Залежність «незалежних» суспільних мовників

0
31

4 березня у Швейцарії відбувся референдум щодо фінансового забезпечення суспільного мовника за рахунок абонентської плати. Як пише Deutsche Welle, за попередніми підрахунками дослідницького інституту gfs.bern, за це висловилися 71% опитаних.

Інша частина суспільства вважає, що абонплата обмежує свободу обирати та сплачувати за той контент, який вони самі хочуть споживати. Якби противники абонплати перемогли – швейцарські суспільні мовники повинні були б перейти на самофінансування.

У кожному разі цей референдум – доволі показовий приклад справжньої демократії, коли суспільство вирішує долю суспільного мовника та власні витрати на його роботу. На жаль, не в усіх країнах, де запроваджено суспільне мовлення, практикують референдум з таких важливих питань для існування суспільних інституцій.

В Україні вже четвертий рік поспіль триває реформа державних медіа. За відгуками колег та за фактичними результатами, цей процес має доволі суперечливий характер.

У професійній спільноті медійників навіть є різночитання самої суті суспільного мовлення. Одні вважають, що в процесі реформи є корупційна складова. Інші критики процесу наполягають, що суспільний формат, у принципі, не повинен базуватися на державному патронаті та бюджетному фінансуванні. Чи дійсно ці позиції присутні в реаліях або ж тільки в уяві людей, залучених до цього процесу?

Спершу варто знатищо статтею 10 Європейської конвенції про захист прав людини не передбачено зобов’язання створювати суспільне мовлення в окремій країні.

Державне мовлення як норма

Почнімо з Америки. Там теж є своє суспільне – PBS. Але два найвпливовіші мовники – Радіо Свобода (вплив у світі) і Pentagon Channel (вплив у країні) – є дотаційними державними каналами, бо існують на гроші платників податків.

У Новій Зеландії давно і без змін працює TV One – перший канал державної ТРК. Є також maori.tv – державний телеканал, що має на меті відродження мови і культури маорі – корінного населення Нової Зеландії.

Parlamentsfernsehen des Deutschen Bundestages – парламентське телебачення німецького бундестагу, Radio Andernach і Bundeswehr TV (bwtv) – неурядова телевізійна станція федерального міністерства оборони Німеччини для підтримки військ бундесверу – є 100% державними компаніями.

Французький La Sheng parlementaire – парламентський і державний канал. TV5 Monde – акціонерна міжнародна (не суспільна) франкомовна телекомпанія, що веде мовлення на Францію, Бельгію, Швейцарію, Канаду, Україну, Росію, Казахстан. Її фінансують урядовими асигнуваннями держав, що мають мовників-акціонерів у цих країнах.

CBC / Radio-Canada є загальним брендом для державної телерадіомовної компанії Канади. РТВ-радіо і телебачення Воєводини (Радіо-телевізіја Војводіне) – сербська телерадіокомпанія, що веде мовлення 11 мовами національних меншин регіону, є державною.

Тобто насправді державних мовників у світі достатньо, але трапляються і неконкретні способи позиціонування. Наприклад, італійську Rai заявлено як громадську корпорацію, з декількома каналами мовлення, з яких Rai 1,2,3,4,5 називають державними. Вони існують за рахунок державного податку, який сплачують усі. Це суперечливе формулювання, але цей випадок підтверджує: насправді мало хто розуміє різницю між державними та громадськими форматами, і є обґрунтовані причини цього.

Економічно-фінансові засади

За сталою традицією, що її впровадила Парламентська асамблея Ради Європи, фінансування суспільних мовників здійснюють з бюджету. Так, є ще обов’язкові абонентські платежі, які стягують з усіх власників теле- і радіоприймачів. Це і справді може забезпечити якийсь відсоток елементарного фонду заробітної платні, але цього недостатньо для розвитку і модернізації таких мовників, не кажучи вже про конкуренцію на внутрішньому та міжнародному медіа-ринку. Тим паче, що стягують цю плату, здебільшого не питаючи споживача.

Якщо бути уважним і чесним, то при фінансуванні громадських мовників проводять подвійний збір з громадян окремої країни. Уперше – з бюджету, сформованого за рахунок платників податків, удруге – за рахунок цільової обов’язкової абонплати, тому що громадські мовники автоматично входять у пакет провайдерів. Та не завжди споживачі інформації звертають на це увагу, але цей абсолютний збір уже відбивається на тому ж британському відділенні ВВС, який багато хто вважає еталоном суспільного мовника. Зараз Палата лордів починає скорочувати для ВВС дотації, а самі британці перестають платити за мовлення, висловлюючи невдоволення наданою інформацією як ангажованою.

