Під час війни місцеві радіостанції допомогли людям зорієнтуватися у потоці новин та сповіщали громадян про важливі події. Так само працювало й «Жидачів FM» – з’явилися нові рубрики, дещо у буденній роботі довелося змінити, зокрема почали розповідати про війну з перших уст. Так редакція взяла участь у конкурсі журналістських робіт імені Героя України Тараса Матвіїва і здобула перемогу. Про підготовку матеріалу, роботу на радіо й виклики війни говоримо з директоркою радіо «Жидачів FM» Іриною Берник.
–Пані Ірино, як вторгнення вплинуло на роботу радіо «Жидачів FM»?
–Чесно зізнаюсь, насправді, як і більшість українців, не була певна, що росія зможе так нахабно розпочати війну проти України, хоч усе про це свідчило. Зрештою, ми, радійники, готувалися працювати як система оповіщення під час війни на рівні цивільного захисту. Адже місцеві радіомовлення також повинні сповістити громадян у випадку надзвичайних ситуацій і бойових дій, тож у нас були тренінги, наради.
Пригадую той день 24 лютого 2022 року, а точніше ніч. Не спалося, з новин дізналася, що ворог таки нахабно перетнув наш кордон. З самого ранку уже планували ефір того дня. Домовилися про виступ міського голови Жидачева Володимира Левка – це було звернення до громади. В ефірі одразу ж повідомляли адреси сховищ, що діють у нашому місті. Йшлося і про створення загонів самооборони. Інформували, куди звертатися, бо всі хотіли долучитися, а у військкоматі були черги. Перші дні працювали до пізнього вечора – новини звучали кожні пів години. Було багато дзвінків і повідомлень від слухачів. Усі були налякані.
Через день ми створили телеграм-канал. Зараз такий спосіб інформування не є популярним, але на той час це було вкрай потрібно й актуально. Інформація, окрім радіоефіру, розходилися оперативно. А ми були чи не єдиним таким джерелом офіційної інформації у регіоні, тому дуже багато мешканців громади підписалися на нас. Ми розповідали про останні події – як місцеві, так і всеукраїнські. Багато говорили про волонтерські ініціативи, і як до них долучатися. Зокрема і про те, як громада приймає внутрішньо переміщених осіб, і куди звертатися, якщо війна змусила шукати прихисток. Звичайно ж, сповіщали про повітряні тривоги. А ще співпрацювали з нашими колегами з часопису Жидачівщини «Новий час», з компанією «Комплекс Медіа», з львівським радіо №Перше№, представниками місцевого самоврядування, з громадськістю та військовими. Це був час великого єднання. Хотілося б, щоб така єдність була у нас завжди.
–Як з того часу змінилася тематика ваших ефірів? Можливо, є якась нова рубрика?
–Так, звичайно, є. І не одна. Дуже багато чоловіків з громади пішли добровольцями захищати Україну. Вони записували для нас мотиваційні звернення і слова підтримки для усіх українців. Також розповідали про неймовірних українців в однойменній рубриці, зокрема про волонтерів. А на той час ними були практично усі. У радіопрограмі про медіаграмотність розвінчували російські міфи.
І звичайно, програма, присвячена нашим воїнам. Ми запрошуємо на інтерв’ю захисників, які готові поділитися власним досвідом, розповісти про себе, своїх побратимів і те, яким вони бачать майбутнє нашої України – це рубрика «Про війну з перших вуст». Попри все, намагалися посеред цього мороку знаходити «Добрі новини на Жидачів ФМ».
І ще у нас є рубрика «Так працює пам’ять». Розповідаємо про наших героїв. Запрошуємо у студію рідних, близьких, які бережуть пам’ять і не дають нам забувати про тих, хто нас захищав і віддав життя за Україну.
–Наразі в Україні дуже нестабільна ситуація зі світлом. Як працює радіо у разі відключень, адже постійно потрібна електроенергія?
–На жаль, ми повністю залежимо від електроенергії, яку отримуємо через електромережі, і поки що у нас немає альтернативного живлення. Якщо, для прикладу, ноутбук можна заживити повербанком, то сам передавач потребує потужного джерела. Ми про це говорили із засновником, тобто із міською радою та з міським головою. І нам пообіцяли, що питання буде вирішено, бо інформування громади є важливим.
–Нещодавно ви перемогли у конкурсі журналістських робіт імені Героя України Тараса Матвіїва. Що спонукало взяти у ньому участь?
