У відділі періодичних видань Львівської національної наукової бібліотеки України імені В. Стефаника зберігаються мільйони сторінок української історії — від найдавніших газет до самвидавів. Уже три десятиліття цим унікальним фондом опікується Юрій Романишин — завідувач відділу, україноцентрист, хранитель пам’яті. У розмові зі Львівською спілкою журналістів він відкриває маловідомі сторінки історії бібліотеки, ділиться історіями про долі колекцій та розповідає, чому друковане слово залишається ключем до розуміння нашої держави.
Розкажіть історію формування бібліотеки Стефаника. Як вона виникла і яким чином різні бібліотечні колекції об’єдналися в одну інституцію?
Бібліотека складається з багатьох різних бібліотек, які влилися до неї з часом. Вона не відразу сформувалася як окрема інституція.Основою є фонди бібліотек, які потрапили сюди. Ми на сьогодні маємо інформацію приблизно про 100 бібліотек, які влилися до нашої. А як вони сюди потрапили? Як це сталося? Яким чином це відбулося?
Коли я повертаюся до вересня 39-го, коли прийшли сюди совіти, вони відразу взялися за перший крок — розформування всього, що було, перепрошую російським словом, «неугодне» режиму. Абсолютно те саме, що відбувається сьогодні на окупованих українських територіях під російською окупацією.
Перший крок — грабунок. Другий — знищення. Грабунок — це вивезення в Росію без сліду і без жодного шансу повернення, бо з цією державою неможливо вести діалог, і жодні домовленості не є чинними. Друге — це знищення всього, що є на окупованій території.Точно те саме відбулося на Західній Україні. Як тільки вони зайшли до Львова, одразу почалося утворення радянської влади, а наступним кроком стали релігія, музеї, історія, бібліотеки.
Закрили Наукове товариство імені Шевченка, «Рідну школу», «Просвіту», товариства, церкви, громадські організації. Засобів інформації було два — радіо і друковане слово. Радіо перевели на роботу на совєтів: воно мало гласити й вичати ідеологію цього режиму. Відповідно, друковані засоби інформації теж підпорядкували цій ідеології.
Добре, а що робити з тим, що вже було надруковано? З тим, де писалося про незалежність? Адже Україна боролася за незалежність і проти польського режиму, і проти австрійського. Вона завжди прагнула бути незалежною. А що робити з цими фондами, з цими організаціями, з усіма цими виданнями?
Кожен поважний чоловік старався або передплатити, або купити, або придбати видання. В основі це були книжки, журнали, газети. Це збиралося в приватних колекціях, у наукових колах, у громадських організаціях, у людей, які вміли читати. На жаль, не всі могли собі дозволити систематичне читання, але особливо це була інтелігенція, яка мала власні бібліотеки.
І тут постає питання: «Що зробили з цими товариствами?» Їх закрили, а їхні фонди перелилися до фонду бібліотеки. Найбільше збереження — це фонд Наукового товариства ім. Шевченка, який перелився до бібліотеки Стефаника. Просто: закрили, сказали «крапка», всіх вигнали, а фонди забрали. Те саме сталося з «Рідною школою», «Просвітою», бібліотеками монастирів, громадських організацій.
Українські діячі, професори, інтелігенція були або розстріляні десь далеко, або вивезені, або зняті з посад. А їхні бібліотеки прийшли до нашої. Сюди ж потрапила й частина фонду бібліотеки Оссолінських, частина спадщини якої тут залишилася і теж зберігається.
Тому, коли у Львові поширюється традиція називати це «колишнім Оссолінеумом», це абсолютно неправда. Ми сьогодні не маємо права так називати. Це бібліотека Стефаника, сформована з багатьох бібліотек. І це дуже важливо — не толерувати ідею, що це «колишній Оссолінеум» і що бібліотека Стефаника — суто польська. Насправді — ні. Вона є нашої проукраїнською, і саме тому така кількість українських фондів влилася до бібліотеки.
Ця будівля, в якій зараз знаходиться бібліотека — як ви її отримали?
