Закрили газету «Народна армія» і журнал «Військо України»

Хто відповість за ліквідацію «Народної армії» та «Війська України»? /vse.media/

Дореформувалися!!!

Сьогодні закрили газету «Народна армія» і журнал «Військо України», назавтра у солдат відберуть тепловізори і патрони, ліквідують ракетні бригади, танковий завод…

Звернення розігнаних та осиротілих військових журналістів до Верховного Головнокомандувача Збройних Сил – Президента України, парламентарів, урядовців, кандидатів в Президенти України, правих і лівих політиків – до усіх, хто виконує та збирається виконувати функцію Держави:

Хто відповість за найбільшу ідеологічну диверсію в історії сучасної Української Армії – ліквідацію головних друкованих часописів «Народна армія» і «Військо України», за те, що воююче українське військо залишилося без газети та журналу?

Упродовж 27 років існування газети та журналу їх щоденними гаслами були: «МИ ТАМ, ДЕНАШ СОЛДАТ», «Читати – щоб знати, знати – щоб перемагати».

Напередодні нинішнього Нового року військовим журналістам і їх часописам наказали: вийти з армійського строю та розійтися хто куди бачить…

29 грудня 2018 року на 2-й сторінці Центрального друкованого органу Міністерства оборони України «Народна армія» опубліковане редакційне звернення до читачів, в якому повідомлено, що цей номер газети – останній і віднині видання, яке було створене Постановою Верховної Ради України 11 жовтня 1991 року і стало першим підрозділом Збройних Сил України, припиняє своє існування.

Аналогічне прощальне звернення до читачів надрукував і журнал «Військо України», розмістивши востаннє(!) на другій шпальті великий портрет Верховного Головнокомандувача ЗСУ – Президента України Петра Порошенка, який дякує військовослужбовцям Збройних Сил України за сумлінне виконання військового обов’язку, за відвагу, героїзм та самопожертву у війні з російським окупантом, але при цьому так нічого не зробив, щоб зупинити потуги горе-«реформаторів» та не дати їм знищити друковані військові засоби масової інформації.

Народноармійці та військоукраїнці, і перш за все ветерани, які створювали часописи, шоковані і глибоко сумують з приводу бездумної та абсолютно невиправданої ліквідації єдиної військової газети та популярного в у війську журналу, втрати дійсно перших підрозділів ЗСУ.

Надруковані на шпальтах армійських часописів звернення до читачів — це фактично некрологи усім нам, хто віддав свій творчий журналістський професіоналізм створенню та розвитку газети та журналу, це і ганьба власнику-засновнику та іншим можновладцям, які через байдужість та бездіяльність нічого серйозного не зробили задля збереження таких необхідних воюючим Збройним Силам України друкованих видань!

Скільки перекреслено і назавжди поховано колись докладених зусиль, творчих мук через аморальну байдужість та бездіяльність стратегів-чиновників, яких Держава за обовязкове вміння правильно, по-державному мислити і діяти щедро обдаровує немислимими в недалекому минулому багатотисячними зарплатами!

Як можна було допустити подібне? Та ще в умовах війни…

Як можна було думати та чинити так примітивно, нестратегічно, не по-державному?

Хто ж випустив по своїх ті кулі, які стали смертельними і для десятків військових журналістів, і для військових періодичних видань? Хто ж, дійсно, відповість за найбільшу ідеологічну диверсію в історії сучасної Української Армії – ліквідацію головних військових часописів МОУ «Народна армія» і «Військо України», за те, що воююче українське військо залишилося без газети та журналу?

«Голос України», «Урядовий кур’єр», обласні, більшість районних газет знайшли вихід, як втриматися від «роздержавлення», і, незважаючи на фінансові труднощі, зберегли своє існування.

Прем’єр-міністр, голова парламенту залишилися з газетами, а Верховного Головнокомандувача Збройних Сил, яким є Президент України, — а разом з ним і Міністра оборони, і Головнокомандуючого ЗСУ, яким є начальник Генерального штабу, кожне  слово яких «Народна армія» та «Військо України» сумлінно доносили до солдат і офіцерів воюючої армії, оБЕззброїли – одним махом ліквідувавши авторитетні військові часописи.

