В умовах повномасштабної війни українська журналістика проходить етап глибокої трансформації. Обмежений доступ до інформації, безпекові виклики та стрімкі зміни в країні змушують медіа переосмислювати свою роль. На перший план виходить аналітична журналістика, яка не лише повідомляє факти, а й допомагає аудиторії зрозуміти контекст подій, причинно-наслідкові зв’язки та ширшу картину сьогодення.
Про ключові виклики сучасної журналістики, особливості функціонування економіки в умовах війни та принципи ефективного військового менеджменту розповів економічний оглядач, аналітик і військовослужбовець 103-ї окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ Андріян Фітьо.
— Де для вас, як для військовослужбовця і медійника одночасно, проходить межа між військовою таємницею, яка рятує життя, і правом суспільства знати правду?
— Це справді складне питання. Навіть тут, у тилу, ми виконуємо важливу роботу, пов’язану з конфіденційною інформацією.
Межа таємниці очевидна: не варто писати про новітні розробки чи виявлені цілі. Проте армія підпорядкована тим самим управлінським законам, що й цивільні компанії. Тут доречно згадати витоки кібернетики як науки про управління кораблем, яку згодом почали застосовувати військові.
Норберт Вінер у своїй праці довів, що системи управління та зворотного зв’язку однакові як для живих організмів (наприклад, собаки, що біжить за зайцем по хорді), так і для корпорацій чи військових систем наведення вогню на швидкісні повітряні цілі.
Військовий менеджмент потребує ретельного відбору людей, якого у нас практично немає. Набір у підрозділи нагадує хаотичне формування футбольної команди. Через це у 2022 році в окопах опинилися досвідчені управлінці: керівники фірм зі 150 підлеглими, власники будівельного, туристичного та охоронного бізнесу, депутати й директори заводів. Водночас ними командували люди без відповідного досвіду (наприклад, штукатури чи ремонтники поштових скриньок). Цей дисбаланс критично знижує якість управління, яку можна порівняти з будь-якою системою — від дитсадка до авіаносця чи банку.
Управління — це зміна стану об’єкта відповідно до зміни ситуації. Нам потрібні фахівці з військового менеджменту, адже ігнорування потенціалу мобілізованих, яких сприймають лише як виконавців наказів, призводить навіть до СЗЧ.
У квітні 2022 року на фронті ми з колегою написали звіт, у якому визначили сучасну формулу перемоги: використання інтелекту та роботів, що знищують ворога. Ми не здолаємо ворога лише автоматами, а переможемо мізками, якщо будемо висвітлювати героїзм і військовий менеджмент.
— Часто між бажанням медіа дати суспільству вичерпну інформацію та правилами військової цензури виникає конфлікт. На вашу думку, чи вдається зараз українським медіа повноцінно й об’єктивно висвітлювати події на фронті?
— Журналістика має висвітлювати те, чого 99% людей не скажуть публічно. Проте її завдання — не переходити на особистості чи звинувачувати конкретного командира, а описувати системні проблеми.
У цьому допомагають і художні твори — наприклад, я почав писати сценарій про розмови двох бійців в окопі. Через творчість і журналістику потрібно порушувати й пояснювати складні питання.
— Корупція — один із основних ворогів держави. На вашу думку, як регіональній журналістиці боротися з корупціонерами сьогодні, коли доступ до багатьох реєстрів і декларацій закрито або обмежено через воєнний стан?
— Це стосується й боротьби з корупцією. Мій досвід роботи на залізниці у 2000-х показав абсурдність системи: за крадіжку кількох батонів чи пального дрібних виконавців саджали, тоді як розкрадання ешелонами ігнорували. Якби медіа висвітлювали загальні системні вади, це стало б уроком і прикладом для інших.
Злочинці завжди підлаштовуються під систему. Журналісти ж мають виступати прогнозистами: аналізувати ці зміни, передбачати можливі зловживання та описувати, як має функціонувати система.
— Ви активно захищаєте реформу децентралізації. Наскільки сильно війна відкинула фінансову незалежність місцевих громад назад і чи достатньо економічні журналісти про це пишуть?
— Я не класичний журналіст, а економічний оглядач, який добре розбирається в оподаткуванні громад. У цій сфері ми маємо серйозні перекоси: хоча держава тепер залишає громадам значний ресурс, сам механізм його накопичення є неправильним.
Під час війни реформувати податкову систему ризиковано. Проте рішення держави вилучити частину коштів у громад і передати їх безпосередньо військовим частинам — абсолютно правильне, попри критику місцевих лідерів. Військові краще знають свої першочергові потреби (від автомобілів до тепловізорів), ніж громади, які збирають кошти на волонтерські збори.