Фото Софії Майдан
Бібліотека Стефаника ніколи не отримувала нового спеціально збудованого корпусу. Чому — не знаю, не можу цього пояснити або, можливо, пояснювати й не варто.
Ми мали величезні надходження — у радянський період нам приходили десятки тисяч примірників на рік. Ми задихалися від кількості, бо сховища не були розраховані на такі обсяги.
Ми мали віддалене сховище в Гарнізонному храмі святих Петра і Павла. Там колись було складське приміщення — так радянська влада поводилася з храмами. Але завдяки тому, що там зберігала свої фонди бібліотека Стефаника, храм залишився неушкодженим.
У 1999 році директор бібліотеки, світлої пам’яті Лариса Іванівна Крушельницька, звернулася до міської ради з проханням виділити приміщення. Місто погодилося.
Це приміщення, в якому ми зараз, — колишня школа. Вона була занедбана, російська, яку закрили. І цю будівлю, вирішили передати бібліотеці.
Постало питання: хто буде тут розміщений? І безальтернативно вирішили: відділ періодичних видань. Бо саме ми найбільше потерпали від нестачі площі.
Коли я зайшов у цю будівлю вперше, зрозумів: це утопія. Треба було робити все — від даху до підлоги. Приміщення було у вкрай тяжкому стані.
Дякуючи Національній академії наук та українцям із діаспори, які нам допомогли, ми змогли відновити будівлю. Найбільшими меценатами стали Іванна та Мар’ян Коці — родина з США, яка мала власне видавництво.
Вони багато років фінансували культурні проєкти в Україні: фестивалі, музичні події, інтернати на сході. Коли Лариса Іванівна поїхала до США й розповіла про потребу допомоги бібліотеці, кілька родин погодилися підтримати, але хтось мав координувати процес.
Мар’ян Коць сказав: «Я беру це на себе». Ми зі свого боку пообіцяли звітувати за кожен кілограм цвяхів і цементу — і ми дотримали слова. Завдяки їм ми маємо цей прекрасний відділ періодики.
Фото Софії Майдан
Також однією з умов було: хто надасть найбільшу суму — тим і буде названий відділ. Тому сьогодні він має назву «Відділ періодичних видань імені Мар’яна та Іванни Коців».
Ваш відділ має понад 1 млн 800 тис. одиниць зберігання, розкажіть, про те, які колекції в вас представлені.
Отже, це число — це друковані видання, найбільший відділ преси Західної України, а за унікальністю фонду він фактично єдиний в Україні, бо найбільша кількість українських видань сконцентрована саме у відділі періодики. В цьому і є унікальність, адже живучи у Львові, пройшовши всі історичні етапи, кожен режим намагався щось зробити з бібліотекою.
Ми звикли думати, що бібліотека — це щось емоційне, простір відчуттів: перші знання, школа тощо. Насправді це зовсім інша історія: історична частина, технічна частина і надбання держави.
Сконцентровано українські видання до 1939 року. Чому 39 рік є таким вирішальним? Тому що прийшли совіти, і почалася дуже цікава історія.
Повернемося до вашого питання. Найціннішими є фонди до «Золотого вересня» 39-го, а ще ширше — до 45-го року, коли остаточно закріпилася радянська влада. Тоді вже почалася загальна ідеологізація.
Що робилося з фондами? Частину проукраїнських видань віднесли до спецфонду, так званого «спецхрану», де вони зберігалися до 1994 року в закритому доступі. Там зберігалася література й видання, в яких було слово «незалежність» або польське «niepodległość». Інше — це «неблагонадійні» автори, ті, хто був розстріляний, або хто не підпадав під радянський режим.
Якщо хтось із авторів починав співпрацювати з радянською владою після 45-го року, його видання повертали в діючий фонд і починали толерувати.
Тому така кількість фонду є надзвичайно цікавою й дуже корисною для досліджень. Чи їх багато? Дуже багато. Ви назвали понад мільйон одиниць — значна частина з них є українськими виданнями. Є також видання, які до нас зайшли з цілого світу.
Як сьогодні формується фонд періодичних видань: що надходить, за яким принципом відбираєте?Як часто надходять нові матеріали, і як ви визначаєте, які видання мають бути збережені?
