Без категорії Наголос

«ДОВЕЛОСЬ ЗАПИТЬ З МОСКОВСЬКОЇ ЧАШІ МОСКОВСЬКУ ОТРУТУ»

«ДОВЕЛОСЬ ЗАПИТЬ З МОСКОВСЬКОЇ ЧАШІ

МОСКОВСЬКУ ОТРУТУ»

З доповіді  на Всеукраїнській науково-історичній конференції

«Постать Івана Виговського у контексті української історії»,

яка відбулася 14 грудня 2019 року у м. Бар Вінницької області

Коли укладалася мілітарна угода між Українською гетьманською державою і Московським царством 1654 р., Україна була цілком незалежною державою. Вона фактично володіла всіма тими ознаками, що зага­лом характеризують державу: територія, яку охоплюва­ла державна організація; людність, яка не визнавала за собою іншої влади, крім влади свого гетьмана; гетьман­ський уряд, що здійснював владу на території України; збройні сили − козацьке військо; самостійні міжнародні відносини. Повсюдною потребою були церкви, школи, шпи­талі. Ними опікувалися як окремі меценати, так і грома­дянство. Створюють друкарні, де видають не тільки ду­ховні твори, а й навчальні посібники, наукові трактати, суто літературні й публіцистичні твори. Свобода слова була невід’ємним правом людини − як право на життя.

У Московському царстві у той час панували обскурантні погляди та зловорожа пиха: усе, несхоже з московськими звичаями, сприймалося як єретицтво й зрада православію, вважалося, що чужоземці наче й не люди, а якісь нечестиві істоти, з якими в піст і розмовляти не личить. «Тишайший» цар Олексій Михайлович вимагав од українців у своєму маніфесті «прежде нашего пришествия разделение с поляками сот­ворите как верою, так и чином; хохлы, которые у вас на головах, постригите».

 За цією, на перший погляд, комічною претензією, по­чались брутальні порушення царськими чиновниками Переяславської угоди. Коли ж гетьман Іван Виговський став на захист вольностей українського народу, москов­ський цар проголосив гетьмана зрадником. Український уряд в жовтні 1658 р. відповів маніфестом латинською мовою, що був адресований усім урядам Європи. Гетьман Виговський пояснював причини, які спонукали   Козацьку  республіку   вийти   з-під царської московської опіки. Адже «… цар не виправдав надій України, не давав їй допомоги проти ворогів, умовлявся Польщею про поневолення козаків, наказав ставити фортецю в Києві, щоб держати нарід у ярмі; царські воєводи відмовляли пошани гетьманові, підтримували бунти, нищили край, фальшиво повідомляли царя про події в Україні. Та зрада підступної Москви видна у всьому: вона готує нам ярмо, насамперед внутрішньою війною, тобто нашою власною зброєю та без нашої вини. Все те ми виявили задля нашої невинності, а тепер вимушені підняти законну оборону та вдатися до сусідів з проханням по допомогу для своєї свободи. Не в нас лежать причини війни, що розгорілася…».

Надзвичайно актуальні ці слова й нині, адже не Україна порушила мир, так звану «братню любов», а Московія веде неоголошену війну проти України. Маніпулятивна інформаційно-психологічна пропаганда російських ЗМІ заполонила не лише Україну, а також Європу та й увесь світ.

 Всі зусилля Іван Виговський з першого дня гетьманування спрямовував на утвердження самостійної України в колі приязних сусідів. Маніфест 1658 р. дає зрозуміти, що гетьман Іван Виговський був мудрим політиком, патріотом України, усвідомлював зловорожість Московії, режим якої виявив неймовірну жорстокість. Царський   воєвода   Баратинський влаштував лови на прихильників гетьмана. На шляхах до Києва поставив три тисячі шибениць. «Князь Бара­тинський, вирізавши на Вкраїні коло п’ятнадцяти тисяч душ українського населення, питався Мос­ковського царя дозволити йому «высечь и выжечь» всіх українців на  150 верст коло Києва…».

