30 вересня 2011 року в Луганську помер Поет. Його ім’я – Іван Низовий. Донька Леся та дружина Ліна
залишилися самі. Леся мріяла видати батькові твори, яких є на кілька томів. Іван Низовий – український
поет-шістдесятник, прозаїк, публіцист, журналіст, просвітянин, громадський діяч – людина незбагненно
цікавої, важкої, містичної долі. Пророчий поет сучасності. Це ж він у далекому 1993 році писав:
САМОЗВИНУВАЧУВАЛЬНЕ
О Боже наш, замучений не раз
Не на Голготі вже, а на Луб’янці,
Воскресни знов і подивись на нас –
Обранців пекла, раю голодранців.
Які ж бо ми червоні від крові
Й зелені від зненависті та гніту,
З шизофренічним вітром в голові
Мчимо наосліп на нову «орбіту».
Спитай же нас, для чого ми живем,
Свої й чужі вимотуючи жили,
За що тебе по-ленінськи клянем
Над прірвою радянської могили?
Що за плечима нашими стоїть
Окрім Кремля, ГУЛагу й Мавзолею?
Яка несамовита ненасить
Ордою пронеслася над землею?
Ні, не питай, бо ми – глухонімі,
Коли це нам і вигідно, і зручно…
Хто ж винен в цьому?
«Ой, не ми, не ми», –
У відповідь шепочемо беззвучно. 1993р.
І про Крим писав Поет, і про гномика на троні, і про Мову… писав у ті часи, коли і не говорили – не знали,
бо й знати не можна було… Не знав загал, а поет-пророк відчував душею. І прийшла біда! Луганськ – в
руках ворога. Пам’ятник Іванові Низовому – сиротіє десь там, на Луганському цвинтарі. Чи ж вцілів, чи
вандали не знищили? Коли про це дізнається родина? Бо з міста довелося тікати. Леся Низова зараз мешкає
на Львівщині. Про неї, її дороги з Луганська до Львова, про Івана Низового – у цьому матеріалі.
Леся Низова: хроніка доріг крізь війну…
або
Луганськ – Львів: повернення неможливе
Творче життя Івана Низового продовжується: його донька Леся самовіддано популяризує татову
поезію, бо неймовірно цікавий, багатий, пророчий набуток письменника повертається до українського
читача у нових сучасних виданнях. За життя Іван Низовий самотужки чи з допомогою друзів видав
простенькими збірками свої твори, тематика яких така розмаїта, що навіть не вміститься у п’ятикнижжя,
задумане Лесею Низовою. Вже є видано чотири томи… Але про все за порядком…
…хоча, який порядок на цій вічно зворохобленій землі?
***
Березень 2014 року. В Луганську, де мешкає Леся Низова з мамою Ліною Петрівною, починаються
заворушення. Точкові події прояву сепаратизму, проголошення проросійських гасел, диктування умов
Києву… Сепаратисти захопили СБУ. Леся розуміє, що це – сигнал, тривожний знак. І вирішує весь доробок
батька-письменника переправити до Львова, до своєї знайомої. Весь письменницький скарб осів на дачі під
Львовом, у тиші та безпеці.
Чому ж Львів? Де той Луганськ, а де Львів… Іван Низовий у 1961-66 роках жив на Львівщині.
Армійську службу проходив у Дубно на Рівненщині. Після армії працював у Буському будинку творчості і
навчався у вечірній школі. Екстерном склав іспити за одинадцятий клас. Після школи вступив на заочне
відділення і успішно закінчив факультет журналістики Львівського національного університету імені Івана
Франка. Довелося попрацювати у редакції Кам'янка-Бузької районної газети.
У Львові зустрів свою першу дружину Людмилу. Народився син Ігор. Життя розпорядилось так, що
Іван Низовий переїхав у Луганськ. Але все життя він підтримував зв’язок з сином, сумував за Львовом, де
він дружив з Грицьком Чубаєм, Ігорем Калинцем. Коли одружився вдруге – з Ліною, яка працювала разом з
ним в редакції луганської газети і у них народилася донечка Леся – познайомив дітей, брата з сестрою. І
Леся з дитинства знала, що у неї є брат, що батько сумує за сином, була на весіллі у брата, приїжджала
кілька разів з батьком у Львів. Вивчаючи творчість тата вже після його смерті, Леся зрозуміла, що він дуже
хотів, аби діти були дружними.
