Чи часто ви звертали увагу на такі деталі, як можливість збільшити текст без втрати структури сторінки на сайті, опис того, що зображено на фото чи ілюстрації, рельєфно-крапкове письмо при вході в будівлю чи заклад, субтитри, що супроводжують відеоконтент? Такі речі, які ми зазвичай не помічаємо, є необхідними для щоденного функціонування багатьох людей. До того ж, медіа — очі й вуха сьогодення — часто не враховують ці важливі деталі, що уможливлюють суспільну комунікацію та створення й споживання контенту. Проте це далеко не єдині аспекти доступності в медіа, і їхня відсутність фактично «закриває очі та вуха» сучасності.
Ми поспілкувався на тему доступності в медіа з медійницею, випускницею факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка Тамілою Коваль. Вона поділилася власним досвідом, роздумами та спостереженнями, а також розповіла про свій бакалаврський проєкт на тему «Інформаційна доступність культурних інституцій для людей з порушенням зору».
«Я незряча ще з народження, але це не заважає мені втілювати свої мрії в реальність, і загалом жити, не зациклюючись на своїй інвалідності. Якщо говорити про улюблений формат медіа як споживачки, то це онлайн-медіа. Я більше люблю читати текстовий контент. Телебачення – рідко. А як кріейторка – це теж мультимедійний текст і подкасти. Але подкасти я сама слухати не люблю».
Журналістика стала мрією Таміли ще у восьмому класі, коли в ліцеї, де вона навчалася, з’явився гурток журналістики:
«Заняття тривали кілька місяців: говорили про новини, жанри — загальні речі, але мене це дуже зацікавило. Коли з’явився мій перший персональний ноутбук, я почала вивчати журналістику самостійно. Це стало моєю мрією».
Цього року медійниця досліджувала доступність культурних обʼєктів для незрячих. До проєкту увійшли чотири матеріали: три репортажі з різних установ і один огляд доступних пам’яток архітектури у Львові:
«Перший репортаж був про музей «Три години після опівночі» – львівську філію «Музею в темряві» на Личаківській, 8. Ми з подругою-журналісткою та братом пішли на екскурсію, яку проводили незрячі гіди. Як журналістці, мені було цікаво спостерігати не лише за ними, а й за реакцією відвідувачів. Адже вони бачили світ незрячих очима самих незрячих — у повній темряві. Цей матеріал я зробила в межах практики в медіа «ЗахідНет».
Другий репортаж – із Zenyk Art Gallery. Галерея декларувала повну безбар’єрність, але насправді з 62 робіт лише п’ять мали тактильні копії. А до скульптур торкатися не дозволяли. Було дуже прикро, бо навіть інформаційні таблички шрифтом Брайля не можна було прочитати — крапки були надто дрібні. Це був емоційно важкий досвід.
Третій репортаж – про перегляд фільму Антоніо Лукіча «Ти – романтика» в «Планеті Кіно». Я тестувала, наскільки кінотеатр доступний для незрячих. Є мобільні застосунки, які синхронізуються зі звуком у залі й запускають аудіодескрипцію – коментарі, що пояснюють візуальні сцени. Я прийшла з навушниками, скористалася застосунком – усе спрацювало. Крім того, я перевірила послугу супроводу: заздалегідь подзвонила, і двоє працівників зустріли мене біля входу, допомогли зайти в зал.
Окрім трьох репортажів, я зробила ще огляд п’яти доступних місць у Львові. Серед них – мінікопії архітектурних пам’яток із табличками шрифтом Брайля. Наприклад, макет Оперного театру, мініатюра до пам’ятника Шевченку, макети біля Ратуші та Гарнізонного храму святих апостолів Петра і Павла. Це хороший приклад доступності у міському просторі.
Таміла Коваль досліджує міні копію львівської ратуші.
Також я досліджувала Сенсотеку – інклюзивну бібліотеку, де є книги шрифтом Брайля. Туди можуть прийти всі охочі з порушенням зору – не лише користувачі бібліотеки УТОСу (Українського товариства сліпих), де в основному аудіокниги. У Сенсотеці простір облаштований інклюзивно, там проводять гуртки, і це справді приклад відкритості міської бібліотеки».
Таміла читає книгу, написану шрифтом Брайля в Сенотеці.
Найважчим була організація: знімки, узгодження часу з фотографом, поєднання з парами. Але Тамілі було цікаво дослідити інформаційну доступність і порівнювати, як це працює у різних закладах. Зокрема, кінотеатр активно розвиває доступність, але, наприклад, на сайті було важко знайти фільтри для безбар’єрних версій. Програма зчитувала ці фільтри як «кнопку» – без підпису, тобто незряча людина не може зрозуміти, яка саме це функція. Коли медійниця звернулася наголосивши на цьому, працівники вибачилися і сказали, що переробляють сайт.
«Я давала зауваження у галереї, музеї, писала про недоліки. Часом не видно результату. Люди бояться образити, бояться спілкуватися із незрячими. А насправді багато речей не такі вже й дорогі – просто потрібен контакт і бажання почути. Але, щиро кажучи, я іноді сумніваюся, чи щось змінюється після моїх коментарів. Хоча все ж надія є».