У соціально орієнтованих скандинавських країнах держава забирає майже все навіть без війни, але забезпечує прозорий зворотний перерозподіл коштів. Нам також потрібні справедливі норми міжбюджетних відносин. Варто частково вилучати надлишкові кошти у заможних громад (наприклад, навколо Львова) та спрямовувати їх на підтримку бідних гірських регіонів.
— Як медіа можуть стежити за місцевими грошима? Коли ради втрачають свої повноваження на користь військових адміністрацій, як журналістам не допустити тінізації місцевих фінансів?
— Варто зауважити, що цей процес не обов’язково має бути повністю публічним, оскільки йдеться про фінансові ресурси, які спрямовуються безпосередньо на потреби військових частин.
Однак необхідно встановити чіткі та зрозумілі правила залучення депутатів до процесу ухвалення рішень. Питання полягає не в поінформованості громадськості про деталі бюджету — можливо, у цьому й немає нагальної потреби.
Проте депутатський корпус обов’язково має стосунок до формування та перерозподілу обласного бюджету. Навіть за умов обмеженого доступу, до цього процесу мають долучатися депутати, а не лише керівництво військової адміністрації та його найближче оточення. Це дозволить збалансувати систему та забезпечити більш раціональний і логічний перерозподіл фінансових ресурсів відповідно до чинних пріоритетів.
Хоча розподіл коштів з боку ОВА не завжди є ідеальним, залучення народних обранців є необхідним кроком, адже розподіл бюджету є безпосереднім законодавчим обов’язком депутатів. Впровадження такого підходу було б максимально державницьким рішенням.
— В умовах сьогодення політична журналістика фактично обмежена рамками «Єдиного марафону». На вашу думку, чим є цей проєкт зараз?
— Щодо «Єдиного марафону». Я вважаю, що в цьому випадку має бути спеціальна пропаганда, підпорядкована перемогам. Я думаю, що такий проєкт має бути, тому що мене чи вас навряд чи прочитають за кордоном або послухають.
Пропаганда не повинна переходити меж, як це сталося у випадку з Арестовичем. Ворог діє надзвичайно жорстоко, а в його власному інформаційному потоці немає жодного слова правди. Жорстокі удари по українських містах росіяни цинічно називають атаками на військові об’єкти.
Звернення Зеленського є дуже важливими, оскільки вони транслюються багатьма мовами та лягають на столи керівників іноземних держав. Однак у пропаганді не можна перегинати палицю, щоб не підірвати довіру громадян до влади.
Довіра — найважливіший політичний і репутаційний актив. Якщо постійно припускатися помилок, як у випадку з систематичними запізненнями, то вона втрачається. Це швидко переростає в економічну та суспільну площину, руйнуючи віру у фінансову систему та державні інститути. Тому критично важливо тримати баланс і берегти довіру.
— Сьогодні військові мають найвищий рівень довіри в суспільстві. Чи очікуєте ви появи потужної «партії військових», і як політичним оглядачам варто висвітлювати похід ветеранів у політику, уникаючи їхньої ідеалізації ?
Участь ветеранів у політичному житті країни є позитивною тенденцією, проте цей процес має бути системним і виваженим. Будь-якого потенційного лідера чи управлінця можна оцінити за чотирма основними критеріями: знаннями, досвідом, навичками та компетенціями. Для ефективної діяльності в політичній сфері обов’язковими є попереднє навчання та набуття практичного досвіду.
Аналогічно процесу отримання посвідчення водія, який вимагає проходження теоретичної і практичної підготовки та складання іспитів, майбутній політик також повинен пройти відповідну школу. Особа без досвіду публічної діяльності, виступів та активної участі в громадському житті не може одразу інтегруватися в систему державного управління.
Брак управлінського досвіду у представників влади призводить до критичних наслідків. Кандидат у народні депутати Верховної Ради повинен мати досвід роботи в органах місцевого самоврядування або принаймні протягом однієї каденції бути депутатом місцевої чи обласної ради. Особа, яка ухвалює державні рішення, має чітко розуміти принципи функціонування державної системи. Тому ветеранам, які прагнуть увійти до Верховної Ради, доцільно розпочати політичну кар’єру з місцевого чи обласного рівня, щоб запобігти управлінському хаосу на загальнодержавному рівні.
Когут Злата та Пікусь Адріана, студентки-практикантки Львівського ЦЖС