Багато шкіл, ліцеїв, вчителів, що вивчають з учнями проблематику по захисту Вітчизни, передплачували головні, і, на жаль – єдині(!), військові часописи країни. Хоча, якщо думати та чинити по-державному, ці друковані видання мали б доставлятися, можливо і безкоштовно, в кожний шкільний заклад, сільську чи міську бібліотеку як важливий та ефективний інструмент військово-патріотичного виховання майбутніх захисників Вітчизни, попит на яких, як засвідчує розвиток подій останніх років, збережеться ще досить довго. Але не судилося! Чиновницька байдужість та безвідповідальність перемогли, зробивши свою чорну справу…

У первістків Збройних Сил, їх єдиних друкованих інформаційних рупорів – «Народної армії» та «Війська України», на жаль, не знайшлося прибічників:

– ані серед власника-засновника, якому в умовах війни Держава з року в рік дає багатомільярдні бюджети – у т.ч. на морально-психологічне, патріотичне та інформаційне забезпечення і гартування вояків, якому єдина військова газета та єдиний військовий журнал виявилися зайвими в окопах та бліндажах війни і який, навіть не розглянувши на колегії Міноборони питання ліквідації своїх центральних друкованих органів (одному з яких – «Народній армії» статус центрального друкованого органу МОУ надала Верховна Рада України буквально в перші місяці незалежності Держави), виявився абсолютно байдужим та БЕЗПОРАДНИМ до долі військової преси у війську,

–  ані серед поважних Верховно- та ГоловноКомандувачів Збройними Силами, головною та щоденною функцією яких є забезпечення безпеки Держави. Тоді як питання збереження єдиної військової газети в контексті інформаційної безпеки та протидії агресорові мало б бути розглянуте на Раді національної безпеки та оборони України, особисто Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України-Президентом України,

–  ані серед урядовців, які нерідко полюбляють покрасуватися у військових одностроях і безпосередньо відповідають за ІНФРМАЦІЙНУ ПОЛІТИКУ ТА БЕЗПЕКУ Держави і навіть ухвалюють, як нещодавно, Стратегії інформаційної реінтеграції окупованих територій,

–  ані серед багатьох політичних та громадських «патріотів», які щоденно змагаються перед телеглядачами в любові до неньки-України та проливають з телевізійних екранів сльози за Армію, Мир, Державу та Народ.

Чи цікавить когось на керівних пагорбах Української Держави, як при визначенні подальшої долі «Народної армії» «реформаторами» були виконані вимоги статті 4 Закону України «Про реформування державних і комунальних друкованих засобів масової інформації», що визначає порядок ухвалення рішення про реформування друкованих засобів масової інформації та редакцій, зокрема:

«1. Рішення про реформування друкованого засобу масової інформації та редакції приймається їх засновниками (співзасновниками) за участю трудового колективу.

Трудовий колектив редакції має пріоритетне право у визначенні способу реформування.

1. Рішення засновників (співзасновників) про реформування друкованих засобів масової інформації та редакцій у місячний строк з дня його прийняття публікується у відповідному друкованому засобі масової інформації».

А правда така, що із чотирьох передбачених статтею 3 Закону про реформування способів роздержавлення колективу редакції Міноборони настійливо запропонувало лише два – або перетворенням редакції у суб’єкт господарювання, що означало звільнення зі ЗС усіх військових журналістів (адже господарською та підприємницькою діяльністю установам, у штатах яких особи в пагонах, законодавство забороняє займатися), або ліквідація газети. Тобто Міноборони завело журналістський колектив і газету в глухий кут, безвихідь та призвело до знищення, що, врешті-решт, і сталося. Хоча, заради справедливості, військові медичні установи, у т.ч. стоматологічні, хірургічні, постійно та безперешкодно надають послуги на підприємницьких засадах і ніхто не ставить вимоги знімати з лікарів пагони. Подібних прикладів в системі МОУ чимало.

