Станом на вересень 2025 року від початку повномасштабного вторгнення Росії на територію України окупанти вбили щонайменше 130 медійників. У День памʼяті загиблих журналістів, 16 вересня, Україна вшановує пам’ять медійників, які віддали своє життя за свободу народу. Серед них Роман Ряжських та Тарас Матвіїв – львівські фахівці, історії яких житимуть вічно.
Роман Ряжських: з журналістики до фронту
Роман народився 14 жовтня 1996 року в місті Шепетівка, що на Хмельниччині. Він навчався на факультеті журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка, а після працював бренд-журналістом, поєднуючи творчість із професійною діяльністю в Києві, допоки серце не пішло на поклик захисту Батьківщини.
У вересні 2023-го, після загибелі друга, Роман прийняв рішення доєднатися до Збройних Сил добровольцем. Факультет журналістики оперативно зібрав воїну понад 60 000 гривень на амуніцію за лічені дні. Журналіст приєднався до 95-ї окремої десантно-штурмової бригади та відправився на Донеччину. Виконував бойові завдання як навідник 2 аеромобільного відділення 2 аеромобільного взводу 4 аеромобільної роти аеромобільного батальйону військової частини. За кілька днів до загибелі сказав, що згадує факультет із теплом та любов’ю:
«Коли переживу цю м’ясорубку, першим місцем, куди приїду, буде журфак», – говорив Роман.
Доцент кафедри медіариторики та мовної комунікації, заступник декана факультету журналістики з наукової і навчальної роботи Андрій Яценко згадує:
«Я з дружиною Галиною Яценко, доценткою кафедри української преси, викладали у Романа Ряжських “Українську мову в ЗМІ” і відповідно “Історію української журналістики”. Я мав заняття на 1 курсі – вже тоді запам’ятав, що Роман часто сидів на перших партах в авдиторії. Він був дуже уважним слухачем. Не був відмінником у навчанні, але знав матеріал добре. Він належав до тих студентів, які навчалися не заради оцінки, а задля набуття нового досвіду, навичок для майбутнього фаху. Роман завжди був усміхненим і дуже вдумливим. Знаєте, ми запам’ятали його як дуже інтелігентного молодого чоловіка, який має завжди власну думку й аргументує її фахово! Я люблю таких студентів, які цілеспрямовані і знають, чого хочуть у житті. І досягають цього! Роман був дуже успішний у бренд-журналістиці. Мав цікаві проєкти, але багато не встиг зреалізувати… Проте він завжди був справжнім студентом, журналістом, найкращим сином, мужнім Воїном, Людиною… Знаю з розмов мами, як він її підтримував і приємно дивував своїми гідними вчинками. Цьогоріч Анастасія Волошиновська захистила бакалаврську роботу під керівництвом Галини Володимирівни як практичний проєкт “Пам’ятати!'”, до якого увійшло щемливе інтерв’ю мами Оксани про Романа. Прочитайте його! У ньомі стільки світла! Бо таким і був Роман Ряжських! Світла Йому пам’ять!!!»
Особливо про сина говорила й матір Романа в згаданому інтерв’ю:
«Я кричала. Я не вірила. Я не знала, як можна жити після таких слів. Я не розуміла, як це пережити. Але, напевно, треба було — як Роман казав: “Мамо, я хочу, щоб ти спала спокійно. Щоб не хвилювалась. А я не можу сидіти вдома, я не відчуваю себе чоловіком, поки інші на фронті.” Він ніколи не казав мені: “Я сьогодні йду до воєнкомату.” Просто прийшов і поставив перед фактом — уже подав заяву добровольцем. Потім виявилося, що знайомі дізналися про його смерть раніше за мене, але не могли мені сказати. Тому першим, хто це озвучив, був лікар.
Коли дізналась, що він у Дніпрі, я вже збиралась їхати туди, думала — буду за ним доглядати, влаштуюсь у лікарні, допомагатиму. Але після розмови з лікарем зрозуміла: їхати вже нема куди. Сказали, що післязавтра привезуть його додому. Я мала зустріти його… Я не вірила. Я казала: не вдягну хустку. І не вдягала — поки не відкрили труну. А там — моя дитина. Просто спить. Він завжди був акуратний, вмів гарно вдягатися. Лежить — одна рука без пальчиків, а на другій — підстрижені нігтики, чистенькі, як завжди. Я гладила його, говорила — а він просто спав…
На похорон прийшло дуже багато людей, навіть з телеканалу, де він працював. Один його друг підійшов і каже: “Я не вірю. Я з ним лише кілька днів тому переписувався…” Я вдячна всім, хто прийшов. Але пам’ятаю погано — все ніби в тумані…
Пам’ятаю той день — погода була такою самою гарною, як і тоді, коли він народився. А 6 січня, о 12:10 дня, його не стало. Я це відчула— мені було дуже зле, але ще не розуміла чому…
Він був надзвичайно теплою людиною. Вмів створити свято з будь-чого. Навіть коли йшов просто в магазин, завжди приносив мені щось смачненьке. А на Новий рік — обов’язково дзвониву першу ж хвилину нового року. Завжди…»
4 січня 2024 року під час виконання бойового завдання на Донеччині Роман отримав тяжке поранення внаслідок артилерійського обстрілу. Його госпіталізували до Дніпровської обласної клінічної лікарні імені Мечникова, де 6 січня від тяжких травм він загинув.