- Тато помер 30 вересня 2011 року. У свою улюблену пору року, в день бібліотек, які так поважав…
Я сиділа біля нього і раптом зрозуміла, що не знаю його творчості. Я усвідомила, що хочу здійснити те, про
що мріяв тато. Мій розпач змінився впевненістю, що маю таку місію. Але ще не було війни… Ще Крим був
український…, – Леся Низова поринає у спогади…
…Їй це недалеке ще минуле з пам’яті не стерти ніколи…
Отже, весна 2014р. Леся ще ходить на мітинги в Луганську, які відбуваються біля пам’ятника
Шевченку. В місті неспокійно. З’являються машини з російськими прапорами, безборонно роз’їжджають
вулицями. Наприкінці травня Леся їде у Київ, потім у Львів. Зустрічається з друзями. Повертається в
Луганськ, набирає твори батька, але все більше думає про виїзд. Вмовляє маму, яка не вірить, що ситуація
погіршується. І знову – мітинги патріотів. Серйозні бійки. Шантажі. Десь на околицях Луганська лунають
постріли. То обстрілюють погранзаставу. Також сильно обстріляли квартал Мирний. Провокації, перші
жертви. Над містом – ворожі літаки. Постріли все ближче і частіше. Леся Низова боїться, що влучать в
будинок. Вулицями їде важка техніка. Російська.
На початку червня Леся їде до Львова. Мама Лесі залишається в неспокійному Луганську: вірить, що
Київ не допустить захоплення міста…
Ліна Петрівна Низова у свій час закінчила Київський університет, де вчилася на історичному та
філософському факультеті. Працювала в редакції луганської газети. Там і зустріла Поета… Була з ним до
його останніх днів. Соратниця і порадниця. Після виходу на пенсію не могла сидіти вдома: підпрацьовувала
на ринку, прибирала там. До 80-и років. Навіть, коли лунали постріли, пані Ліна йшла на роботу. Леся в цей
час жила у Львові, у брата, тримала постійний зв’язок з мамою. В Луганську було гаряче: постійні обстріли,
відключили все – і газ, і воду, і світло. Ліна Петрівна ховалася в хаті, де могла, а сусіди в підвал не
впустили… І зник зв’язок… Два тижні Леся не чула голос мами, шукала можливості поговорити з нею. Леся
вже знала, що ринок спалили, що на її вулиці підірвали якийсь будинок: Інтернет показував усе. Леся
розуміла, що мама без води, без їжі, зв’язку… Липень-серпень був найгарячішим у Луганську: шантажі,
обмани, обстріли, розстріли. Бувало, що від звуків стрільби Ліна Петрівна падала з ліжка. Леся зі Львова
зв’язувалась з волонтерами, з Червоним Хрестом: їх намагання потрапити в будинок Низових у Луганську
були безрезультатними.
18 серпня 2014 року Леся Низова потягом їде у Харків. З Харкова – автобусом – у Лисичанськ. У
Старобільську ловила попутку до Нового Айдара. Далі – до Щастя… Добрі люди порадили звернутись до
одного таксиста, Миколи, який мав досвід переїзду: підійшла, пояснила ситуацію. По самому Луганську
транспорт не ходив. У центрі стояли «гради»! Їхали, як у пекло. На КП стояли сепаратисти. Дивились
пильно. Але Микола знав, що їм потрібні цигарки.
Дорога була страшною, небезпечною. Людей мало. Почався сильний обстріл. Довелося тікати. В
центрі Луганська – жодної людини. Будинки підірвані, кров на асфальті. Леся молилася всю дорогу. І
раптом, біля свого будинку – на дорозі – побачила маму! Обидві кричали з несподіванки. Це було 23 серпня.
На збори було менше доби! Домовилися з Миколою на 24 серпня.
