Отож нам 75. Такий вік для газети аж ніяк не старість – це її мудрість. Ми маємо свою принципову позицію, яка усталена впродовж минулих років і закладена в засадах редакційної політики, де на першому місці журналістські стандарти. У її основі певний консерватизм і виваженість.
Трохи історії
У жовтні 1944 року, як тільки була визволена від нацистів радянська Україна, у Буську під назвою «Радянське слово» вийшов перший номер місцевої газети. У архіві редакції не збереглися її перші номери. А ось в книзі наказів за 1947 рік дізнаємось про її перших працівників. Керував газетою т. Чуйчишин, згодом т. Бабенко, Тищенко, Крикун та Чувпило, відповідальним секретарем був Петро Слинько, інструктором Галина Мойсеєнко, бухгалтером Софія Леськів, літпрацівником К.Шевченко. До слова, з грудня 1947 р. в газеті почав працювати усім відомий Віктор Пилипович Борозенець. Загалом важко відтворити саме повоєнний період її функціонування, проте вже з 50-х років у нас збереглися майже усі номери тодішньої районки, яка під своєю першою назвою виходила аж до 1960 року двічі на тиждень (у четвер та неділю) накладом 2 тис. примірників на двох сторінках формату А-3.
З 1960 року газета стала називатись «Комуністичною правдою», виходила вже тричі на тиждень на 4 сторінках при тиражі 4 тис. примірників. Її очолював Г. Колієвський. У червні 1962 року вона змінила не лише назву – на «Прапор комунізму», а й статус, ставши міжрайонною – Буського, Бродівського, Кам’янка-Бузького та Олеського районів. Тираж її виріс аж до 16 тисяч. Так тривало до 1967 року – до утворення (повернення) Буського району. А з ним прийшов сюди ще незабутий досі «Прапор Жовтня» – 9 лютого. Тоді газета виходила на 4 сторінках тричі на тиждень – у вівторок, четвер та суботу. Редактором став Адам Єзерський, а згодом – Зіновій Палига (з 1972 року). Свої перші кроки на нелегкій газетярській ниві тут зробили Любов Мицко, Алла Андрєєва, Василь Ковальчук, Зіновій Коваль, згодом Стефанія Кулик (Шавала), Марія Фаєвська (Гарасимчук), Леся Паньків (Дацко) – усіх не перелічити.
У 1987 році прийшов сюди і я, заставши бурхливий період трансформації під назвою «перебудова», який свідомо підтримала більшість з творчого колективу газети. Перші мітинги, коли створювались громадські організації та рухи, перші публікації важливих матеріалів, які пробуджували національну свідомість бущан – усе це вилилось на початках 90-х років у потужний визвольний процес, який закінчився проголошенням (відновленням) незалежності України.
І в цьому процесі важливу функцію організатора і пропагандиста ідей самостійності відіграли журналісти тоді ще «Прапора Жовтня». Згодом газета однією з перших на Львівщині (6.04.90) вийшла з-під компартійної опіки і стала газетою районної ради, а з 1 вересня 1990 року видається під назвою «Воля народу». Її редактором колектив обрав відомого журналіста, письменника і політв’язня Івана Савчина. Непрості то були часи національного творення на місцях: коли народжувались перші паростки демократичного суспільства, коли ставала на ноги нова українська журналістика. Відтоді «Воля народу» продовжує працювати в тому ж руслі, пишучи літопис рідного краю, займаючи принципову позицію у відстоюванні інтересів краян, у відстоюванні правди та української справи на засадах свободи слова, об’єктивності та неупередженості.
У незалежній Україні
У ці роки газета була об’єднавчим центром різних громадських ініціатив та своєрідною дискусійною трибуною для тих, хто прагнув докластись до становлення молодої країни. При цьому усе населення Бущини її активно підтримує – у цей період ми мали близько 10 тисяч передплатників – це більше ніж нині у Буському районі всього передплачують газет і журналів.
Згодом, правда, були «обвал» карбованця, тисячі відсотків інфляції, мільйони купонів, міжпартійні чвари. Але «ВН» вижила, правда, втративши багатьох читачів. У такий досить важкий період у липні 1994 року – чверть століття тому – довелося очолити часопис мені.
