Степан Кошла .”Четверта влада чи підручні грошодавців?”

0
138

У часи радянського тоталітаризму з легкої руки комуністичного керівника  М.Хрущова журналістів назвали «підручними партї». В основі їх роботи лежав ідеологічний постулат, який, в свій час, проголосив «вічно живий»: газета не тільки колективний пропагандист і агітатор, але й колективний організатор. Звісно, це поширювалося і на радіо- тележурналістику. Хто дуже мудрував, той опинявся без роботи. Правда, тоді роботу було знайти легко, адже чимало неідеологічних структур потребували «писучих рук». Коли ж відбувся злам суспільного розвитку імперії, журналісти почали освоювати нову для себе даність – свободу слова.
Хто платить, той
замовляє музику.
Власне, свобода слова мала сформувати новий статус засобів масової інформації як четвертої влади. Саме такими вони є в демократичних суспільствах. Що це означає? З висоти нинішнього дня політолог В.Подгорна відзначає: «Всі забувають, що ЗМІ – це інститут. – Він повинен виконувати важливі соціальні функції балансування, контроль за діями інших інститутів. Перш за все парламенту,  президента і взагалі політичного класу». Становлення четвертої влади в новій Україні виявилося справою непростою. Чимало журналістських колективів важко долали синдром «підручних партій» – отого проклятого внутрішнього цензора. Та й не мало владних органів виявилися неготові сприйняти новий абсолют – свободу слова. Адже відомо, хто платить, той замовляєє музику.
На жаль, дехто з владних чиновників у нових суспільних умовах уявив себе непогрішним небожителем  – попробуй було хоч якесь критичне слово сказати на їх адресу. Фінансували ЗМІ то вони. Особливо загострилася ця проблема на рівні місцевої преси. Як було подолати фінансове кріпацтво? Шлях був один: почали виникати незалежні газети і телерадіокомпанії. Саме вони ставали тим локомотивом, який утверджував четверту владу як незалежну інституцію. Та все одно і в цьому новому сегменті інформаційного простору проблеми фінансування не зникали. Тож журналісти шукали багатих спонсорів. Чимало, наприклад, телеканалів і газет пішли  у підручні до скороспілих багатіїв. Тож минав час і так звані незалежні одягали ярмо підручних в олігархів чи політичних партій.
Від цензури до словесної всеядності.
Колись «вічно живий» висловив цікаву думку: всяка революція тільки тоді чогось варта, коли вміє захищатися. А ми вміємо захищати цінності нової України? По суті, свобода слова і засвідчує, хто є хто в інформаційному просторі. Якщо говорити коротко, то чітко проглядаються дві тенденції: одні ЗМІ мурують наш український дім, інші руйнують його. У нас щось не складається з отим муруванням. Відкинувши цензурні пута, журналісти вдалися до іншої крайності –  словесної всеядності: про що тільки не говорять і не пишуть, наче слова з рукава висипають.
Взяти хоча б наші основні телеканали. Вони вже «задовбали» глядачів аваріями, вбивствами, пожежами, кримінальними серіалами, безконечною політичною тріскотнею, придуркуватим Вітальком, примітивним «совковим» 95-квартальним гумором і російськими серіалами з вічно п’яними бомжами, інтриганами в галстуках і сварливими жінками. Та ж політолог В.Подгорна з сумом наголошує: «Наші ЗМІ вже повністю втратили орієнтацію і принциповість, якщо чесно». Йдеться передусім про державницькі позиції четвертої влади.