Фото Софії Майдан
Коли ви приходите в бібліотеку, вас цікавлять видання. Перше, до чого ви торкаєтесь, — каталог. Може, вже електронний, а може, ще й «рудимент» у вигляді карткового каталогу, який тримається 30–35 років.
Спочатку надходження, далі — опрацювання, потім — збереження, розташування всіх цих видань. І все це тягне за собою величезний обсяг роботи. Щороку до відділу періодики вливається 10–15 тисяч журналів. Можете собі уявити, яка це кількість.
Чи є видання, які ми списуємо? Ми не списуємо видання ні з яких причин. У нас немає жодної підстави списати примірник, незалежно від зміни політичного режиму в Україні. Бібліотека Стефаника не підпадає під зміни поглядів держави чи керівництва.
Ми стараємося максимально сконцентрувати друковані видання. Це складно. Ми, як Львівська національна бібліотека України імені Василя Стефаника, входимо до державного реєстру наукових бібліотек. Ми комплектуємо всі друковані видання, які мають надходити до нас як до депозитарію. Всі видавництва України зобов’язані надсилати нам свої друковані органи. На жаль, роблять це не всі.
Окремий біль — окупація Криму. Ми мали значну кількість видань із Симферополя, Севастополя та інших міст. Цей регіон ми фактично втратили як джерело нових надходжень, але до окупації ми встигли зібрати їхні видання.
Повномасштабне вторгнення 24 лютого 2022 року — це наступний удар. З окупованих територій до того надходила періодика, зараз — ні. Чи збереглися ці видання там? Повірте, там, де прийшла Росія, нічого українського не залишили. У нас же це збережено.
Коли ці території будуть звільнені, ми готові надати цю інформацію в цифровій формі для дослідників і місцевих громад.
Я, як керівник відділу періодики, є україноцентрист. Усе, що друковане зайшло, має бути збережене для людей, для того, щоб потім це можна було читати й аналізувати.
У фонді є українські газети, що виходили за межами України — у США, Канаді, Бразилії, Польщі, Німеччині. Як формувалася ця діаспорна колекція?
Щодо діаспорних видань, умовно поділю їх на етапи: до 45-го року, після 45-го і після 91-го. За радянського режиму ці видання практично не могли потрапляти в Україну, бо контакти були мінімальні. Не можна було нормально надсилати пресу з Канади, Америки чи Аргентини, де великі українські громади.
Після 91-го року, з утворенням незалежної України, українці, які мали коріння тут, почали повертатися, приїжджати, дивитися, як тут живе країна, і чи вже можна вільно дихати. Разом із цим почалися й етапи надходження діаспорних видань.
Це переважно приватні дарунки. Як Національна академія наук, ми не можемо собі дозволити передплатити газету з Америки чи журнал із Торонто — це великі кошти. В основному це подарунки або видання, які нам приносять люди, що якимось чином комунікували з українцями за кордоном.
Я навіть дав оголошення: перш ніж викидати періодичні видання з дому, подумайте — можливо, співробітник відділу періодики бібліотеки Стефаника саме це видання шукає, щоб скомплектувати колекцію.
Одного разу прийшов старший чоловік. Каже: «Добрий день, я прочитав на дошці оголошень, що ви потребуєте видання. У мене є періодика, яку я хотів би запропонувати».
Я йому пояснюю: «Ми не можемо купувати приватні колекції — в нас немає такої статті витрат. Якщо у вас є внутрішня потреба подарувати, ми з приємністю звіримо й візьмемо все, чого бракує. Решту повернемо — нам не потрібно дублювати примірники».
Він сказав: «Ні-ні, я нічого не хочу. Я все життя займався шахами. У мене дуже велика підбірка періодичних видань про шахи. Я хочу це подарувати».
Ми домовилися. Він каже: «Я сам привезти не зможу — це важко». Я приїхав власною машиною. Думав, що це буде одна невелика сумка з супермаркету. Насправді це були чотири великі мішки заввишки майже метр, заповнені періодикою.