Світла не було. Збиралися швидко. Спочатку треба було нагодувати маму, одного пса і трьох котів,
які жили з Ліною Петрівною, яких треба було також забрати з собою. У Ліни Петрівни майже не було води,
а квартальна начальниця не давала їй, хоча знала про потребу. Мівіна і консерви, які Леся привезла з собою,
дуже знадобилися. Було чути постріли. Сильно чути. Лесі здавалося, що стріляють у дворі, десь поряд. Ліна
Петрівна вже орієнтувалася, що далеко. Ніч була важкою. Леся просиділа її надворі, в дворі у кущах. Звісно,
не спала. Мама залишалася в будинку. Зранку забрали пса і котів, більше нічого… Водій був вчасно. Мчав
через весь Луганськ. Десь стріляли. Була восьма година 24 серпня 2014 року. На КП їх зупинили. Машину
обступили «кадировці», мовчки дивились в салон. Їх скляні очі і пусті погляди Леся запам’ятала на все
життя. Водій говорив з ними. Пропустили. Знову їхали. Водій Микола знав, де є небезпечні місця,
«розтяжки». Нарешті доїхали до наших хлопців, заїхали в Щастя. Леся видихнула – раділа, що вже в
Україні!
Дорожні митарства продовжувались. Знайшли гуртожиток, де дозволили перебути з тваринами. Там
жили три дні. Ще в одному – два. Добре, що безкоштовно. Чулася стрілянина на Веселій Горі, бої йшли
щодня. Думалося всяке… Лікарня у Щасті приймала поранених…
Звичайно, було проблематично їхати зі старенькою мамою, з тваринами. Дякувати волонтерам, що на
30 серпня знайшли автобус, в який взяли з тваринами. Їхали до Сватового. Там жінок-Низових зустріли
друзі Івана Низового і поселили в центрі міста, в будинку, де колись була громадська організація
Товариства української мови. Там бував Іван Низовий. І зараз його друзі допомагали його дружині та
доньці, як і йому самому колись…
Леся з мамою та тваринами переночувала в Сватовому, трохи відпочила, але шлях лежав на захід, то
ж вирушили на Київ. Потрапили у потяг, в якому було – з тридцяти – два безкоштовні вагони. Спека, вагони
переповнені, коти плакали, а собака вела себе гідно. Люди розуміли. Леся вигулювала котів у тамбурі,
майже не спала. Ще в Сватовому придбала квитки зразу до Львова. В Києві, коли сіли у свій вагон, змогли
розслабитися і відпочити. Купе було їхнє, тому їхалося легше. Важка дорога зі страшної війни залишилася
позаду і – в пам’яті, бо таке не забудеш…
У Львові зустріла подруга, яка забрала всіх на дачу до свекрухи в село Семенівку в
Пустомитівському районі. Тимчасово жили там, але шукали житло в оренду. Спочатку знайшли в селі
Родатичі Городоцького району. На початку вересня вже поселилися там. Жили рік. Люди ставилися по-
різному. Через плани продажу хати довелося знову шукати житло. Дуже важко було. Лесю тримала турбота
про маму і пам’ять про тата. І вірні друзі – коти і пес. У жовтні 2015 року зібралися переїхати зі своїми
нехитрими пожитками і тваринами на Рівненщину. Але знайшлося житло в Городку. Там жили два тижні. І
знову переїзд: ще два тижні в іншій хаті. Прикро, але люди-господарі немилосердно піднімали ціну на
житло, вважаючи, що переселенцям держава платить шалені гроші… Тікаючи з Луганська в шортах і майці,
з 80-літньою мамою і тваринами, Леся думала про життя; коли почалися митарства з житлом, Леся знову
думала, як вижити і витримати все це. До болю втрати рідної домівки примішався біль за чужу
безжальність… Але рятували інші люди, які відчули ситуацію Лесі, які знали, що робиться на сході, які
прагнули допомогти людям, що втратили все через цю війну. Саме тоді і вийшла перша стаття про
вимушених переселенців Низових. Інтерв’ю у них брали небайдужі розуміючі люди: голова Городоцької
районної ради, волонтер 2014-2019 років – Володимир Ременяк та Володимир Більовський, ще один голова
Городоцької райради. ????????????????? Вони були гостями на першому в Городку заході, присвяченому
Іванові Низовому. Бо, попри всі переїзди і облаштування побуту, Леся Низова працювала над організацією
зустрічей з громадою. Журналіст газети «Народна Думка» Роман Смілка і директорка Малої Академії
Мистецтв ім. Петра Андрусіва Ольга Пивовар зробили все можливе, щоб захід пройшов на високому рівні.