Можливість перетворення друкованих засобів масової інформації, заснованих МОУ як центральним органом виконавчої влади, в офіційні друковані видання Міністерства оборони України, передбачену пунктом 4 статті Закону про реформування ЗМІ, засновником чомусь не пропонувалася.

Односторонньо прийняте рішення щодо способу реформування газети, журналу та їх редакцій, на порушення вимог п. 5 ст. 4 Закону про реформування ЗМІ, не було опубліковане в часописах. Права та інтереси десятків тисяч читачів, якими в переважній більшості є військовослужбовці Збройних Сил, також залишилися брутально проігнорованими.

Залишилася нереалізованою і ще одна абсолютно реальна можливість збереження друкованих часописів воюючого Українського Війська. У зв’язку з цим викликає величезний подив і бездіяльність державних органів, і перш за все законодавчого, проявлену при внесенні змін до правових актів у зв’язку із закінченням антитерористичної операції: ЧОМУ при трансформації АТО в ООС та внесення відповідних змін до чинного законодавства не була пролонгована чи продовжена дія пункту 4^-1 статті 14 «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про реформування державних і комунальних друкованих засобів масової інформації», який встановлював, що «На час проведення антитерористичної операції, період якої визначено Законом України «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції», право на створення друкованого засобу масової інформації за рахунок коштів державного бюджету має Міністерство оборони України»?

На жаль, не була реалізована ще одна можливість зберегти газету «Народна армія» та журнал «Військо України: 2 жовтня 2018 року, коли парламент ухвалював зміни до законодавства, у т.ч. до абзацу другого частини другої статті 1 Закону України «Про реформування державних і комунальних друкованих засобів масової інформації», що дозволяють не роздержавлювати газети «Голос України» та «Урядовий кур’єр», які здійснюють офіційне опублікування законів України та інших нормативно-правових актів, – варто було б додати і назви центральних військових видань, які здійснюють офіційне опублікування  нормативних актів (які є різновидом в класифікації нормативно-правових актів) Міністерства оборони України.

Яка непереборна сила чи обставини завадили це зробити? Тим більше, що з переходом від АТО до ООС повноваження та функції Збройних Сил України на окупованому Сході Україні лише значно розширилися.

Нам, військовим, гірко і соромно: рідне Міноборони на диво проявило себе чужим та байдужим щодо своїх центральних друкованих видань.

Але якщо Міністерство оборони вчинило не  далекоглядно, не по-державному – не проявило ініціативи, щоб внести достатньо прості зміни до законодавства та зберегти свої центральні друковані органи, то ЧОМУ тоді залишилася осторонь цієї важливої в умовах війни проблеми Верховна Рада України, її профільні інформполітичний та держбезпековий Комітети, які наділені Конституцією правом здійснювати парламентський контроль, у тому числі і за діяльністю Міністерства оборони?

Хто, як, перш за все, не парламентський Комітет з питань свободи слова та інформаційної політики з Вікторією Петрівною Сюмар на чолі, а паралельно і Міністерство інформаційної політики України під керівництвом Юрія Ярославовича Стеця (які керують та законодавчо забезпечують інформаційну політику Держави), мали б оголосити в даному випадку тривогу і негайно винести це важливе, державної ваги питання на обговорення та невідкладне вирішення? Тим більше, що про смертельну небезпеку, яка нависла над військовими ЗМІ, пані Сюмар інформувалася не раз. Але …

Тому запитання особисто до них: хіба нічим не обґрунтована ліквідація двох центральних друкованих часописів Збройних Сил в умовах війни не є складовою інформаційної безпеки Держави, не є тривожним сигналом, що хтось свідомо вчиняє ідеологічну диверсію?

Чому голова Комітету, яка знаходить час для багато чого непарламентського, залишилася недоступною для військових журналістів, які неодноразово безуспішно намагалися прорватися до вічно заклопотаної головихи зі своїми пропозиціями щодо врятування видань?

