«Якщо влада в державі патріотична, але не дуже професійна, вона може «наламати дров». Якщо влада в державі належно професійна, але не патріотична, вона знищить увесь «національний ліс». Якщо ж «державна влада» не патріотична й недостатньо професійна, вона погубить саму державу» (Дудар Євген. Буквар здорового глузду. – Дзвін. – 2019. – № 10. – С. 94).
На жаль, не кожний житель України розуміє, що вибори 2019 р. – це стратегічна поразка України й успіх імперської Росії. Триває російсько-українська війна, яку підступно розв’язав злочинний Кремль, продовжується розмивання, розвал антикремлівської проукраїнської коаліції у світі. Прикро, що стабільно, майже щодня, гинуть українські воїни й після нормандської зустрічі, бо московські агресори не припинили обстріли – такого «мирного» результату досягнув Зеленський. Путін, по суті знущається над Президентом Украни. Невже він цього не розуміє? Зростають проблеми в економіці, соціальній сфері, освіті, науці, культурі. Можна навести чимало прикладів знищення міжнародного і внутрішнього (українського) позитиву, якого досягнуто за роки Призиденства П. Порошенка, хоч він допустив чимало помилок, упущень.
Минають дні, у турборежимі виниикають нові проблеми, але дзеркалом того, що відбувається тепер, стало новорічне привітання Президента Зеленського, точніше маніпуляція під поздоровлення, яке розкриває ідеологічно-політичний напрям діяльності нинішньої влади. В емоційному виступі Зеленського рефреном звучав не лише заклик до відповідальності за результати праці (але чи стосувалося це Президента?!), а й наполегливе, багатозначне повторення запитання «Хто я?». Першого січня у фейсбук та й зараз з почуттям відповідальності й гідності знову повідомляю талановитому, космополітичному авторові оприлюдненого Президентом тексту: «Я – не біологічна маса. Я – Українець!». Надто важливі думки з цього приводу висловив у газеті «День» публіцист, філософ Ігор Лосєв.
Усе, що дуже важливе для українських патріотів, для пана Зеленського, виявилося абсолютно неістотним. Українська мова – для нього не важлива, національна ідентичність − не важлива, патріотизм, гуманістичний державотворчий націоналізм – не важливі. Для нього немає різниці, чиї імена носять вулиці й площі й кому встановлюють пам’ятники!
Впевнений, що кожному національно свідомому українцеві, кожному вірному громадянинові України, незалежно від національності, зовсім не байдуже, чиїм ім’ям названо освітлену, заасфальтовану вулицю, на якій він мешкає. Уславлено пам’ять борця за незалежну, соборну Українську Державу, чи безцеремонно возвеличено лютого ворога українськості.
Думаю, що світлішим, чистішим, ніжнішим є побачення коло пам’ятників Великим Українцям, ніж коло пам’ятників україноненависникам – таким, наприклад, як Петро І, Катерина ІІ, Суворов, Ленін, Сталін, Гітлер, Геббельс, Каганович, Постишев, Жуков, Суслов…
Новорічна промова Зеленського абсолютно не справляла враження звернення Президента до народу країни, яка виборює свободу, незалежність, воює з одвічним ворогом − Московією.
Володимир Зеленський згадав про обмін полоненими, але жодного слова не сказав про Путіна, його рашистську кліку, які злочинно розв’язали війну проти України, анексували Автономну Республіку Крим, загарбали частину Донбасу. Жодного слова не промовив про російську інформаційно-психологічну, гібридну антиукраїнську агресію. З його виступу випливає, що українські громадяни були в полоні, над ними знущалися не в Росії, не в так званому ОРДЛО, а в якійсь позаземній країні. А Путін і його ордловські блюдолизи, сепаратисти, вбивці нічого не винні, ніби вони належать до найсвятіших святих. Чи не тому Зеленський вітав агресора Путіна з Новим роком, бажав йому здоров’я й усілякого процвітання. Хіба такою має бути ціннісна орієнтація Президента України, який зігнорував національними символами? Подвійні відчуття викликав виступ Зеленського у Давосі, бо бракувало чіткості, ясності позиції, глибокого розуміння екологічних проблем, пафосу, харизми. Уникнув розставити акценти, що шостий рік війну проти України веде Росія, що Україна потерпає від цієї агресії.
Зрозуміло, що захистити Україну від московських загарбників і домогтися справедливого миру з Кремлем можна лише тоді, коли суспільно-державне життя буде ґрунтуватися на морально-духовних, українськоцентричних засадах в інтересах усіх громадян, незалежно до якої нації вони належать. Зберігають свою мову, культуру, звичаї, традиції і щиро, відповідально сприяють утвердженню в усіх клітинах життєвого середовища української мови, культури, духовності, зміцненню відновленої Православної Церкви України.
Президент Зеленський закликав усіх обєднатися з усіма. Тобто і тих, хто любить Україну і віддає за неї життя, і тих, хто ненавидить і хоче, щоб вона якнайшвидше перетворилася на московську Малоросію чи Новоросію. Об’єднання усіх ідеологічно і політично різних громадян України має стати, на думку В. Зеленського, національною ідеєю. Безумовно, єдність суспільства на морально-духовних державницьких засадах – важливий компонент української ідентичності. Але суттєвими чинниками ідеї українського державотворення є людино-націєцентризм, який ґрунтується на українській мові, культурі, правдивій історичній пам’яті (давня українська держава Русь уже була добре відома у 838 році), морально-психологічній сумісності, міцній економіці, соціальній справедливості, територіальній цілісності, добробуті, духовно-громадянських цінностях, міжнаціональній злагоді. Таке розуміння сутності української національної ідеї державотворення є запорукою успішного розвитку громадянського суспільства, ефективного, справедливого функціонування законодавчої, виконавчої і судової влад.
Надто актуально нині звучать слова-сповідь Тараса Шевченка з поетичного циклу «В казематі»:
«Мені однаково, чи буду
Я жить в Україні, чи ні.
Чи хто згадає, чи забуде
Мене в снігу на чужині –
Однаковісінько мені.
Та неоднаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукавії, і в огні
Її, окраденую, збудять…
Ох, не однаково мені».
Василь Лизанчук