Упродовж кількох років царські опричники винищили майже усіх соратників  Богдана  Хмельницького. Знищено всю численну родину геть­мана Виговського. Гетьманського канцлера Немирича, тоді найбільш освічену лю­дину у Східній Європі, забили його селяни, яких підбурили проти нього московські агенти. Навіть на цьому одному прикладі можна простежити особливу прикмету російського геополітичного месіанізму, який кровавими метастазами охопив нині Кавказ, Молдову, Сирію, Україну, пронизує Європу, Америку, а очільники цих країн, наче зачаровані, не розуміють, що московський месіанізм: це − вмілість зняти понево­леному народові голову так, щоб він цілував катові руку, і дякував за визволення. Ця вмілість − один із проявів цинізму, притаманного російському імперіалізмові, ци­нізму, шо межує із садизмом, − зазначив       Михайло Добрянськиий-Демкович. − Є в російському імперіалізмі − елементарно дика і заразом вишу­кано рафінована, люта ненависть супроти кожного, хто прагне бути вільною людиною і не хоче йти в неволю до «визволителів».

Тільки архіви і хроніка зберегли подробиці варварських мук, які вигадувала садистська уява Петра I під час війни із шведами  і козаками гетьмана Мазепи. У 1754 р. у французьких дипломатичних архівах знайдено «політичний тестамент» Петра I, у якому він заповідав: при кожній нагоді встрявати у справи європейських держав, особливо ж Німеччини; розділити Польщу, піддержуючи в ній внутрішні заколоти та постійні сварки; безупинно розширяти державні межі вздовж Балтики на Північ, а вздовж Чорного моря − на Південь; наблизитися, як тільки можна, до Царгороду й до Індії. Хто там запанує, той стане дійсним володарем світу; коли Швеція буде розібрана, Персія переможена, Польща підбита, Туреччина завойована, Чорне й Балтійське моря під охороною наших кораблів, от тоді треба дуже потаємно запропонувати кожному зокрема, насамперед урядові версальському, а потім урядові віденському, поділити з ним владу над світом. Як один із них прийме пропозицію, що станеться з певністю, коли підлестити їхні амбіції й самолюбство, тоді використати його на те, щоби знищити другого; в той же час  два сильних флоти вирушають – один з Архангельського  порту, а другий з Азовського  моря. Посуваючись Середземним морем і океаном ті сили заллють Францію з одного боку, Німеччину – з другого. А як ті дві країни будуть переможені, то решта Європи піде під ярмо легко і без супротиву; держати російський нарід у стані безперервної війни, відпочинок військовим давати лише для того, щоби поліпшити державні фінанси, скріпити армію і вибрати вигідну хвилю для нападу. Найсвіжіший приклад: 2014 рік, Путін – вірний продовжував імперської політики Петра I, Катерини ІІ, всіх царів, а також Леніна Сталіна, Брежнєва та інших комуністичних вождів − вибрав вигідну суспільно-політичну ситуацію і віроломно напав на Україну. Анексував Автономну Республіку Крим, загарбав частину Донбасу. Імперську, антиукраїнську агресивну позицію Путіна також яскраво було видано 9 грудня 2019 р. під час переговорів у Парижі лідерів нормандської четвірки. Фарисейськості, аморальності Путіна не було меж.

Дуже доречно для характеристики долі українців після Богдана Хмельницького, Івана Виговського та в інші часи процитувати Тараса Шевченка, який у поемі «Кавказ» писав, що «довелось запить з московської чаші московську отруту». Катерина ІІ підступно зруйнувала Запорізьку Січ,  робила все для того, щоб «век и имя гетманов изчезло, не токмо б персона какая была произведена в оное достоинство».

Радянська історіографія завжди подавала Переяславський акт як благо для України, як поштовх до її економічного й культурного розквіту. Михайло Брайчевський переконливо показав, що ті події з 1654 року висвітлювалися у царській Росії, пізніше − в Радянському Союзі неправильно та тенденційно. «Виходило, що протягом багатьох століть український народ боровся головним чином … проти власної національної незалежності. Що незалежне існування було величезним  злом для нашого народу. І що, отже, всі ті, хто кликали його на боротьбу за національну незалежність, були … найлютішими ворогами українського народу. Всі конкретні явища в історії України − події, тенденції, діяльність окремих осіб і самі ці особи − все оцінювалося з їхньої позиції щодо Росії. Якщо хтось обстоював ідею «возз’єднання» − здобував позитивну оцінку, незалежно від усіх інших умов; той же, хто брав цю ідею під сумнів або (боронь Боже!) брав участь у визвольній антиросійській, антицарській боротьбі, − одержував ярлик «мерзенного зрадника», «ворожого ставленика» і «найлютішого ворога».