Останнім часом ситуація з цього приводу почала прояснятися: як «поважно» голова Комітету налаштована до людей в пагонах, стало зрозумілим з її інтерв’ю, що було надруковане в один із перших похмільних днів Нового 2019 року. Прочитайте її «базову позицію» у відповіді на шосте запитання у розділі «СТАВКИ ОЛИГАРХОВ И НАРОДНЫЙ ФРОНТ» – заради дешевого піару своєї партії, рейтинг якої вже давно нижче плінтуса, заради піара своїх однопартійців Сюмар готова бездумно топтати авторитет військового керівника найвищої ланки, який цілодобово керує фронтом і за яким багатотисячне українське військо, яке щоденно виконує розроблені ним особисто та його штабом бойові оперативно-тактичні завдання.

Безпідставно ганьбити в очах підлеглих начальника Генерального штабу (який може й «сопе в дві ніздрі» – бо за час війни мало коли й чотири години на ніч зміг подрімати), дешево попіарити своїх політичних зверхників то час і розум пані Сюмар знаходить, а от захистити і зберегти військові друковані ЗМІ, яких щодня чекають в окопах та блок-постах війни – ця державницька справа виявилася для неї, як і для решти членів Комітету, не вартою уваги й не є «базовою мотивацією». Почитайте звіт-реліз про підсумки натхненної роботи цього парламентського Комітету за друге півріччя 2018 року – як там все інформаційно-стратегічно, а так необхідних на війні друкованих видань не захистили.

Не менша «вдячність» і нардепам Березі Ю.М., Білецькому А.Є., Вітку А.Л., Кишкару П.М., Лапіну І.О., Мамчуру Ю.В., Матківському Б.М., Мельничуку С.П., Мосійчуку І.В., Савці І.І., Семенченку С.І., Тетеруку А.А. та іншим учасникам АТО, які краще інших знають ціну газетного слова на фронті, але підтримки від яких «Народна армія» та «Військо України», на жаль, не отримали. Складається враження, що під розкішним парламентським куполом фронтовики якось дуже швидко забули про війну та її інформаційну складову…

Тож, шановні парламентарі! Що ж то за Закон такий ви бездумно ухвалили, який поклав в домовину всю друковану пресу воюючої української армії? Зазвичай під час війни в домовини кладуть убієнних агресором-ворогом. І як же військовим журналістам тепер вас називати?…

Цікаво також, яку насолоду від цієї ідеологічної диверсії отримують «патрійот» Микола Томенко та його колега із «Батьківщини» Олександр Абдуллін – як автори сумнозвісно-недодуманого законопроекту про роздержавлення ЗМІ та сотні інших нардепів, які бездумно проголосували за цей Закон і, таким чином, інформаційно роззброїли наше військо в умовах війни, створили для військових інформаційний голодомор?

А ще, до речі, дуже цікаво – чи міг «хоробрий інтернаціоналіст» Микола Томенко обійтися в Афгані без центральної есересерівської «Красной звезды» чи газет, які були у кожній воюючій дивізії і які оспівували і його подвиги на тій чужій землі, чи не замислювався він тоді про їх роздержавлення?

Прикро здивували й урядовці. Хоча в початковий період російської агресії на Сході України на урядовому порталі було опубліковане повідомлення про започаткування «Народною армією» додаткового спеціального випуску для мешканців зони АТО, – тоді це сприймалося військовими журналістами як потужна підтримка з боку Уряду їх творчої ініціативи, їхнього внеску в нашу неминучу перемогу над сепаратизмом та агресією.

Це варто процитувати та прочитати якомога уважніше.

Газета Міноборони «Народна армія» розпочала новий проект – випуск газети для мирних мешканців зони АТО і військових опубліковано 04 грудня 2014 року о 17:56

Центральний друкований орган Міністерства оборони України «Народна армія» розпочав новий проект – випуск газети для мирних мешканців зони АТО та військових. Відтепер на гарячому Сході України видається спеціальний випуск військового видання. На його шпальтах висвітлюються найактуальніші події світового та загальноукраїнського масштабу, військові журналісти інформують про рішення Президента та Уряду, реакцію світової спільноти щодо подій на Донбасі, розповідають про важку і мужню роботу наших військових з відновлення миру в регіоні, порушують насущні проблеми місцевих мешканців.