Таміла поділилася власними спостереженнями щодо найпоширеніших бар’єрів, які можна помітити в українських медіа:
- Відсутність альтернативного тексту до фото. У закордонних медіа він є завжди, у нас – рідко. А це ж кілька слів, які дозволяють програмі озвучити зміст зображення.
- Інфографіка або текст на зображенні. Програма не зчитує текст, якщо він «зашитий» у картинку – вона просто озвучує: «зображення».
- Картки в соцмережах. Дуже часто пишуть «гортайте», але я гортаю і не розумію, що там.
- Формат “деталі на інфографіці”. Відкриваю новину, а далі написано: «Подробиці дивіться на зображенні» – і все.
- Рілси без звукопису. Навіть якщо відео важливе, його зміст часто недоступний.
Останнім часом в українських медіа з’являються й позитивні зміни:
«Багато медіа почали додавати можливість прослуховування новин. Іноді це синтезований голос, іноді начитка – це справді зручно. Особливо, коли ти в русі або хочеш дізнатися новину швидко».
Окремої уваги потребує інклюзивність у медіапросторі та працевлаштування. Важливо розрізняти: доступність – це коли контент може спожити кожен, а інклюзія – коли залучають людей з інвалідністю як експертів, авторів, учасників.
«Люди з інвалідністю можуть бути істориками, журналістами, аналітиками, а не лише героями емоційних історій. Ще один вимір інклюзії – працевлаштування. Я не бачила редакцій, які створили би умови для людей з інвалідністю», – поділилась медійниця.
Як щодо законодавства?
В Україні питання доступності медіаконтенту для людей із порушеннями зору та слуху частково врегульоване законом «Про медіа», який передбачає субтитрування та переклад жестовою мовою. Водночас потреби людей з іншими видами інвалідності залишаються поза увагою. Особливо показовою є ситуація з приватними мовниками — вони фактично звільнені від більшості зобов’язань щодо доступності. Це створює додаткові бар’єри у повсякденному житті та звужує можливості участі в суспільному й політичному процесі.
У міжкультурному просторі також існують міжнародні настанови веб-доступності. Вони для усіх вебсайтів, не лише для медіа. У зв’язку з тим, що це не є загальною законодавчою вимогою – це функціонує радше як рекомендація, тому в Україні про ці настанови не усі медіа навіть знають, а ще менше їх дотримуються.
Доступність медіа в дії: як покращити свій сайт
Як і будь-яке суспільне питання, доступність в медіа потребує не лише логічного обґрунтування і пояснення, а й практичного вирішення. Теоретичні вимоги й законодавчі норми – важливі, проте більш суттєво знати, як саме редакції можуть втілювати принципи доступності щодня. Тож ось кілька практичних порад:
Меню доступності. Опція, що дозволяє адаптувати текст і дизайн під потреби користувача. Чудовим прикладом використання є “Детектор медіа”, на сайті яких можна ознайомитись з статтею, де також медіа висвітлює переваги й недоліки вищезгаданого закону “Про медіа”:
“Натиснувши на маленьку кнопочку в куточку, ви можете відрегулювати контрастність, розмір шрифтів, відстань між рядками і буквами тощо. На жаль, така можливість досі є не на багатьох сайтах медіа. Хоча коштує це небагато. Існують навіть безкоштовні плагіни. Ми закликаємо всі медіа наслідувати цей приклад і встановити на своїх сайтах відповідні розширення” – зазначив програмний директор “Детектор медіа” Вадим Міський
Альтернативний текст. Додавати короткий змістовний опис до зображень. На приклад: “Студенти тримають плакат з закликом до влади під час акції у Львові”. Не варто використовувати фрази “на фото..”, чи “зображення показує”. Достатньо лише опису суті. Тоді незряча людина, яка читатиме медіа, скористується скрінрідером (спеціальна програма, що озвучує усе, що відбувається на екрані комп’ютера чи смартфона), й буде розуміти, що на зображенні. Теж саме можна застосувати до інфографіки та таблиць: достатньо лиш додати текстовий опис даних.
Доступність відеоматеріалів: супроводжуйте відео субтитрами та, за можливості, додавайте аудиоопис важливих візуальних деталей.
Тестування матеріалів скрінрідерами. Аби переконатися, що сайт чи публікації доступні до читання, можна перевірити їх за допомогою скрінрідерів. Ось декілька з них: NVDA (NonVisual Desktop Access) — безкоштовний, один з найпоширеніших серед незрячих користувачів Windows; VoiceOver – вбудований в усі пристрої Apple; JAWS (Job Access With Speech) – найпопулярніший і найефективніший для Windows.
Проблема доступності в медіа — це передусім питання ставлення. Доступність не лише технічні стандарти чи вимоги документів, це про людяність, рівні можливості та право кожного бути почутим і проінформованим. У час, коли інформація впливає на безпеку, здоров’я та долі людей, медіа мають ставати містком, а не бар’єром. І кожен крок у напрямку доступності — це інвестиція у суспільство, де ніхто не залишається осторонь.
Склярова Вікторія