В «Історії Української РСР» (т, 1), яка вийшла у світ 1953 р., найвизначніших діячів української історії від середини XVII ст. до початку XVIII ст. оцінювали так: Іван Виговський − «підлий зрадник»; Юрій Хмельницький − «нікчемність, маріонетка в руках пропольської групи української феодальної знаті», а до того ж «турецький ставленик і людина, яка зрадила інтереси народу»; Павло Тетеря − «ставленик і слухняний агент польських панів»; Іван Брюховецький − «демагог», а за іншими відомостями − «зрадник»; Петро Дорошенко − «турецький ставленик», «зрадник», який прагнув «віддати Україну в рабство одвічним ворогам українського народу − султан­ській Туреччині і Кримському ханству»; Григорій Лісницький і Юрій Немирич − «намагалися відірвати Україну від Росії і відновити польсько-шляхетське панування»; Кость Гордієнко − «зрадник» і «демагог»; Іван Мазепа − «підлий зрадник, що продав Україну іноземним понево­лювачам», який «зобов’язався перетворити Лівобережну Україну в провінцію польсько-шляхетської держави», який «допомагав шведам розоряти і грабувати українські землі»; «ненависний українському народу прихильник шляхетської Польщі» і т. д.; Пилип Орлик та інші мазепинці − «зрадники, агенти шляхетської Польщі і шведського короля».

Цей список можна продовжувати. «Серед названих були особи дуже різні за масштабом та характером своєї діяльності − і справді видатні діячі, як, наприклад, Петро Дорошенко, і нікчеми, подібні до Брюховецького або Хмельниченка. Різними були їхні програми і прагнення, − зазначав М. Брайчевський.  − Однак у спільну компанію вони потрапили за однією озна­кою: всі вони рано чи пізно змушені були виступити проти Росії». Саме це було основою для промосковських істориків у виборі дефініцій щодо українських діячів.

Не стала на захист українських православних Московська церква, хоч називала українців братами. Таку ж блюзнірську позицію й нині займає патріарх Московської Православної Церкви Кіріл, який благословляє російських загарбників на війну проти України, на знищення православних українців. Боляче, що проти цієї аморальної, антиукраїнської діяльності Патріарха Кіріла не виступають очільники Української Православної Церкви Московського Патріархату. Невже вони такі ж люті вороги незалежності України, як Путін, Кіріл та інші московські імперіалісти, які будь-якими злодійським способами  прагнуть послабити Україну й перетворити її на частину Московії = Росії, як це було у часи гетьманування Виговського. Невже цього не розуміє нинішній Президент В. Зеленський? Він мав би глибоко вивчати правдиву історію України і Московії, щоби зайняти чітко виражену українську національну позицію і не підпадати під вплив російських і промосковських маніпуляторів.

Історія українського народу під Москвою − це один довготривалий ланцюг поневолень, принижень, катувань, фізичного знищення, етнопсихологічного геноциду, безнастанного переслідування української мови, культури, духовності. Тоді  В. Зеленський знав би, що царський уряд разом з московською церквою рішуче ви­ступав проти розповсюдження книг, які виходили у  вільних українських друкарнях. Патріарх Іоаким, який люто ненавидів українців, хоч отримав освіту в Києво-Могилянській колегії, наказував у 1677 р. видерти з українських книжок листки, бо вони «несходны с книгами московскими».

Політика ненависті до всього українського, маніпулятивне нав’язування міфу «о притеснении русскоязычного населения» стало інструментом анексії Кримської Автономної Республіки, загарбання частини Донецької і Луганської областей. Якщо чесно оцінювати нинішню суспільно-політичну ситуацію, то московські танки  і гради  спричинили в Україні новітні форми і методи тотального російщення. Яскравим прикладом розплати за 28 років ігнорування  владою української гуманітарної політики є те, що один із вбивць волонтера  Артема Мирошниченка на суді у Бахмуті вимагав перекладача з української мови на російську, бо він, мовляв, не розуміє мову країни, у якій живе. Нагадаю, що юнаки 16 і 17 років, які займалися бойовим мистецтвом, побили до смерті Артема Мирошниченка за те, що він відповів їм українською мовою.