Для інформування населення на звільненій території Донбасу видається російськомовний номер газети. Основа увага на шпальтах спецвипуску «Народної армії» приділяється допомозі постраждалим під час конфлікту, відновленню інфраструктури населених пунктів, взаємодії українських військових і місцевого населення.

Нині мешканці гарячого регіону відчувають дефіцит об’єктивної інформації, тому за словами колективу газети «Народна армія», їх першочергове завдання – поширюватиправду про ситуацію на Сході країни, розповідати про зусилля української влади та світової спільноти щодо відновлення миру та стабільності в регіоні. Цим самим підтверджуючи слова великого Авраама Лінкольна: «Скажіть людям правду, і країна буде в безпеці».

Що тут ще додати: просто готове подання для нагородження газети орденом!

Такого державницького проекту не реалізувало жодне інше друковане видання!

Але минуло не так вже й багато часу, як від цієї справді потужної одноразової моральної підтримки й сліду не залишилося. І це дуже прикро, адже Уряд має право законодавчої ініціативи, заслуховує на своїх щотижневих засіданнях міністрів, може потужно підтримати вирішення важливого питання організаційно і фінансово.

На жаль, нічого з цього переліку не було застосовано і, як наслідок, не стало вже спецвипусків, як і не стало самої газети. В Уряді й не помітили, що Збройні Сили залишилися без двох центральних друкованих видань, а мирні мешканці гарячого Сходу України – без так розрекламованих газетних спецвипусків…

Не так давно «Народна армія» відзначала своє 25-річчя і слова, виголошені на адресу центральної газети Збройних Сил та її творців-журналістів одним із заступників Міністра Полторака, сприймалися нами як абсолютна правда і цілком заслужена нагорода:

«Багато друкованих видань програли конкуренцію електронним ЗМІ, Інтернету, радіо, телебаченню. Ви — ні. Навпаки, ви здобули ще більшу читацьку аудиторію. Адже вас читають не лише бійці на передовій, а й ті цивільні, які живуть у зоні АТО, в тому числі і за лінією зіткнення. Ваше слово для них є вкрай важливим».

За короткий час неначе світ перевернувся в українському Мінобороні, а на воєнному Сході неначе остаточно запанував мир. І вмить нібито перестало бути вкрай важливим друковане слово, непотрібною стала газета і бійцям на передовій, і цивільним, які живуть у зоні АТО/ООС, в тому числі і за лінією зіткнення, – газета, якою, як щойно було процитовано, не безпідставно гордилося Міністерство-засновник. Справжня клоунада!

Отже, як наслідок – журналістські колективи «Народної армії» та «Війська України» – справді українських часописів, з 27-річною історією та щоденним досвідом довірливого спілкування з читачами, із сумарним майже 33-тисячним накладом – розгромлені, більша частина  журналістів звільнена, решта зависла в невизначеності. Військова журналістика як творче явище і професія на теренах воюючої України віднині припинила своє існування.

Журналісти «Народної армії» добре пам’ятають, як у перші півроку після створення газети (коли Україна згідно з Ташкентськими домовленостями в рамках СНД ще не мала права керувати військовими підрозділами), з боку московського-есенденського генералітету на колектив редакції навалом здійснювалися шалений тиск та кадрові тортури, нав’язувалися вигідні їм редактори. Але колектив українського військового часопису витримав всі ці тортури та вистояв. Розгромили редакцію і газету вже свої «реформатори»!

Незрозуміло ЦИНІЧНО, НЕЛОГІЧНО, НЕ ПО-ВІЙСЬКОВОМУ, НЕПРОФЕСІЙНО, НЕ ПО-ЛЮДСЬКИ, НЕ ЦИВІЛІЗОВАНО, НЕ ДАЛЕКОГЛЯДНО, НЕ ПО-ДЕРЖАВНИЦЬКИ зроблено все це в умовах війни, в період, коли все частіше і гучніше з високих трибун лунають застереження про можливість широкомасштабного наступу російського агресора, який вже зосередив біля кордону з Україною 53-тисячну військову армаду, а Україна залишається головним об’єктом інформаційної війни РФ!!!