Старт громадських мовників на базі держбюджетів – це вже класика для всіх подібних форматів у світі, але подають таке фінансування як тимчасовий захід. Але це фінансування стає згодом постійним, з відповідними наслідками, які нівелюють саму сутність назви суспільних ТРК.

Але ще більшу пересторогу викликає формат власності суспільних мовників: у більшості випадків це – акціонерні компанії, що належать державі. Не менш двозначною умовою від ПАРЄ є форма керівництва – це рада директорів, яку формують з незалежних експертів. Але проблема в тому, що незалежних призначають якраз залежні: парламентарії, королі та президенти. Залежними вони виявляються від своїх прямих політичних інтересів, тому що репрезентують кожен свою політичну силу або регіон.

Таким чином, вимальовується комплексна картина залежності «незалежних» суспільних мовників від тих, хто виділяє їм ресурс. Тому що голосують за дотації на таке мовлення і впливають на формування керівництва представники політичних партій, що пройшли до парламентів своїх країн.

Треба додати, що в різних країнах сформувалися свої форми фінансування з додатковими джерелами доходу або варіантами організації управління. Але загалом, за основними позиціями, структура залишається саме такою, як зазначено вище.Але така ситуація з державним контролем і бюджетним фінансуванням викликає природне нерозуміння в самих слухачів і глядачів: який же продукт вони споживають – державний чи суспільний?

Державний або суспільний?

Найбільш показові приклади такої понятійної плутанини є не тільки у громадян конкретних країн, а й серед самих медійників. У згаданій уже Новій Зеландії є TVNZ, яке, як загальноприйняте суспільне, отримує фінансування від держфінустанови, і керівництво призначає міністр зв’язку. Але 90% прибутків TVNZ пов’язано з комерційною діяльністю, що не відповідає тій ідеї суспільного мовлення від ПАРЄ, яка не передбачає комерціалізації. Однозначно сформулювати, яке в них TVNZ, глядачі не можуть.

У Німеччині є навіть два мовники, які називаються суспільними – ARD та ZDF. Останній відповідає всім нормам аж до фінансування за рахунок збору з власників теле- та радіоприймачів. А ось ARD – це взагалі франко-німецька асоціація різних регіональних мовників, серед яких є і приватні телекомпанії. Всі акції перебувають усередині об’єднаних компаній, увесь цей конгломерат існує за рахунок продажу програм, комерційної реклами і спонсорства. А це аж ніяк не відповідає принципам громадського за версією ПАРЄ.

Показово видно оману в трактуванні «суспільного» мовлення Бельгії: комерційні RTL для французьких бельгійців і громадське VRT – телебачення для громади фламандських бельгійців. І так само називають суспільною бельгійську Radio Télévision Belge Francophone (RTBF), яку створено аналогічно – для громади французьких бельгійців, тобто це мовлення громадське, для фокус-групи, а не всього бельгійського суспільства, що не відкидає наявності об’єктивних і важливих для всіх громадян сюжетів.

Ще складніше формулювання з мовниками в Аргентині. Radiodifusión Argentina al Exterior заявлено як державне аргентинське мовлення за кордон, підпорядковується LRA Radio Nacional (Radio Nacional Argentina) і є національним аргентинським радіо і частиною національної системи суспільних ЗМІ, що належать державі. Чи зможете ви зрозуміти, який продукт виробляє мовник з такою складною понятійною конфігурацією?

Звідки гроші?

Тепер на черзі аргументи тих, хто заперечує будь-яке включення у створення суспільного мовлення фактора держави. Я теж проти, але чула мало конструктивних пропозицій: як запустити абсолютно незалежну ТРК з нуля, без початкового капіталу і технічної бази. Але треба погодитися, що і прихильникам суспільного формату треба вибирати формулювання: чи суспільне за рахунок суспільства і для суспільства, чи стартовий капітал і база від держави і бюджету з урахуванням відповідних фінансово-політичних інтересів та залежностей.

