Ми увійшли до зали Спілки журналістів, куди нас запросила пані Галина. Я поставила на стіл фотографію і нагороди Павлика і стала чекати початку церемонії нагородження дітей у різних номінаціях. Вони вправлялися у мистецтві володіти словом на письмі і усно. І ось-передімною найкращі!Сиджу й милуюся! Яка ж красива і розумна українська молодь! Ці вишиванки наче проростають із них самих, десь із середини серця пробиваються ці взори назовні!А очі!Допитливі і спраглі до знань. Поруч були не просто діти, а майбутнє моєї країни, активна думаюча молодь. Як добре, що є люди, які плекають у них любов до українського слова і створюють умови для розвитку їхніх талантів. Сьогодні перед українськими дітьми так багато викликів. Їхнє дитинство і юність пронизана звуками тривог і шахедів, які постійно заганяють їх в укриття, перериваючи навчальний процес, сіють почуття жаху, тривоги і не певності у новому дні. А вони все одно навчаються, творять, досліджують і розвиваються. Моя ж місія полягала у тому, щоб розповісти їм про одного з них, такого ж розумного і амбітного, того, хто так само як вони мав мрії і власні захоплення, але здійснити їх так і не судилося. Кожного разу, коли мені випадає можливість розповідати про подвиг Павлика, я безмірно радію, бо так він продовжує жити. Я знайомлю людей з ним ближче, в надії, що вони надихнуться ним, його вчинками, його життєвою силою і переконаннями.Вважаю, що молодше покоління повинно знати своїх Героїв, зростати на історіях про них, формувати свій світогляд чітко розуміючи, що відбувається довкола, яка ціна кожного дня свободи і що на військових кладовищах немає чужих могил. Памʼять про загиблих і шана живих військовослужбовців найвищий ступінь поваги і вдячності до них!Дякую, що моя стаття про Павлика сьогодні ожила і була почута. Дуже ціную. Слава Україні!