За волею політично-необачних зверхників, які мабуть шапкозакиданням збираються здійснювати контрпропагандистську, інформаційну та роз’яснювальну роботу серед військовослужбовців, з цієї роботи викинуті на смітник провідні друковані часописи Збройних Сил.

Цинічна непрофесійність, безпорадність продовжуються вже і в Новому році, після траурної панахиди над «Народною армією»: на офіційному веб сайті Міністерства оборони за  посиланнями «мультімедіа» — «військові ЗМІ» й надалі залишаються логотипи «Народної армії» та «Війська України». І навіть більше, коли активуєш картинку, наприклад, логотипу газети, то добірку новин і надалі прикрашає кольорове рекламно-модульне оголошення про передплату газети. Від його змісту просто серце до болі щемить: «Народна армія» Ми там – де наш солдат Головна газета про ВІЙСЬКО Триває передплатна кампанія газети…» і т.д. Сьогодні, після поховання часопису, це сприймається, як наруга над авторитетною державною інституцією, якою упродовж усіх  27 років незалежності України була військова газета та військова журналістика, це сприймається не інакше, як після поховання людини її запрошують на роботу …

Може пан Міністр сам поведеться на цю цинічну вже сьогодні рекламу і першим передплатить розгромлену газету?

Чи доповідав Міністр оборони Верховному Головнокомандувачу ЗС – Президенту України, що у зв’язку зі своєю байдужістю до військової преси підписує смертельний наказ-вирок друкованим часописам Збройних Сил, топче вже декілька поколіннями напрацьований досвід та створену історію військової журналістики, викидає на вулицю кваліфіковані журналістські кадри, злочинно оголює та спустошує інформаційне середовище в керованій ним армії, порушуючи право солдат, офіцерів, призовників та ветеранів отримувати друковану інформацію про військо, в якому служать, служили і будуть служити, створюючи при цьому сприятливі умови лише для вульгарних анекдотів та ворожої пропаганди?

Напевно і з позиції елементарної етики, не кажучи вже про достатньо вагому політичну складову – чергові президентські вибори, враховуючи, що не він та не його посіпаки засновували центральний друкований орган МО «Народна армія», а Верховна Рада на зорі проголошення Незалежності України – на максимальному політичному піднесенні, більше як 400-стами голосами «за» проголосувала за надання газеті такого високого статусу, Міністр Полторак мав би доповісти Верховному Головнокомандувачу, що з таких-то переконливих мотивів та підстав він змушений знищити газету і журнал заодно, розігнати провідних військових журналістів на всі чотири боки – словом, збирається підкласти йому свиню перед майбутніми президентськими виборами.

Чи доповідав, чи отримав благословення і як відреагував або відреагує Президент на цю авантюрну «реформаторську» витівку Міноборони?

Подробиці правди ми, сподіваємось, дізнаємось. Але, якою б не була ця правда, нинішня міліцейсько-конвойна орда піар-«реформаторів», якою оточив себе Міністр оборони, його ж руками поховала газету та журнал, поховала не по-християнськи, навіть без панахиди – як якихось безбатченків.

Чи є хоч хтось в МО, хто здатний розуміти, до яких наслідків призведе ось такий бездумно створений інформаційний вакуум у Збройних Силах – в ротах, батареях, блок-постах?

Хто-хто, а особисто Міністр Полторак, як науковець, доцент, кандидат педагогічних наук, заслужений працівник освіти мав би усвідомлювати весь можливий негатив цих наслідків.