Депутат Верховної Ради України Максим Бужанський та інші «слуги народу» розгорнули активну зловісну активну діяльність про перекроювання або повну заборону Закону «Про забезпечення функціонування української мови». Вони ігнорують практику європейських країн та й улюбленої їм Росії, у яких діють відповідні закони щодо захисту своїх державно-національних мов, і хочуть як «слуги українського народу» позбавити українців рідної мови і запровадити в українському суспільстві державною = офіційною російську мову і таким чином поглибити подальше психологічно-практичне поглинання України Росією. Цьому сприяє космополітична, ворожа національно-гуманістичній сутності українців діяльність Бужанських, Дубінських, Вілкулих, Медведчуків, Мураєвих, Новінських, Рабіновичів, Червоненків, Шуфричів… Сподіваюся, що Президент України Володимир Зеленський, голова Верховної Ради України Дмитро Разумков, Прем’єр-Міністр України Олексій Гончарук разом з національно-патріотичними силами оговтають українофобів, бо українська мова – життя державного основа.

Луганчанин Валентин Торба слушно написав у газеті «День», що небезпека бути носієм української мови в Україні існує давно. Пригадаймо: за українську мову загинули Василь Стус, Олекса Тихий, Ігор Білозір. Тим часом Путін безсоромно нав’язує думку, що він не воює зі своїм народом, бо, мовляв, росіяни, українці, білоруси один народ – русский і Путін його захищає від фашистів, нацистів, українських націоналістів. Тезу про «триєдиний русский народ» породила ще Катерина ІІ. Цей маніпулятивний інтегральний постулат нині також нав’язують не лише окремі політики, журналісти, а й деякі науковці, ігноруючи Правду, що русини = українці та московіти = росіяни не оного роду племені, це – різні етноси. Давньоукраїнська держава Русь уже була відома 838 року. І спадкоємницею Русі = Київської Русі є Україна, а не Московія = Росія. Але як сусідам – треба жити у злагоді, порозумінні та мирі. І справедливий  мир між Україною і Російською Федерацією залежить тільки від росіян.

Справедливість вимагає сповідувати історичну правду про російсько-українські відносини, про те, що московські патріархи вдавалися до най­різноманітніших способів, щоби підпорядкувати собі Ук­раїнську Православну Церкву, яка мужньо відстоювала свою незалежність. Наприклад, у листі до патріарха Константинопольського Діонісія патріарх Московський Іоаким докоряв йому за те, «что он доселе не следил за религиозным настроением в Малороссии, и просит Дионисия помочь теперь ему, Иоакиму, преследовать явившиеся в Малороссии еретические учення…».

Кульмінаційний момент переслідування Української Православної Церкви припав на 1685 р., коли Москов­ський патріарх, пославшись на псевдо статтю Переяс­лавської угоди про підпорядкованість митрополита Київ­ського патріархові Московському, без згоди Царгорода призначив   митрополитом   Київського  єпископа   Гедеона Святополка-Четвертинського. Це означало фактичне підпорядкування Київської митрополії Москві. Фатального 1686 р. Царгородський патріархат Діонісій зрікся зверхності над Київською митрополією, буквально продавши церкву-доньку  за «три сорока соболів і двісті червоних». Неканонічність цього акту визнав уже наступного року собор Царгородської Церкви, який покарав патріарха Діонісія позбавленням патріаршої влади. Однак для Української Православної Церкви скінчилася у 1686 р. 700-річна незалежність в юрисдикції Царгорода і понад 300 років була у колючо-отруйній московській труні.

Морально-духовне прагнення і боротьба українців за відновлення незалежності православної церкви від зловорожої Москви таки увінчалася геополітичною подією тисячоліття. 5 січня 2019 р. у храмі св. Георгія на Фанарі Вселенський Патріарх Варфоломій під час співслужіння святої Божественної Літургії вручив Томос Блаженнішому Митрополиту Київському і Всієї України Епіфанію. Помісна канонічно автокефальна Православна Церква України стала визначальним фокусом консолідації українського народу й еліти, утвердження національної незалежності, розвитку духовно соборної української України.

Безперечно, гетьман Іван Виговський, який у червні 1659 р. (360 років тому!) отримав блискучу перемогу над елітним московським військом, як патріот України, мудрий політик, державотворець схвалив би відновлення незалежної від Московії = Росії Православної Церкви; він надихав би незламним козацьким духом українських воїнів у війні московськими загарбниками, які хочуть морально і фізично знищити українців, Українську Державу. Тому кожний українець, кожний громадянин України незалежно від національності Долею покликаний єднатися під український прапор у боротьбі з російськими ворогами, за цивілізаційний вибір, щоби на своїй землі, як закликав Іван Франко, газдою, не слугою перед світом стати.