Коли говорять, що створюване суспільне має перейти на обов’язкову абонплату або на підписку – це правильно. Але неможливо, тому що для цього треба вже мати популярний і затребуваний продукт, а його створення коштує грошей. Часто керівники суспільного мовлення розраховують тільки на великий обсяг покриття, що дістався від державних каналів. Але такий підхід призводить до швидкої втрати навіть того рейтингу, який був при сформованому «державному» виробництві.

Хоча є винятки в щирих спробах створити справді інформаційний продукт для суспільства і завдяки суспільству. Керівник регіонального громадського каналу Мюнстера Йоахім Мусхолт користується проектами самих громадян і волонтерських творчих груп, які не конкурують з державними мовниками. Молоді люди, активні мешканці приходять на телеканал і можуть разом з оператором та журналістом відзняти сюжет або навіть запустити цикл передач про реальні проблеми конкретного сегмента німецького суспільства.

Такий підхід цілком виправдовує фінансування за рахунок абонплати, тому що люди знають, за що платять гроші. «Але навіть у заможній Німеччини, – сказав Йоахім Мусхолт, – не всі можуть і хочуть платити за суспільне». Тому суспільний формат мовлення «за всіма правилами» – це певною мірою розкіш для держави.

Тому зрозуміло, що в ПАРЄ не придумали нічого простішого, ніж фінансування суспільного медіа з бюджету. Але точно так само неправильно називати суспільні канали, які працюють за бюджетні кошти, незалежними від бюджетних грошей і державного патронату. Це не означає, що в окремій країні не може бути порядного уряду і порядного колективу мовника, що його фінансує цей уряд. Йдеться про те, що апріорі неправильно вважати незалежною і суспільною структуру, існування якої не залежить від суспільства і яку воно ніяк не контролює.

Треба називати речі своїми іменами: якщо ТРК фінансують за старою державною схемою, то й називатися вона має по-старому. Однак є ключова відмінність. Якщо державній ТРК виділяли гроші автоматично як частині самої держави, то фінансування суспільного багато урядів розцінює як форму допомоги, яку можна скоротити або скасувати. Нижче – перелік показових прикладів класичних залежностей громадських мовників від бюджетів і влади.

Вибіркове фінансування

Іспанські TV1 і TV2 з державних трансформувалися в громадські La1 і LA2 під загальною назвою Радіо-телебачення Іспанії (Radiotelevisión Española). Вони залишаються державними за характером мовлення і фінансуванням. Абсолютну залежність і державну модель підкреслює відсутність обов’язкової абонплати.

Yleisradio (Yle) – також називається незалежним громадським мовником у Фінляндії, але належить державі й отримує фінансування від міністерства транспорту та інформації. Аналогічна ситуація в громадській Australian Broadcasting Corporation (ABC).

Суспільні France Télévisions і Radio France і міжнародна громадська France Médias Monde – це акціонерні товариства, всі акції яких належать державі. Їхнє фінансування лобіюють міністерства комунікацій і фінансів Франції. Раду директорів призначають парламент і президент. І саме президент Макрон у бюджеті на 2018 рік економить на бюджетних службовцях. Уряд Франції оголосив про скорочення фінансування системи суспільного мовлення на суму під 80 млн євро.

Не відстає від просунутого Макрона і Британія. Уряд і королівські персони оголосили про припинення повернення вартості для ВВС тих безкоштовних послуг, які компанія надає для будинків літніх людей. Окрім того, абонплату законодавчо заморожено на позначці 198 євро і не тільки в Британії, а й у деяких інших країнах мовлення. Може, це і правильно в конкретних британських умовах, але це один з рідкісних і показових прикладів впливу уряду навіть на законну, для громадських мовників, абонплату. Фахівці передбачають до 2020 року скорочення доходів ВВС на 20% і висловлюють побоювання, що такий приклад може викликати аналогічні дії в інших країнах щодо місцевих суспільних компаній.

Ірландська суспільна Raidió Teilifís Éireann (RTÉ) перебуває під керівництвом міністерства друку. І в редакційній політиці, й у фінансуванні.

Болгарські знайомі не змогли відповісти, яке мовлення в їхній країні. Б’лгарскі націонално телеканал БНТ і радіо БНР називаються суспільними, але глядачі плутаються і заявляють, що в них завжди було і залишилося державне мовлення. До речі, свого часу БНТ не отримало дотацій від держави, через трансляцію антиурядових протестів улітку 2013 року, з чого і видно цю горезвісну фінансову залежність «незалежних».