Тарас Матвіїв: журналістика, Майдан, війна
18 лютого 1989 року на Волині з’явився на світ Тарас Матвіїв. Він зростав у Жидачеві, що на Львівщині. У 2011 році здобув освіту на факультеті журналістики Львівського університету імені Івана Франка.
Кар’єрний шлях починав як кореспондент: працював на ТРК «Ера» (2011–2012 рр.) та TVi (2012–2013 рр.), а також писав блоги для видань «Дивись.Інфо», LB.ua і «Львівська мануфактура новин».
Під час Революції гідності був серед активістів Майдану і долучився до “Пошукової ініціативи Майдану” — волонтерської організації, яка шукала зниклих майданівців, оглядала ліси, цвинтарі, писала запити у крематорії Києва
У 2015 році пішов добровольцем до чоти “Карпатська Січ” і воював у Пісках на Донбасі. Потім був депутатом Жидачівської районної ради та організатором патріотичних фестивалів, зокрема «Лицар Удеча» та Удеч-фест «Івана Купала». А у 2018 році вступив на курси лідерства у Національній академії сухопутних військ ім. Петра Сагайдачного, наступного року вже як молодший лейтенант став командиром взводу 24-ї окремої механізованої бригади імені Короля Данила.
«Почався мінометний обстріл наших позицій, до цього по нас працювали великокаліберні кулемети. Я був у бліндажі, як у нього потрапила міна. Зі мною були ще двоє хлопців. У мене почало паморочитися в голові від густого, гарячого та їдкого диму, інший вже знепритомнів, третій намагався знайти вихід і щось кричав. Тоді Тарас Тарасович прийшов нам на допомогу. Першим витягнув непритомного, потім мене врятував, третій зміг вийти сам. Далі командир рушив до інших позицій, по яких ворог вів прицільний обстріл. У цю мить у двох метрах від нього прилетіла міна 120-го калібру – і від множинних осколкових поранень він загинув» – саме так розповідає про Тараса головний сержант взводу старшина Роман Виксюк.
Жертва заради побратимів
10 липня 2020 року під час мінометного обстрілу поблизу села Троїцьке на Луганщині Тарас віддав життя, рятуючи двох побратимів: тоді мінометна міна влучила в бліндаж, спалахнув обвал — він підняв двох людей і вивів у безпечне місце, але сам загинув від осколкового поранення, діставшись до лікарні. За цей вчинок Тараса посмертно удостоїли звання Героя України та ордена «Золота Зірка».
Після загибелі Тараса його близькі відкрили ноутбук, де зберігалося багато неопублікованих есеїв та особистих роздумів. Серед файлів був і окремий документ зі списком мрій — їх було 51. На жаль, здійснити він встиг лише сім… У другому пункті списку Тарас зауважив: «Написати спогади, книгу, збірку…» – цю мрію здійснили рідні та створили збірку “Мої думки” з текстів Героя. Адже світ повинен прочитати й відчути думки Тараса — вони більше не належать лише йому, вони належать усім.
За словами його мами Валентини, у нотатках — роздуми про Бога і життя, любов і війну, про Майдан, Україну та націю, про теперішнє і майбутнє. Від дрібних мрій і планів — до ідей, що стосуються всієї держави. Це духовний і інтелектуальний спадок, який він залишив у своїх текстах.
“Доки дихаю, сподіваюсь! Я довго мовчав і слухав. Доки стало нестерпно мовчати. Пишу, бо маю обов’язок. Перед совістю і людьми, яких поважаю. Останні 5 років я не знаю спокою. Зачинаючи від Майдану, транзитом через волонтерський і добровольчий рух, участь в самоврядуванні і аж до теперішньої служби в ЗСУ. Я свідомо обрав шлях постійних потрясінь і викликів відкинувши попередній спосіб життя, медійну кар‘єру і навіть давні мрії. …Я похитнувся, але не впав. Все ще в запилюжених берцях і при справі. До останнього сподіваюсь, що українці не розміняють свободу на срібняки і не побояться відповідальності за свої вчинки. Dum spiro spero, товариство!” – писав Тарас.
Їхній шлях приклад служби, відданості та мужності. І саме такі люди — світло правди навіть на фронті — заслуговують вшанування не лише у день пам’яті, а щодня.
Анастасія Паламарчук