–Для мене це надзвичайна можливість – бути учасником конкурсу журналістських робіт імені Героя України Тараса Матвіїва, мого земляка, достойного воїна і журналіста, мого колеги. Тішуся, що Львівщина має такий конкурс. Мала честь знати Тараса особисто, багато співпрацювали. Це надзвичайна особистість – мудрий, освічений, інтелігентний, шляхетний.
З Тарасом Матвіївим ми зробили не одну радіопрограму про різні громадські проєкти, ініціатором яких був сам Тарас чи його команда. І він завжди приходив у студію разом з друзями-однодумцями. Тарас ніби «підтягував» за собою. І це фактично відбувається й зараз – завдяки конкурсу. Окрім того, що видно велику роботу самих журналістів, суспільство дізнається більше і про наших захисників і захисниць саме через цей конкурс імені Тараса Матвіїва. Дуже добре, що ініціативу створення такого журналістського конкурсу, яка походила від Львівської організації НСЖУ, підхопили однодумці і обласна влада. Тішить те, що Львівська ОВА підтримує і щороку удосконалює цей конкурс.
А ще багато для збереження пам’яті такого достойного сина роблять самі батьки – Валентина і Тарас Матвіїви. Саме вони видали посмертно двотомник творів Тараса Матвіїва «Мої думки», куди увійшли надзвичайні тексти. Усім рекомендую – надзвичайно потужні тексти, які обов’язково перегукуються і з вашими думками. Робота постійно триває.
–Розкажіть детальніше про ваш матеріал у радіоефірі, який став переможцем. Чим особлива історія героя матеріалу Віктора?
Віктор Молодик – надзвичайно свідомий українець, який уже понад 20 років проживає у Швеції, але повернувся в Україну у березні 2022 року, щоб захистити свою рідну землю.
Віктор дуже ерудований і спостережливий. Тому й стверджує, що Росія готувалася до війни ще до 2014 року, навіть не до 2022. Саме тому, за словами героя матеріалу, до повномасштабного вторгнення практично був готовий – наплічник був зібраний за 3 тижні до 24 лютого 2022 р. А вже 7 березня, владнавши усі свої шведські справи, Віктор був в Україні. Прийшов до військкомату Жидачева, звідти потрапив на службу в 110 моторизовану бригаду. Історія воїна продовжилася на Донеччині.
Ось деякі тези з розмови:
«Війна… У кожного своє розуміння її. Але це дуже страшно, брудно, що нікому не побажаєш. А ще дуже непередбачувано і з головним завданням – вижити».
«– Коли закінчиться війна? – Війна закінчиться, коли перестане існувати росія».
Історія кожного воїна особлива. У кожному – наш український код, який промовляє навіть на відстані, який кличе ставати до захисту своєї держави. Зрештою, набагато цікавіше це звучить з уст самого Віктора Молодика, тому раджу переглянути повну програму за посиланням.
–У чому полягала робота над матеріалом?
–Потрібно було продумати хід розмови. Важливими були запитання. Основна частина їх було готова наперед. Деякі з’являлися у процесі запису інтерв’ю.
Віктор Молодик – дуже цікавий співрозмовник, освічений, комунікабельний, відкритий. З такими людьми завжди легко працювати.
–Що можете порадити під час створення матеріалів на воєнну тематику? Що обов’язково слід враховувати журналістові?
–Думаю, у кожного, хто працює з такою непростою тематикою, є свої методи. Найперше, мабуть, варто врахувати, яка інформація є для розголошення, а яка поки не для ефіру чи публікації. Важливо не забувати, що ми живемо у часі війни, бо бажання бути першими в інформуванні часом може нашкодити військовим і не тільки їм.
А в розмові з людьми, які повернулися з війни чи виїхали з зони бойових дій, найперше, я вважаю, потрібно врахувати їхній емоційний та моральний стан, щоб у жодному разі не травмувати їх психологічно.
–Чи маєте особисті способи – як триматися емоційно під час створення таких матеріалів? Як зберігати контроль над собою та не поринути у тему з головою?
–Зізнаюся, найважче емоційно писати радіопрограми «Так працює пам’ять». Але вони дуже потрібні, бо присвячені тим, хто віддав життя за Україну, щоб зберегти пам’ять про кожного. Найважче, бо разом з мамою, батьком, дружиною чи дитиною переживаєш їхній біль втрати. І тут, як на мене, головне – не заплакати під час запису, під час розмови. Важливо підтримати їх.
Як тримати контроль, щоб не поринути в тему з головою? Іти далі. Не зупинятися. Навіть малими кроками. Через усі «не можу»… Адже наші воїни так і роблять, незважаючи на свої багатомісячну втому, втрати, виснаження… Вони борються за нашу перемогу і вірять. Так маємо робити і ми.