Із цієї кількості ми відібрали близько 400 назв періодичних видань, яких у нас не було. Уявіть: це класична інтелектуальна наука, яка розвиває логіку, мислення. Ми скомплектували завдяки цьому чудову шахову колекцію. Я дуже дякую тому чоловікові.
Таких людей, які хочуть подарувати свої зібрання, досить багато. Ми їм кажемо: «Дякуємо. Ви не даруєте в нікуди. Це державна інституція для України та українців. Ви тут — господарі, бо ви це подарували. Приходьте й користуйтеся».
Ми розуміємо, що вдома ці видання можуть вже заважати — хочеться більшого простору. Але замість викидати, краще подарувати структурі. Потім ви зможете прийти з дітьми й сказати: «Це я колись подарував/ла», — і це справді буде тут.У нас це зберігається десятиліттями.
Розкажіть, будь ласка, як саме відбувається доступ до фонду: від пошуку в каталогах до отримання видання в читальному залі.
Фото Софії Майдан
Опис робимо у форматі MARC 21. Ми фактично відмовилися від карткових каталогів. Ще якийсь час був перехідний період — були побоювання: «А раптом не буде світла? А раптом усе зникне?» Особливо старшим працівницям було важко уявити, що є сервери, резервування, цифрові копії.Тому сьогодні є два повноцінних способи доступу до інформації: через систему «Aleph» і через оцифровані карткові каталоги.
На сайті бібліотеки Стефаника є цифровий пошук. Ви вводите автора, назву, шифр, рік чи інший потрібний параметр, і система шукає в базі даних. Другий спосіб — зайти в розділ «картковий каталог», де всі картки оцифровані. Ви можете гортати їх удома.
Добре, знайшли інформацію. Що далі? Ви можете її замовити.
Як це зробити? Стаючи користувачем нашої бібліотеки, ви отримуєте читацький квиток, разом із ним — власний номер, а з номером — доступ і PIN-код. Це потрібно, щоб ніхто, побачивши ваш квиток, не міг замовити видання від вашого імені.
Замовлення можна зробити як у нас у приміщенні, так і через інтернет. Ви вводите свій читацький номер, видання — і замовляєте. На наступний день після 10:00 приходите й кажете: «Добрий день, я замовляла вчора вночі». Хтось працює ввечері, комусь «прийшло натхнення», когось «приперло» курсовою чи дипломною — це нормально.
Якщо видання не представлено в електронній базі, але є в оцифрованому картковому каталозі, його так само можна замовити.
Отже, сервіс зараз такий, щоб ви максимально швидко могли прийти й отримати потрібну інформацію. Два останні роки — у читальному залі, все раніше — у сховищі, але доступне за замовленням.
Цензури в доступі немає. Нема видань, які «не можна» видати студенту першого курсу. Раніше декани й завідувачі кафедр мусили писати спеціальні листи, просити доступ до певної літератури. Ми від цього відмовилися.
Як ви організовуєте доступ читачів до оригінальних примірників, щоб не пошкодити їх? Я впевнена, що за роки було чимало випадків, коли щось знищували.
Фото Софії Майдан
Так, знищували. Як це робили? Брали лезо — не підказую спосіб, просто констатую факт — і вирізали статті. Чому? Бо було потрібно щось використати, не вказуючи джерело, або видати чужу думку за свою. Вирізали просто з газет. Інколи нахабно виривали сторінки з газет і журналів.
Такий спосіб показує, що люди інтелектуально не готові розуміти: створений текст — стаття, матеріал — у момент вандалізму втрачається як частина цілого видання. Номер, сторінка, контекст — усе руйнується назавжди.
На щастя, сьогодні ми маємо техніку. Ми надаємо послуги оцифрування, сканування, копіювання. Немає жодної потреби вирізати щось із газети — можна якісно перенести інформацію й спокійно нею користуватися. Такі вандальні способи, дякувати Богові, практично зникли.
Щодо доступу. У читальному залі зберігаються видання за останні два роки. Більше фізично розмістити неможливо. Ми тримаємо там той період, який реально вміщується на стелажах, розрахованих на користувачів. Це прямий доступ до актуальної інформації.