Василь Лизанчук

Доктор філологічних наук,

заслужений професор

Львівського національного університету імені Івана Франка

З доповіді  на Всеукраїнській науково-історичній конференції

«Постать Івана Виговського у контексті української історії»,

яка відбулася 14 грудня 2019 року у м. Бар Вінницької області

Коли укладалася мілітарна угода між Українською гетьманською державою і Московським царством 1654 р., Україна була цілком незалежною державою. Вона фактично володіла всіма тими ознаками, що зага­лом характеризують державу: територія, яку охоплюва­ла державна організація; людність, яка не визнавала за собою іншої влади, крім влади свого гетьмана; гетьман­ський уряд, що здійснював владу на території України; збройні сили − козацьке військо; самостійні міжнародні відносини. Повсюдною потребою були церкви, школи, шпи­талі. Ними опікувалися як окремі меценати, так і грома­дянство. Створюють друкарні, де видають не тільки ду­ховні твори, а й навчальні посібники, наукові трактати, суто літературні й публіцистичні твори. Свобода слова була невід’ємним правом людини − як право на життя.

У Московському царстві у той час панували обскурантні погляди та зловорожа пиха: усе, несхоже з московськими звичаями, сприймалося як єретицтво й зрада православію, вважалося, що чужоземці наче й не люди, а якісь нечестиві істоти, з якими в піст і розмовляти не личить. «Тишайший» цар Олексій Михайлович вимагав од українців у своєму маніфесті «прежде нашего пришествия разделение с поляками сот­ворите как верою, так и чином; хохлы, которые у вас на головах, постригите».

 За цією, на перший погляд, комічною претензією, по­чались брутальні порушення царськими чиновниками Переяславської угоди. Коли ж гетьман Іван Виговський став на захист вольностей українського народу, москов­ський цар проголосив гетьмана зрадником. Український уряд в жовтні 1658 р. відповів маніфестом латинською мовою, що був адресований усім урядам Європи. Гетьман Виговський пояснював причини, які спонукали   Козацьку  республіку   вийти   з-під царської московської опіки. Адже «… цар не виправдав надій України, не давав їй допомоги проти ворогів, умовлявся Польщею про поневолення козаків, наказав ставити фортецю в Києві, щоб держати нарід у ярмі; царські воєводи відмовляли пошани гетьманові, підтримували бунти, нищили край, фальшиво повідомляли царя про події в Україні. Та зрада підступної Москви видна у всьому: вона готує нам ярмо, насамперед внутрішньою війною, тобто нашою власною зброєю та без нашої вини. Все те ми виявили задля нашої невинності, а тепер вимушені підняти законну оборону та вдатися до сусідів з проханням по допомогу для своєї свободи. Не в нас лежать причини війни, що розгорілася…».

Надзвичайно актуальні ці слова й нині, адже не Україна порушила мир, так звану «братню любов», а Московія веде неоголошену війну проти України. Маніпулятивна інформаційно-психологічна пропаганда російських ЗМІ заполонила не лише Україну, а також Європу та й увесь світ.

 Всі зусилля Іван Виговський з першого дня гетьманування спрямовував на утвердження самостійної України в колі приязних сусідів. Маніфест 1658 р. дає зрозуміти, що гетьман Іван Виговський був мудрим політиком, патріотом України, усвідомлював зловорожість Московії, режим якої виявив неймовірну жорстокість. Царський   воєвода   Баратинський влаштував лови на прихильників гетьмана. На шляхах до Києва поставив три тисячі шибениць. «Князь Бара­тинський, вирізавши на Вкраїні коло п’ятнадцяти тисяч душ українського населення, питався Мос­ковського царя дозволити йому «высечь и выжечь» всіх українців на  150 верст коло Києва…».

Упродовж кількох років царські опричники винищили майже усіх соратників  Богдана  Хмельницького. Знищено всю численну родину геть­мана Виговського. Гетьманського канцлера Немирича, тоді найбільш освічену лю­дину у Східній Європі, забили його селяни, яких підбурили проти нього московські агенти. Навіть на цьому одному прикладі можна простежити особливу прикмету російського геополітичного месіанізму, який кровавими метастазами охопив нині Кавказ, Молдову, Сирію, Україну, пронизує Європу, Америку, а очільники цих країн, наче зачаровані, не розуміють, що московський месіанізм: це − вмілість зняти понево­леному народові голову так, щоб він цілував катові руку, і дякував за визволення. Ця вмілість − один із проявів цинізму, притаманного російському імперіалізмові, ци­нізму, шо межує із садизмом, − зазначив       Михайло Добрянськиий-Демкович. − Є в російському імперіалізмі − елементарно дика і заразом вишу­кано рафінована, люта ненависть супроти кожного, хто прагне бути вільною людиною і не хоче йти в неволю до «визволителів».

