Журналісти розповідають світові про жахливі злочини рф, серед яких – численні ракетні атаки по українських містах і селах. Як медійники документують наслідки ракетних ударів, як дбають про власну безпеку та спілкуються з постраждалими, розповів журналіст ТРК «Перший Західний» Святослав Драбчук
– На жаль, ракетні удари по інфраструктурі та цивільних об’єктах, які сьогодні завдає країна-терорист, є не винятком. Аби розповісти про всі ці злочини світові, майже завжди виїзд журналіста на місце подій є небезпечним. Як ви дбаєте про власну безпеку під час роботи на місці прильотів?
– Передовсім варто пам’ятати про базові заборони, які встановлюють правоохоронці та рятувальники, і в жодному разі не порушувати їх. Обмежувальна стрічка для того, щоб обмежити вхід у певну зону. Коли ти приїжджаєш на місце прильотів – мусиш розуміти, що як би ти не хотів зняти якийсь класний кадр чи класний стендап – про обмежувальну стрічку треба пам’ятати! Якщо тобі кажуть, що не можна заходити за стрічку, підходити близько до того чи іншого об’єкта – ти маєш слухати, бо це твоє життя і здоров’я. Ти не знаєш, що може бути на тій території, яка обгороджена. Там може лежати якийсь уламок ракети чи російського снаряда, і ми не знаємо в якому він стані.
Те ж саме, коли правоохоронці не хочуть впускати тебе в будинок. Потрібно поважати їхню роботу і не рватися туди, куди не можна. Ми не порушуємо елементарні правила, які встановлюють відповідні органи на місці ракетних обстрілів, і тим самим дбаємо про свою ж безпеку. Бо насамперед – життя і здоров’я команди, а потім – сюжет. Твоя безпека – це твоя відповідальність.
– Чи є обов’язкові засоби індивідуального захисту для журналістів, які виїжджають на місце подій?
– Звісно, що коли ми виїжджаємо на місце події, завжди беремо з собою бронежилет і каску, але одягаємо на себе за потреби. Хоча, як правило, ми їх не одягаємо, адже виїжджаємо на місце, коли уже немає ракетної небезпеки і пролунав відбій повітряної тривоги.
Політика нашого телеканалу така, що ми не їздимо знімати у час повітряної тривоги. Життя і здоров’я журналіста, оператора, водія – на першому місці!
– Що найважче під час знімання наслідків ракетних обстрілів?
– Є такий алгоритм дій: ти спочатку оцінюєш ситуацію, потім роздивляєшся, що і де сталося, далі починаєш спілкуватися з рятувальниками, правоохоронцями, і вже потім підходиш до звичайних людей.
Часто саме знайти героя, людину, яка розповість свою історію – чи не найважче, бо ти розумієш – людям зараз точно не до інтерв’ю. Хтось втратив рідну людину, хтось домівку, на яку працював усе життя, а ти до них підходиш з питанням: «Розкажіть як це було?» Тут потрібно бути дуже обережним та з розумінням ставитися до кожного.
– Героями сюжетів стають пересічні люди, які потерпіли від ракетних ударів. Як ви спілкуєтесь з ними, щоб не травмувати їх знову?
– Люди у горі зазвичай гуртуються. Це люди, які втратили близьку людину або все майно, або банально пережили шок від самого вибуху, вилітання вікон і дверей. Треба з розумінням ставитися до їхнього стану. Ми не маємо тиснути на них, не випитувати того, чого люди самі не хочуть розповідати. Як на мене, у таких випадках треба бути дуже тактовним журналістом.
Коли ти бачиш, що у людини є порізи, вона налякана, боїться камери, ще не відійшла від того, що побачила, від самої російської атаки, то краще її не чіпати. Іноді досить довго треба походити між людьми, послухати, що вони говорять, просто підійти і запитати – чи не хотіли б Ви переповісти історію, яку щойно розповідали сусідці нам.
Бувають випадки, коли просто підходиш до психологів, які працюють на місці, і з ними консультуєшся, запитуєш, які люди як на це реагують, тому що досить часто і агресія може бути з боку людей.
Коли приходиш у зруйновану квартиру, треба теж бути дуже тактовним, і дати людині тебе поводити по цій квартирі, щоб вона тобі розказала «тут у мене була книжкова шафа, тут у мене були мої улюблені квіти». Повторюсь, ми маємо дати людям певну свободу, тобто не тиснути на них і дати можливість вільно розповідати.
– Чи страшно виїжджати на місця прильотів?
– Виїжджати не страшно, бо ми з командою їдемо уже після завершення повітряної тривоги. Сприймається це як звичайна зйомка, складніша, звісно, ніж інші, адже ти не знаєш, що тебе чекає і що ти побачиш. Але це робота і треба їхати, треба це комусь робити.
– Готувати сюжети про наслідки прильотів важко психологічно і для самого журналіста. Як Ви зберігаєте власну психологічну стійкість та відновлюєтесь?
– За стільки років у професії у тебе вже вибудовується цей додатковий психологічний захист і ти розумієш, що це твоя робота. Маєш розказати світові, у цьому випадку, наскільки є небезпечною рф, наскільки це безпринципна держава, яка стріляє по мирних людях.
Ти приходиш на місце подій і знаходиш героя, знаходиш якийсь елемент, який ти б хотів показати. Чи це зруйнована школа, до якої найближчим часом не зможуть повернутися діти, оскільки там тріснули стіни чи щось інше внаслідок влучання ракети,. Ти маєш усе це показати, десь скерувати свого оператора – що потрібно відзняти, на чому ти акцентуватимеш увагу людей.
Коли ти приходиш в ньюзрум, ти відкидаєш власні емоції і просто починаєш писати. Важливо показати, наскільки це страшно, і наскільки небезпечним є наш ворог, закцентувати увагу на тому, люди не ігнорували повітряних тривог. З часом, за стільки років в журналістиці, вибудовується вже все-таки додатковий психологічний захист. Коли ти вже зробив свою роботу, деякий час важливо просто послухати музику чи відволіктися на якусь книжку, щоб трошки почерпнути ресурсу. Головне – якісно виконувати свою роботу і доносити людям правду!
P.S. Саме Святослав Драбчук готував сюжет про ракетну атаку по Львову, яку росіяни завдали 29 грудня того року.