Справді, присутні були вражені історією життя поета Івана Низового та історією переїзду з Луганщина на
Львівщину Лесі Низової. Освітяни, громадські діячі Городка, працівники Малої Академії, старшокласники,
отець Михайло Греділь з вихованцями були першими слухачами на Львівщині пророчої глибокої поезії
Івана Низового. З того вечора почалася дружба Низових з відділом освіти Городоччини. Роман Смілка, який
став головним редактором газети «Народна Думка», почав організовувати зустрічі з Лесею Низовою по
селах Городоччини. Треба сказати, що пані Леся дуже цікаво і щемно розповідає про свого батька, чудово
читає його поезію, тримає себе в руках, коли вже в залі плачуть від почутого…
Але житлова «одісея» продовжувалась: господарі і словом ображали, і плату піднімали… Через рік і
сім місяців довелося з’їхати і з цього помешкання. Знайшли хату в селі Дроздовичі, що за 3км від Городка.
Там жили 2 з половиною роки.
Леся Низова справедливо вважає, що все-таки їй з Городоччиною пощастило, бо керівництво району
виявило свою патріотичну позицію, зацікавлення новим – для них – іменем у літературі і високо оцінило
творчість Івана Низового. Вже на початку 2017 року, коли Івану Низовому могло б виповнитися 75 років,
рішенням Городоцької районної ради, за подання товариства Меморіал ім. Василя Стуса, яким керує Роман
Смілка, і Городоцького відділення Просвіти ім. Шевченка, де очільником Петро Продивус, було оголошено
Рік Івана Низового на Городоччині! У травні – з ініціативи та сприяння депутатів ЛОДА – Рік Івана
Низового на Львівщині. Ініціаторами стали: Олександр Ганущин – голова Львівської обласної ради,
Катерина Кеньо, Володимир Ременяк, Богдан Гагалюк – депутати ЛОР.
На Городоччині за цей рік було проведено 68 заходів, присвячених життю і творчості Івана Низового.
По Львівщині заходів було не дуже багато, але все ж Лесю Низову слухали в Рудках, Самборі, в районах
Самбірському та Старосамбірському, а також – в Соснівці! Долучалася Леся Низова і до Книжкових Толок
по Україні разом з «Книжковим двориком на колесах» під керівництвом Любові Хомчак і за сприяння
ЛОДА.
Дякуючи Городоцькому відділу освіти, методичному кабінету, очолюваного Орисею Войціцькою, та
районній держадміністрації у світ вийшла «Городоцька читанка» з творами Івана Низового, видання якої
профінансував Ярослав Дубневич. Усього ж книг для дітей у віршах в автора є 11. Вони навчають мови та
літератури, біології, географії, історії України. Є вірші про трави, є про народності та національності
України. Є 5 читанок про річки України. для старшокласників є книга про Голодомор. Є і переклади
іншомовних поетів – з дев’яти мов. Всі книги виходили у свій час малими тиражами завдяки друзям поета.
У 2017 році, до ювілейного року Поета, з ініціативи і коштом побратима Івана Низового Володимира
Шовкошитного – письменника, громадського діяча, директора видавництва «Український пріоритет» –
вийшла книга «Ніхто наді мною не пан».
Леся Низова готує – набирає, редагує – твори Івана Низового, не дивлячись на розмаїті життєві
перипетії. Її старання не лишаються марними. Рішенням Львівської обласної ради було виділено кошти і
профінансовано видання першого тому п’ятикнижжя Івана Низового під загальною назвою «Бути –
народом!».
А далі Львівщина запалила Луганщину! Співдружність в культурній, освітній та спортивній
сферах дала хороші результати: був виданий другий том творів Івана Низового. Завдяки голові Луганської
військово-цивільної адміністрації (2014-2019рр.) Юрію Гарбузу та за підтримки Ольги Лішик та інших
патріотів Луганщини, яку Іван Низовий вважав другою батьківщиною, вийшов другий том п’ятикнижжя.
