналістику, державу та особисту відповідальність. Говорили гостро, іноді з незгодою, але саме ця незгода не дала презентації перетворитися на звичайний вечір із промовами про нову книжку.
У книгах завжди була остання сторінка, однак питання про те, якою мала бути Україна після перемоги, поки що не мало остаточної відповіді.
Авторка: Діана Кільян