З 2007 року бібліотека Стефаника перейшла на універсальну десяткову класифікацію (УДК). Ми відмовилися від радянської ББК і, можливо, були одними з перших в Україні, хто на це зважився. Відповідно, потрібно було переставити фонди і в читальних залах.
Ви заходите в читальний зал, вас цікавить певний розділ знань, ви підходите до стелажа — і все, що надійшло за останні два роки, можете вільно взяти. Нас не цікавить, що саме ви читаєте, які ваші погляди або уподобання.
Чому я так це підкреслюю? Бо до 1991 року працівник бібліотеки мав фіксувати, що ви читаєте, який журнал брали, хто ви, і робити з цього висновки. Бібліотека була елементом контролю. Це я ще не говорю про спецфонд — там взагалі окрема історія.
Читайте, пишіть, що вважаєте за потрібне. Ми живемо в демократичній державі. За написане відповідаєте ви, а не інституція. Видання офіційно вийшло в Україні — ви маєте право його прочитати й використати.
Сьогодні доступ до інформації за останні два роки — відкритий. За всі інші роки, починаючи з 2007-го, ми працюємо з інформаційно-бібліотечною системою «Aleph». Це світова система. Звісно, є новіші рішення, але це міцна основа, з якої можна трансформуватися далі.
Як ви визначаєте цінність конкретного примірника: його рік, стан, рідкісність, історичний контекст?
Фото Софії Майдан
Ми не визначаємо цінність окремого примірника в грошовому чи формальному сенсі, бо неможливо реально оцінити, наскільки він цінний сьогодні і наскільки буде безцінним за якийсь час. Ми збираємо все, що друкується в Україні, а з часом уже стає зрозуміло, що саме має особливу цінність.
Для періодики головне — не один номер, а комплект і період часу. Якщо книжка цінна як окреме видання, то періодика цінна як безперервний ряд за певний проміжок.
Сьогодні, наприклад, у нас у друці видання з описами самвидавів, які виходили до 1991 року. Ми пережили розвал величезної імперії, тішимося, що вона розвалилася, і чекаємо ще на розвал іншої імперії. У період 1988–1991 років самвидав фактично працював на те, щоб зруйнувати імперію.
У нас ці видання є. Колись люди просто роздавали їх, тримали вдома. Дякуємо тим, хто приніс їх нам. Ми сформували величезну, гарну колекцію й тепер хочемо показати її в друкованому описі.
Якщо в той момент це здавалося буденністю, то через 20–30 років ми вже маємо 35-ті річниці цих подій, і стає очевидно, яку велику цінність мають ці документи.
Ми визначаємо цінність за часом, за належністю. Бібліотека Оссолінських у Львові була інституцією, яка збирала польську періодику з усієї Речі Посполитої. Ви можете уявити, наскільки це важливо — інституція, яка акумулювала пресу з усієї країни. Тому й у нас збереглася значна частина фонду Речі Посполитої. Те, чого не збереглося в сусідній державі, тут часто є.
Які вікові категорії людей найчастіше приходять до вас?
Ми записуємо студентів з першого курсу, а також учасників Малої академії наук. Якщо людина цікавиться — ми даємо їй доступ. Вікові категорії різні.
Студенти приходять за тим, що їм скерував викладач. Аспіранти — бо це їхня наукова робота. Люди старшого віку теж приходять. Їх цікавить історія свого регіону, вони мають більше часу, хочуть зрозуміти власне минуле.
До нас приїжджають люди з інших областей і навіть із сусідніх країн. Вони читають видання і проводять дослідження.
Ми відкриті для всіх порядних людей, які потребують доступу до інформації.
Які газети та журнали сьогодні вважаються найбільш запитуваними у читальному залі?
Частину періодики читають заради аналітики, частину — заради історичних матеріалів,оскільки оперативну інформацію люди беруть із інтернету, з новинних сайтів, де кожен обирає джерела, яким довіряє. Ми ж забезпечуємо збереження й доступ до друкованих джерел.