До проблем з папером додались проблеми з друком – своя друкарня збанкрутувала, тому потрібно було шукати кардинальний вихід у зміні способу друку. Тоді вдалося виграти грант Фонду Євразії, і одними з перших придбати комп’ютерне обладнання, щоб згодом перейти на офсетний друк. Суттєво поліпшився зовнішній вигляд газети, особливо фото. Правда, друкувати газету довелося у Золочеві, згодом в Перемишлянах. А коли одними з перших серед аналогічних газет Львівщини перейшли на недешевий повний колір, то вже доводилось возити плівки, з яких друкувався наклад, аж у Львів. Але і це ми пережили, як і на початках 2000-х досить важку і несподівану кардинальну зміну творчого складу редакції: хтось подався на заробітки за кордон, хтось – в партійну газету і в підсумку довелося деякий час лише одному залишитись на творчій господарці…
Богу дякувати, прийшла заміна – молоді, хоч і без досвіду, але охочі вчитись – вони внесли свіжий струмінь, суттєво змінивши, зокрема, урізноманітнивши тематику районки.
На власних хлібах
Новою віхою в історії часопису став 2016 рік, коли було прийнято Закон України «Про реформування державних і комунальних засобів масової інформації». Вже в червні 2017 р. одними з перших на Львівщині ми завершили реформування, ставши приватним підприємством. При цьому жоден працівник не був скорочений. Навіть більше – усі 8 стали його засновниками.
І коли через суттєві фінансові труднощі, пов’язані з засиллям монополіста («Укрпошти»), більшість газет скорочують свої видатки, зокрема зменшуючи обсяг, приміром навіть «Високий замок», «Воля народу» вже другий рік виходить на 12 шпальтах (більшість районних газет на 8 стор., і рідко хто – у повному кольорі). Змінилась і тематика. Публікації стали злободенними, пишемо насамперед про людину і те, що її хвилює.
До речі, про нашу редакцію, зокрема про тих, хто вже стільки років творить літопис нашого краю. Насамперед, про ветеранів. Більше 30 років вірою і правдою служить газеті її незмінний коректор Ольга Самборська – скільки мільйонів літер «перебігли» в її очах – не злічити! Проте вона завжди на сторожі кожної правильної букви. Близько 30 років оберігає фінансову незалежність видання бухгалтер Надія Баб’як – вчасно виплачуючи зарплатню (яка у нас досить невисока), вона принципова і в тому, аби належні відрахування та усі податки потрапили за призначенням. Відповідального секретаря Ірину Гаєвську також вже можна віднести до категорії ветеранів. При тому вона встигає всюди, не забуваючи про креативні ідеї і оригінальні теми. Кореспондент Лариса Гарасимів – зазвичай, працює «в полі» – вона на всіх зустрічах, заходах, конференціях тощо; при цьому написана нею величезна галерея життєвих портретів, насамперед простих надбужанців, а, особливо, учасників національно-визвольного руху – чекає на окрему книгу. На Інні Паламар «лежить» реклама – за першою професією вона економіст. Але нині вже як журналіст – спеціалізується на медичній темі (переконаний, ніхто краще, ніж вона, про медичну реформу не написав) та соціальних проблемах. Але і це ще не все – верстка газети – це щось надто важливе – бо без підготовленого в електронному варіанті оригіналу-макету газети як такої немає. Тут вона працює в парі з ще одним кореспондентом-«багатоверстатником» Іриною Корчинською. Окрім спорту, тематики господарської на неї покладені обов’язки наповнення фейсбук-сторінки «Волі народу».
Газети без читача немає
Отож нам 75. Такий вік для газети аж ніяк не старість – це її мудрість. Ми маємо свою принципову позицію, яка усталена впродовж минулих років і закладена в засадах редакційної політики, де на першому місці журналістські стандарти. У її основі певний консерватизм і виваженість. Не гонимось за штучними сенсаціями та не поширюємо плітки, як це роблять, принижуючи людську гідність, новоспечені «акули пера». Навпаки. Читачі бачать у нашій газеті насамперед свого порадника, джерело правдивої інформації. Цим ми завоювали їх прихильність, забезпечивши собі певну фінансову стабільність, а значить і незалежність.
Розуміємо, що в сучасному інформаційному світі настала пора нових технологій, тому поряд з паперовою версією газети існує її електронний варіант, пробуємо розширити свої контакти у фейсбуці. Сподіваємось, що це принесе нам ще більше прихильників далеко поза межами Бущини.
І ще раз з нагоди нашого ювілею дякуємо усім читачам, зокрема передплатникам «Волі народу»: без вас би не було цієї 75-річної історії друкованого ЗМІ Бущини та ще однієї можливості подивитись назад, переосмислити пройдене, щоб рухатись вперед. Бо, як казали мудрі: «Якщо ти не знаєш, що було до тебе, то й ніхто не знатиме, що буде після тебе…»
Микола Іванців, редактор газети “Воля нараду”