Третій том побачив світ у 2018 році: за рішенням Миколаївської селищної ради Білопільського
району Сумської області, на батьківській землі Івана Низового, де створилась одна з перших територіальних
громад, куди входить і Марківка, з центром у селищі Миколаївці, коли депутатський корпус проголосував і
за підтримки всієї громади – було здійснено видання.
І в цьому ж році, в Марківці, на Народному Домі було закріплено меморіальну дошку в пам’ять про
Івана Низового. Леся Низова була на відкритті і подякувала за таку шану імені її батька. Голова
Миколаївської селищної ради Іван Ігнатьєв, його заступник Микола Мельник та на той час начальник
відділу культури Лариса Жарко, яка зараз є начальником відділу культури Білопільської міської ради, –
були ініціаторами встановлення пам’ятної дошки.
Леся Низова виступала з творами Івана Низового на багатьох зустрічах по всій Україні, куди її
запрошували. Брала участь у мандрівних Книжкових толоках, організованих головою ГО «Книжкова
толока» Любою Хомчак. Так, слухали поезію Івана Низового в Черкасах та Маріуполі. Крім цього, Леся
активно публікує твори батька в Інтернет-мережах. Таким чином творами поета-пророка зацікавились
українці за кордоном. У Німеччині живе гарячий шанувальник творчості Івана Низового – Ярослав Залізняк
– батьки якого з Тернопільщини і Львівщини, яких колись вивезли в Німеччину, де вони познайомились і
одружились. Пан Ярослав народився там, але батьки виховали його в українських традиціях; він працює
вчителем німецької мови в Баварії.
Ознайомившись з поезією Івана Низового, Ярослав Залізняк захотів придбати книги поета. Приїхав
до Львова, зустрівся з Лесею: це було 24 травня 2018 року. Зустріч відбулася на площі Ринок. Пан Ярослав
отримав книги Івана Низового і, як він каже, ці книги стали ключовими у його прагненні повернутися в
Україну. Ярослав Залізняк справедливо вважає твори поета пророчими. Маючи деякі заощадження, вже у
2019 році Ярослав Залізняк профінансував видання 4 тому!
У серпні 2019 року Ярослав Залізняк з Лесею Низовою кілька днів гостював на Білопільщині, в
родині Лариси Жарко. В рідному селі Івана Низового – Марківці – на Спаса є День села. Тож гості з
Львівщини були запрошені на святкування, виступали перед громадою, дякували цій землі за шанування
Поета.
Великою благодійною справою Ярослава Залізняка є й те, що він прийняв доленосне рішення для
Лесі і її мами: вирішив житлову проблему – придбав для них хату в селі Бучали на Городоччині! І вже з
січня 2020 року жінки-Низові мешкають там. Леся вважає, що на Львівщині, яку так любив її батько, вони
осіли назавжди.
…Багато справ вирішено, чотири томи п’ятикнижжя видано. Залишилось знайти кошти на п’ятий
том. Правда, у цьому поважному п’ятитомному виданні, яке об’єднує всю Україну, зібрана тільки третина
творчого доробку Івана Низового. У перших трьох томах – поезія, у четвертому томі – публіцистика, а в
п’ятому буде проза і знову вірші.
Основною у творчості Івана Низового є поетична спадщина. Але є і проза, публіцистика. Мала проза
і мемуари частково увійшли в четвертий том. Леся формує п’ятий, де буде сатира, іронія, антилірика, мала
проза, про все, а також придуманий самим поетом жанр віршованої публіцистики. Всі твори – глибоко
філософські, патріотичні, духовно-піднесені…
Суворо поважаючи режим безпеки, Леся Низова в умовах карантину наполегливо впорядковує
батьківську творчість. Сама за освітою вчитель української мови і літератури та юрист, Леся Низова
присвятила своє життя популяризації літературного доробку батька. Війна дуже зворохобила життя доньки і
дружини Поета, рештою, як і багатьох інших. Незважаючи на шалені труднощі переселення, Леся Низова
знайшла сили почати життя в новому місці, берегти спокій старенької мами і робити все можливе для того,
щоб Україна знала і шанувала творчість чудового Поета, правдивого сина рідної матері-землі – Івана
Низового. Віра Олеш.