На сайті румунського TVR чесно заявлено, що це суспільний мовник, але «має статус державної служби, діє під контролем держави, фінансується з бюджету». У суспільстві активно обговорювали скандали регулярної зміни керівництва мовника, залежно від партій, що приходять до влади. 2012 року навіть порушували питання про розпуск корумпованого суспільного в Румунії. Але які можуть бути претензії, якщо, за форматом ПАРЄ, дві ради директорів (керівну і наглядову) призначає румунський парламент. А в парламентах, як відомо, прийнято формувати коаліції на вигідних точках дотику… Тож, яка коаліція, таке і суспільне мовлення.

В Австралії під час своєрідних медійних війн медіа-корпорації Мердока прямо звинувачували суспільну АВС у лобізмі владних партій та їхній підтримці протягом виборчих компаній. У підсумку, за їхніми твердженнями, після кожних виборів АВС курирували уряд та політичні партії, представники яких зайняли керівні посади.

Польський громадський TVP зазнав критики від національної асоціації журналістів. На знак протесту проти лобіювання інтересів влади та солідарності зі звільненими колегами з TVP пішли 228 журналістів.

Цей випадок нагадує про права журналістів загалом. Якщо приватні канали можуть будувати взаємини з працівниками за своїми корпоративними принципами, то на державному, тим паче суспільному, є права, які повинні захищати держава та профспілки. Тому що, як показує не тільки українська практика реформування, всередині суспільних мовників відбуваються не менш показові порушення суспільних прав і свобод, аніж на приватних корпоративних медіа.

Інструмент тиску

У звіті UNI-MEI – міжнародної організації профспілок ЗМІ і культури на Генеральній асамблеї профспілок – названо порушників прав і свобод журналістів. Особливе місце виділили так званому Суспільному мовнику Азербайджану, де закрили два телеканали, що не виконували розпорядження президентського апарату, – БМТІ і «Сара». А суспільне мовлення – İctimai Televiziya İTV – надалі підтримує влада.

Профспілки Греції повелися показово, коли уряд ураз закрив суспільне мовлення ERT у червні 2013 року «для економії». Звільненими було оголошено близько 2,6 тис. співробітників державного каналу. Але звільнені не виходили з телецентру і продовжували мовлення. Саме в будівлі на ERT опозиційний тоді лідер Алексіс Ціпрас порівняв рішення консерваторів закрити держтелерадіо і створити суспільне мовлення  з державним переворотом.

Коли на виборах перемогла СІРІЗА Алексіса Ціпраса, партія відразу подала законопроект про відновлення державного мовника, і вже 11 червня 2015 року ERT було відновлено, а фіктивні суспільні мовники ТВ і радіо припинили існування. Але грецькі журналісти вижили в буквальному сенсі слова тільки завдяки фінансовій підтримці профспілок у Греції.

Представники профспілок Іспанії, Італії, Австрії, Португалії, Угорщини, країн Балканського регіону, підтвердили у своїх виступах, що з суспільним мовленням у них поводяться гірше, ніж з державним. Профспілки Австрії розповіли про величезні фінансові борги їхнього суспільного телемовлення ORF, яке так само перебуває під контролем держави, і що їхніх журналістів переманюють до себе комерційні телеканали.

Загальне питання профспілок на Асамблеї зводилося до одного: навіщо було створювати суспільне мовлення, коли воно дублює державне, але в гіршому варіанті залежності? Раймонд Муйжніекс резюмує у своєму огляді реального стану суспільного мовлення в Європі, що кількість скарг, які надходять на сайт Ради Європи охоплює географію порушень від Іспанії до України, що й відображено у звіті ПАРЄ.

Європейський мовний союз, в який входять майже всі суспільні теле- та радіостанції у світі, ще в травні 2017 року підготував дуже знаковий звіт про становище незалежного суспільного мовлення, де зібрано факти тиску як на окремих журналістів, так і на цілі колективи, залежно від формату того чи іншого мовника.

На цьому тлі корисно проаналізувати, що ж конкретно відбувається з українським переформатуванням державного мовлення в суспільне і як цей процес відбивається безпосередньо на журналістах та професійних колективах національного телебачення України.

БЕЗ КОМЕНТАРІВ