Тільки архіви і хроніка зберегли подробиці варварських мук, які вигадувала садистська уява Петра I під час війни із шведами  і козаками гетьмана Мазепи. У 1754 р. у французьких дипломатичних архівах знайдено «політичний тестамент» Петра I, у якому він заповідав: при кожній нагоді встрявати у справи європейських держав, особливо ж Німеччини; розділити Польщу, піддержуючи в ній внутрішні заколоти та постійні сварки; безупинно розширяти державні межі вздовж Балтики на Північ, а вздовж Чорного моря − на Південь; наблизитися, як тільки можна, до Царгороду й до Індії. Хто там запанує, той стане дійсним володарем світу; коли Швеція буде розібрана, Персія переможена, Польща підбита, Туреччина завойована, Чорне й Балтійське моря під охороною наших кораблів, от тоді треба дуже потаємно запропонувати кожному зокрема, насамперед урядові версальському, а потім урядові віденському, поділити з ним владу над світом. Як один із них прийме пропозицію, що станеться з певністю, коли підлестити їхні амбіції й самолюбство, тоді використати його на те, щоби знищити другого; в той же час  два сильних флоти вирушають – один з Архангельського  порту, а другий з Азовського  моря. Посуваючись Середземним морем і океаном ті сили заллють Францію з одного боку, Німеччину – з другого. А як ті дві країни будуть переможені, то решта Європи піде під ярмо легко і без супротиву; держати російський нарід у стані безперервної війни, відпочинок військовим давати лише для того, щоби поліпшити державні фінанси, скріпити армію і вибрати вигідну хвилю для нападу. Найсвіжіший приклад: 2014 рік, Путін – вірний продовжував імперської політики Петра I, Катерини ІІ, всіх царів, а також Леніна Сталіна, Брежнєва та інших комуністичних вождів − вибрав вигідну суспільно-політичну ситуацію і віроломно напав на Україну. Анексував Автономну Республіку Крим, загарбав частину Донбасу. Імперську, антиукраїнську агресивну позицію Путіна також яскраво було видано 9 грудня 2019 р. під час переговорів у Парижі лідерів нормандської четвірки. Фарисейськості, аморальності Путіна не було меж.

Дуже доречно для характеристики долі українців після Богдана Хмельницького, Івана Виговського та в інші часи процитувати Тараса Шевченка, який у поемі «Кавказ» писав, що «довелось запить з московської чаші московську отруту». Катерина ІІ підступно зруйнувала Запорізьку Січ,  робила все для того, щоб «век и имя гетманов изчезло, не токмо б персона какая была произведена в оное достоинство».

Радянська історіографія завжди подавала Переяславський акт як благо для України, як поштовх до її економічного й культурного розквіту. Михайло Брайчевський переконливо показав, що ті події з 1654 року висвітлювалися у царській Росії, пізніше − в Радянському Союзі неправильно та тенденційно. «Виходило, що протягом багатьох століть український народ боровся головним чином … проти власної національної незалежності. Що незалежне існування було величезним  злом для нашого народу. І що, отже, всі ті, хто кликали його на боротьбу за національну незалежність, були … найлютішими ворогами українського народу. Всі конкретні явища в історії України − події, тенденції, діяльність окремих осіб і самі ці особи − все оцінювалося з їхньої позиції щодо Росії. Якщо хтось обстоював ідею «возз’єднання» − здобував позитивну оцінку, незалежно від усіх інших умов; той же, хто брав цю ідею під сумнів або (боронь Боже!) брав участь у визвольній антиросійській, антицарській боротьбі, − одержував ярлик «мерзенного зрадника», «ворожого ставленика» і «найлютішого ворога».