На 90% у нас працюють із виданнями довоєнного й міжвоєнного періоду: до 45-го року, міжвоєння, період німецької окупації й так званого «визволення» Західної України. До 39-го року в пресі описано життя цілих регіонів, сіл, повітів. Ми і зараз пишемо історію нашої держави, але починати її треба з локальної історії, а локальну історію найкраще видно в пресі. Ідеологічні перші сторінки мало хто читав, а от далі — життя громади: хто що робив, які були події.
За радянської окупації це писати не дозволяли. Сьогодні можна. Люди приходять, піднімають пласти, пишуть історію своїх регіонів. Ми раді, що можемо забезпечити Україну й наших дослідників такою кількістю друкованих джерел.
Яку частину всіх видань, які ви зберігаєте, ви особисто дослідили і прочитали?
Я особисто не цікавлюся всім періодом одразу — кожен має свою спеціалізацію. Моя кандидатська дисертація була присвячена видавничій та пропагандистській діяльності УПА. Тобто я займався пропагандою цього періоду, відповідно — військовою тематикою.
Чи мене цікавить період радянський, період розвалу Союзу і утворення України? Так, звичайно. У той час я зростав, учився й формувався. Самвидав тих років я читав практично весь, бо це була ейфорія розвалу імперії.
Чи читаю сьогодні? Так, читаю багато. Чи читаю газети? Читаю, але не завжди є можливість робити це щодня — є робота, якій потрібно приділяти більше уваги.
У періодиці є багато інформації, якої не знайдеш в інтернеті. Це здебільшого матеріали регіонального характеру. Це те, що мене цікавить найбільше. Але я не залишаю поза увагою загальноукраїнські процеси: ми живемо в державі, ми чекаємо перемоги й стежимо за тим, що відбувається.
Мене цікавлять і період Першої світової, бо маємо багато журналів, пов’язаних із Українськими січовими стрільцями. Є й українськомовні видання окупаційних адміністрацій — німецькі, наприклад, вони теж тут збережені.
Чи я це читаю? Читаю багато, бо моя робота вимагає компетентності. Я маю вміти відповісти тим, хто приходить до нас. Ми ж — підрозділ із двома мільйонами унікальних друкованих видань. Але коли читаєш, треба розуміти, у якому часі це було написано, хто автор, для кого він писав, і з якою метою. Маєш «просіювати» інформацію через сито контексту.У 1914 році одна інформація, у 1940 — інша, у 1943 — зовсім інша. Добре сьогодні бути розумним і оцінювати минуле, але тоді люди жили в зовсім інших умовах.
Яке видання з ваших архівів ви порадили б прочитати кожному українцю хоча б раз у житті?
Фото Софії Майдан
Книжку можна порадити — вона вплине на світогляд. Але періодика — це інше.
Українці мають читати українські видання, і ми робимо все, щоб оцифрувати наші фонди. Ми хочемо, щоб українці читали і розуміли свою історію, свою мову, свою культуру.
У нас є видання XIX століття, які ніхто не розривав, жодна сторінка не була відкрита — вони пролежали 150–200 років і чекали свого читача. Є й зшиті газети, які ніхто не читав десятиліттями.
Я завжди кажу: якщо ви хочете бути ерудованими — читайте. Якщо хочете бути дуже ерудованими — читайте те, що формує українство.
Ми стараємося виставляти в інтернет те, що можемо. Якщо чогось немає онлайн — це не тому, що ми не хочемо. Просто немає коштів.
В Україні немає локальної бібліотечної мережі, яка би дозволяла сказати: «Їдьте в Тернопіль, там є це видання». Людина мусить сама шукати. Це велика проблема.
Світ навколо нас живе іншими стандартами. Але це потребує розуміння того, що бібліотека — це інтелект держави. Штучний інтелект не буде працювати без нашого інтелекту. ШІ бере інформацію саме з бібліотек. І якщо ми не вкладемо в нього історію, періодику, контекст — він нам нічого не дасть.Бібліотека — це той «великий штучний інтелект», який чекає, поки ми дамо йому інструменти для розвитку.
Бібліотека Стефаника — це не просто установа. Це дім. Це ваше місце. Приходьте й користуйтеся тим, що є нашим надбанням.
Майдан Софія Божена
