Пам’яті брата Романа: він був останнім із свого взводу…
Минуло дев’ять днів, як брата Романа вже немає… Він на дорозі, де йому буде легше і краще… Він пішов останнім на небо зі свого взводу.- Розумієш, я один вижив із 12 своїх хлопчиків, – говорив він мені, коли його дуже боліло в душі…Я завжди був для нього «старшим», і ми були більше ніж брати. Коли не стало нашого тата, якось так само по собі вийшло, що татові обов’язки перейшли на мене. Він слухав мене, довіряв, поважав… Пам’ятаю, як нині, той день 18 березня 2022 року, коли він подзвонив і сказав, що йде «на війну»… Вони з Василем Романівим були, по-моєму, першими із нашого села Любші. Проводжав його в Жидачеві, і тоді здавалося, що війна буде недовго, що світ якось зупинить цього московського ліліпута. А воно он як вийшло…Роман не любив жалітися. І не дуже хотів розповідати про себе. За тих, майже півтора року на війні, чорна з косою чотири рази пробувала заглянути йому в очі: спочатку це було під Кураховим, де осколок танкового боєприпасу потрапив в груди і пластина бронежилета, який допоміг придбати Ромко Тітик з Ходорова, витримала. Тоді була перша контузія і тиждень «лікування» у підвалі якоїсь школи. Другий раз було десь під Херсоном, коли їх накрило «кабом» і засипало в будинку. З трьох побратимів тільки він, другий раз контужений, вижив і відкопався на другий день. Тоді під Херсоном, якось пригадав він вже потім, рашисти використовували хімічні боєприпаси, від яких хлопці не могли дихати, так пекло у горлянці. Чомусь нині мені здається, що саме там він і «підхопив» ту онкологію…Третій раз було під Бахмутом. Підрозділ Романа утримував позиції у цьому місті, яке стало символом стійкості українських воїнів. Був січень 2023, за день до Святого вечора. Він подзвонив мені і говорить, а я чую, що бахкає все ближче і гучніше. Зв’язок перервався, і через два дні на зв’язок вийшов його командир: біля Романа розірвалася 120-та міна… Множинні поранення шиї, рук, ніг, черевної порожнини… Врятувало лише те, що левову частину великих осколків взяли на себе бронежилет і каска. До речі, тричі я відсилав йому ті броніки… Так тоді на початках було, що майже нічого не було…Повезло, що неподалік були медики, які спочатку надали першу допомогу, а потім відправили у Дніпро. Там була перша операція, згодом у Франківську друга, а далі у Львові ще дві. Не все витягнули: залишились сантиметрові осколки в руці, шиї, легенях. Але живий, з руками і ногами. Згодом на ВЛК визнали, що поранення є підставою для демобілізації. Поїхав у частину, оформляти документи. У Слов’янську знову потрапив під ворожий обстріл. Контузія, інсульт і Полтавський госпіталь. Про це я дізнаюся через 2 роки, бо він так і не признався тоді. Дома він потрохи почав приходити до себе. Все було: і посттравматичний синдром, коли серед ночі підривався з ліжка бо «пі..ри наступають» і треба тримати оборону, і заливання болю душевного і фізичного алкоголем, і замкненість в собі. Знаю, що його дуже боліло, але жодного разу від нього цього не почув. Як і жодного разу, він не одягнув більше військову форму… Терпіти не міг, коли по телевізору (з передової) показували «воїнів» у випрасованій піксельці…Вже коли трохи відійшов від цього – нова біда, виявили онкологію. Стан погіршувався, лікування не допомагало. Пів року хімії, через осколки нема можливості робити МРТ, а далі лікарні і лікарі.Не можу оминути цю тему. Якщо до системи охорони здоров’я маю дуже багато претензій і запитань, то самим лікарям хочу лише подякувати. Зав відділом львівського військового госпіталю Світлані Оліярівні, хірургу цього госпіталю, нашому земляку Володимиру Майкуту. Лікарям з обласної онкоклініки у Львові «на Гашека» Іванні Романівна Дуді – лікар від Бога. Професіонал, чесний і дуже порядний лікар завідувач відділенням пухлин м’яких тканин голови і шиї Олег Орестович Галай. Дякую за людяність і професіоналізм лікарю-хіміотерапевту Андрію Михайловичу Гриньківу. Дякую Марті Буяновій, лікарю онколікарні, дочці мого хорошого друга. Окрема щира вдячність лікарю Жидачівської лікарні Ользі Бобик. Мало таких медиків, що так переживають за пацієнтів. Медичній сестрі приймального відділення Наталі Гордишинській. Дякую сімейній лікарці журавнівської лікарні Ірині Татарин, головному лікарю Ярославу Овсянецькому. Ви все робили щоб врятувати Романа, але доля і Бог вирішили по-іншому. До Романа прийшло багато людей. Його хоронили військові. Це данина пам’яті побратиму, який віддав найцінніше – здоров’я і життя за нашу і свою Україну. Це добра традиція, так має бути… Дуже дорогою ціною дається нам Незалежність і Боротьба за свою державу. От тільки чи зуміємо ми усвідомити ці втрати, коли війна закінчиться. Зізнаюся чесно, питання того, що буде після війни, дуже сильно мене хвилює. Бо, як жити у війні, ми за ці роки трохи навчилися, а як жити після війни — ми не знаємо і не вміємо. Особливо, коли йдеться про це в контексті людей — людей, які повертаються з війни…