В «Історії Української РСР» (т, 1), яка вийшла у світ 1953 р., найвизначніших діячів української історії від середини XVII ст. до початку XVIII ст. оцінювали так: Іван Виговський − «підлий зрадник»; Юрій Хмельницький − «нікчемність, маріонетка в руках пропольської групи української феодальної знаті», а до того ж «турецький ставленик і людина, яка зрадила інтереси народу»; Павло Тетеря − «ставленик і слухняний агент польських панів»; Іван Брюховецький − «демагог», а за іншими відомостями − «зрадник»; Петро Дорошенко − «турецький ставленик», «зрадник», який прагнув «віддати Україну в рабство одвічним ворогам українського народу − султан­ській Туреччині і Кримському ханству»; Григорій Лісницький і Юрій Немирич − «намагалися відірвати Україну від Росії і відновити польсько-шляхетське панування»; Кость Гордієнко − «зрадник» і «демагог»; Іван Мазепа − «підлий зрадник, що продав Україну іноземним понево­лювачам», який «зобов’язався перетворити Лівобережну Україну в провінцію польсько-шляхетської держави», який «допомагав шведам розоряти і грабувати українські землі»; «ненависний українському народу прихильник шляхетської Польщі» і т. д.; Пилип Орлик та інші мазепинці − «зрадники, агенти шляхетської Польщі і шведського короля».

Цей список можна продовжувати. «Серед названих були особи дуже різні за масштабом та характером своєї діяльності − і справді видатні діячі, як, наприклад, Петро Дорошенко, і нікчеми, подібні до Брюховецького або Хмельниченка. Різними були їхні програми і прагнення, − зазначав М. Брайчевський.  − Однак у спільну компанію вони потрапили за однією озна­кою: всі вони рано чи пізно змушені були виступити проти Росії». Саме це було основою для промосковських істориків у виборі дефініцій щодо українських діячів.

Не стала на захист українських православних Московська церква, хоч називала українців братами. Таку ж блюзнірську позицію й нині займає патріарх Московської Православної Церкви Кіріл, який благословляє російських загарбників на війну проти України, на знищення православних українців. Боляче, що проти цієї аморальної, антиукраїнської діяльності Патріарха Кіріла не виступають очільники Української Православної Церкви Московського Патріархату. Невже вони такі ж люті вороги незалежності України, як Путін, Кіріл та інші московські імперіалісти, які будь-якими злодійським способами  прагнуть послабити Україну й перетворити її на частину Московії = Росії, як це було у часи гетьманування Виговського. Невже цього не розуміє нинішній Президент В. Зеленський? Він мав би глибоко вивчати правдиву історію України і Московії, щоби зайняти чітко виражену українську національну позицію і не підпадати під вплив російських і промосковських маніпуляторів.

Історія українського народу під Москвою − це один довготривалий ланцюг поневолень, принижень, катувань, фізичного знищення, етнопсихологічного геноциду, безнастанного переслідування української мови, культури, духовності. Тоді  В. Зеленський знав би, що царський уряд разом з московською церквою рішуче ви­ступав проти розповсюдження книг, які виходили у  вільних українських друкарнях. Патріарх Іоаким, який люто ненавидів українців, хоч отримав освіту в Києво-Могилянській колегії, наказував у 1677 р. видерти з українських книжок листки, бо вони «несходны с книгами московскими».

Політика ненависті до всього українського, маніпулятивне нав’язування міфу «о притеснении русскоязычного населения» стало інструментом анексії Кримської Автономної Республіки, загарбання частини Донецької і Луганської областей. Якщо чесно оцінювати нинішню суспільно-політичну ситуацію, то московські танки  і гради  спричинили в Україні новітні форми і методи тотального російщення. Яскравим прикладом розплати за 28 років ігнорування  владою української гуманітарної політики є те, що один із вбивць волонтера  Артема Мирошниченка на суді у Бахмуті вимагав перекладача з української мови на російську, бо він, мовляв, не розуміє мову країни, у якій живе. Нагадаю, що юнаки 16 і 17 років, які займалися бойовим мистецтвом, побили до смерті Артема Мирошниченка за те, що він відповів їм українською мовою.