Чому, наприклад, деякі телеканали постійно запрошують до політичних дискусій україножерів з «п’ятої колони»? Як зрозуміти, що в одній з передач на КТУ дуже вже перейнялися тим, що, мовляв, повторне обговорення у парламенті законопроекту про українську мову може призвести до дестабілізації. А на ТРК «Чорноморська» журналісти якось дуже розхвалювалися, що у Львові закрили російський культурний центр. А серце не болить, що Москві громлять українську бібліотеку і розганяють наші культурні організації? Як пояснити безоплатне розповсюдженнія українофобської газети «Вєсті», а наші славні професіонали ніяк не можуть встановити фінансування цього видання. Чи можуть зміцнити наші духовні цінності російські серіали, які, як правило, пропагують людські підлості, кримінальні інтриги – «я тебя в асфальт закатаю», «я тебя урою», «я тебя на куски порєжу»…Недаремно російський письменник М.Горький у свій час писав: «Головною рисою російського національного характеру є жорстокість, і то жорстокість садистська». Ну навіщо виховувати наш люд у дусі жорстокого сусіда. Ніяк не можна збагнути, чому окремі керівники нашої Національної Спілки журналістів нахабно співпрацюють з Союзом журналістської Росії в різних проектах, по суті, займаючись антиукраїнською діяльністю.
Мабуть, має рацію нардеп А.Геращенко, коли зауважує: «Багато телеканалів України отримують накази з Кремля. Президент має, нарешті, виявити політичну волю й очистити інформаційний простір, наші силові структури від російської агентури.
Хто стріляє нам у спину?
Судячи з усього, ми на власній території програємо інформаційну війну з агресивним сусідом. Занадто миролюбний наш журналістський корпус,занадто захопився миролюбними ілюзіями. У «Фейсбуці» з’явився текст політтехнолога Д.Бачевського,який має надзвичайне суспільне звучання. Прочитаємо той текст. В інформаційній війні слово – головна зброя. На кого ти звертаєш свою зброю? На ворога чи на свій власний народ? Пам’ятай! Коли під виглядом об’єктивності ти запрошуєш у студію ворогів України або береш у них інтерв’ю, подаєш антиукраїнські точки зору, висвітлюєш акції провокаторів – ти стріляєш у нас. Коли ти розповсюджуєш неперевірену інформацію і фейки – ти ще розстріляєш  нас. Коли ти тижнями смакуєш бійку політиків або переш чиюсь брудну білизну – ти знову стріляєш у нас. Коли ти розповідаєш або хто кого в черговий раз убив, або розчленував, кого збила машина або переїхав поїзд, – ти знову стріляєш у нас! Коли в умовах війни ти виступаєш проти держави – єдиної системної сили, здатної нас захистити, – ти робиш у нас контрольний постріл. Зроби свій вибір! Стань нашим!»
Питання питань: чи кожний медійник може стати нашим? Деякі журналісти ніяк не можуть вивітрити зі своїх мізків інтернаціональний тягар колишньої імперії. Це має особливе значення, коли йдеться про військову сферу нашого інформаційного простору. Відомий журналіст В.Портников  в одній з телепередач висловився чітко «Я мрію дожити до військової цензури в Україні. Зі свого досвіду знаю, як в Україні жорстоко контролюється інформація про війну та армію. Зате у нас російським спецслужбам навіть не треба надто напружуватися, достатньо уважно читати і слухати балакучих і безвідповідальних українських журналістів»…
Що й казати, наші медіа ще не стали надійною опорою, ефективним захисником цінностей нової України. Тут є прогалини й урядових чинників. Політик, дисидент  В.Шевченко не може зрозуміти, чому за три роки війни ми так і не спромоглися на підконтрольній території встановити нові трансляційні вежі, щоб доносити на окуповані регіони правду про війну. А чим займається Міністерство інформаційної політики? Ніяк не може прокинутись? Мабуть, має рацію мешканка Києва М.Коренюк, коли в одній з газет пише: «У ЗМІ мають працювати люди з українською думкою»…Не духовні мутанти, не сенсаційні провокатори, не відверті україножери, а «люди з українською душею». Коли ж критична маса таких журналістів стане  надійною основою українських засобів масової інформації?

Степан КОШЛА,
Лисиничі

БЕЗ КОМЕНТАРІВ