Депутат Верховної Ради України Максим Бужанський та інші «слуги народу» розгорнули активну зловісну активну діяльність про перекроювання або повну заборону Закону «Про забезпечення функціонування української мови». Вони ігнорують практику європейських країн та й улюбленої їм Росії, у яких діють відповідні закони щодо захисту своїх державно-національних мов, і хочуть як «слуги українського народу» позбавити українців рідної мови і запровадити в українському суспільстві державною = офіційною російську мову і таким чином поглибити подальше психологічно-практичне поглинання України Росією. Цьому сприяє космополітична, ворожа національно-гуманістичній сутності українців діяльність Бужанських, Дубінських, Вілкулих, Медведчуків, Мураєвих, Новінських, Рабіновичів, Червоненків, Шуфричів… Сподіваюся, що Президент України Володимир Зеленський, голова Верховної Ради України Дмитро Разумков, Прем’єр-Міністр України Олексій Гончарук разом з національно-патріотичними силами оговтають українофобів, бо українська мова – життя державного основа.

Луганчанин Валентин Торба слушно написав у газеті «День», що небезпека бути носієм української мови в Україні існує давно. Пригадаймо: за українську мову загинули Василь Стус, Олекса Тихий, Ігор Білозір. Тим часом Путін безсоромно нав’язує думку, що він не воює зі своїм народом, бо, мовляв, росіяни, українці, білоруси один народ – русский і Путін його захищає від фашистів, нацистів, українських націоналістів. Тезу про «триєдиний русский народ» породила ще Катерина ІІ. Цей маніпулятивний інтегральний постулат нині також нав’язують не лише окремі політики, журналісти, а й деякі науковці, ігноруючи Правду, що русини = українці та московіти = росіяни не оного роду племені, це – різні етноси. Давньоукраїнська держава Русь уже була відома 838 року. І спадкоємницею Русі = Київської Русі є Україна, а не Московія = Росія. Але як сусідам – треба жити у злагоді, порозумінні та мирі. І справедливий  мир між Україною і Російською Федерацією залежить тільки від росіян.

Справедливість вимагає сповідувати історичну правду про російсько-українські відносини, про те, що московські патріархи вдавалися до най­різноманітніших способів, щоби підпорядкувати собі Ук­раїнську Православну Церкву, яка мужньо відстоювала свою незалежність. Наприклад, у листі до патріарха Константинопольського Діонісія патріарх Московський Іоаким докоряв йому за те, «что он доселе не следил за религиозным настроением в Малороссии, и просит Дионисия помочь теперь ему, Иоакиму, преследовать явившиеся в Малороссии еретические учення…».

Кульмінаційний момент переслідування Української Православної Церкви припав на 1685 р., коли Москов­ський патріарх, пославшись на псевдо статтю Переяс­лавської угоди про підпорядкованість митрополита Київ­ського патріархові Московському, без згоди Царгорода призначив   митрополитом   Київського  єпископа   Гедеона Святополка-Четвертинського. Це означало фактичне підпорядкування Київської митрополії Москві. Фатального 1686 р. Царгородський патріархат Діонісій зрікся зверхності над Київською митрополією, буквально продавши церкву-доньку  за «три сорока соболів і двісті червоних». Неканонічність цього акту визнав уже наступного року собор Царгородської Церкви, який покарав патріарха Діонісія позбавленням патріаршої влади. Однак для Української Православної Церкви скінчилася у 1686 р. 700-річна незалежність в юрисдикції Царгорода і понад 300 років була у колючо-отруйній московській труні.

Морально-духовне прагнення і боротьба українців за відновлення незалежності православної церкви від зловорожої Москви таки увінчалася геополітичною подією тисячоліття. 5 січня 2019 р. у храмі св. Георгія на Фанарі Вселенський Патріарх Варфоломій під час співслужіння святої Божественної Літургії вручив Томос Блаженнішому Митрополиту Київському і Всієї України Епіфанію. Помісна канонічно автокефальна Православна Церква України стала визначальним фокусом консолідації українського народу й еліти, утвердження національної незалежності, розвитку духовно соборної української України.

Безперечно, гетьман Іван Виговський, який у червні 1659 р. (360 років тому!) отримав блискучу перемогу над елітним московським військом, як патріот України, мудрий політик, державотворець схвалив би відновлення незалежної від Московії = Росії Православної Церкви; він надихав би незламним козацьким духом українських воїнів у війні московськими загарбниками, які хочуть морально і фізично знищити українців, Українську Державу. Тому кожний українець, кожний громадянин України незалежно від національності Долею покликаний єднатися під український прапор у боротьбі з російськими ворогами, за цивілізаційний вибір, щоби на своїй землі, як закликав Іван Франко, газдою, не слугою перед світом стати.

Василь Лизанчук

Доктор філологічних наук,

заслужений професор

Львівського національного університету імені Івана Франка