Журналісти «Народної армії» та «Війська України» не раз намагалися достукатися до свого Міністра оборони Полторака С.Т. Але щоразу їх потуги наштовхувалися на амбразуру прес-служби, в якій головними скрипалями-«реформаторами» є персони без досвіду армійської служби – прибульці з нацгвардії, внутрішніх військ та зі старого, ще беркутівського періоду, МВС, де декілька із них працювали в прес-службах катів Мандану Захарченка і Шуляка. Найбільш неприступним муром на шляху до Міністра стояла його помічниця та прес-секретар Вікторія Кушнір, яка під час Революції Гідності була прес-секретарем ката Майдану командуючого Внутрішніми військами Шуляка, що нині переховується в Росії від українського правосуддя. Марно було сподіватися і на порозуміння з начальником управління комунікацій та преси МОУ полковником Оксаною Гаврилюк, яка раніше служила в прес-службі ще одного ката Майдану – Міністра МВС Захарченка, який нині там же, де й Шуляк. Шефи повтікали, а панянок в міліцейських пагонах, що віддано служили їм і залишилися без будь-якої перспективи, підібрав добрий дядя з Міноборони – працевлаштував, присвоїв військові звання старших офіцерів ЗС і на безальтернативній основі призначив на високі посади, створив всі умови для реалізації накопиченого за попереднім місцем професійного досвіду. Детальніше писали багато ЗМІ.

Ось якою оптимізованою та рішучою, готовою натхненно трудитися в кризових ситуаціях виглядала одна з цих «реформаторів» — Вікторія Кушнір (ліворуч від Шуляка) після чергового узгодження своїх дій з цих майбутнім катом Майдану:

В умовах війни завжди працює правило, що першочергово просуваються по службі, отримують високі посади і звання лише особи, які пройшли війну, отримали бойовий досвід. Але, як вже не раз писалося у ЗМІ, в міноборонівській прес-службі, штат якої наказами міністра нерідко заповнюється симпатичними панянками із запасу, це правило не працює. Справжніх бойових навичок для здійснення майбутніх «реформ» від таких кадрів не вимагається, що нерідко абсолютно справедливо обурює офіцерське середовище. На фоні відмови в подальшому просуванні по службі контуженому під час штурму Дзержинська, єдиному у військових ЗМІ кавалеру ордену «За мужність» 3-го ступеню підполковнику Петру Гасаю та майору Віктору Грому, який вистояв в Криму та АТО, закономірно виникає запитання: а чим же таким заінтригувала пана Міністра, наприклад, ось ця персона, якими такими привабливими для реформ військових ЗМІ принадами він зміг би обґрунтувати ось це підписане ним кадрове призначення зі щедрою роздачею високої посади та високого звання, про які простий молодший чи навіть старший лейтенант запасу та ще без досвіду служби у ЗС – і не помріяв би:

А відповідь дуже проста: як повідомлялося в багатьох ЗМІ, Оксана Гаврилюк і Яна Холодна разом служили в прес-службі МВС і піарили ката Захарченка. Ось який «досвід» прийшов у Міністерство воюючих Збройних Сил…

Про проблеми, що виникли у зв’язку комплектацією такими цінними кадрами наділеного великими керівними та реформаторськими повноваженнями управління комунікацій тапреси Міністерства оборони України, а справедливіше було б назвати прес-служби, та у зв’язку з призначенням керівником полковника Оксани Гаврилюк, дуже влучно і детально висловився відомий блогер-журналіст Роман Доник, який багато разів взаємодіяв з  цією прес-структурою, опублікував десятки дійсно класних репортажів з передових позицій війни. Цитуємо мовою оригіналу:

 «Она (полковник О.Гаврилюк) до сих пор не поняла, что изменилось. Она до сих пор не поняла, что нужно воюющей стране…Она выбрала такой же стиль руководства, как руководила раньше… В ее работе в МВД стояли простые задачи — кормить пипл лапшой и решать вопросы с журналистами. Рассказывать во время Майдана какой крутой беркут, доводить до населения, что за границей бьют еще сильнее. С кем то задружиться, кого то поощрить. Но решать вопросы — красивую картинку. Давать красивую картинку для руководства прежде всего и о руководстве. Любой ценой. Она и сейчас так делает…

Самый главный начальник всех военных журналистов (читаем пропагандистов), увлекается стандартами, где бойцов АТО не называют героями. Где говорят не наша армия, а украинская армия. Где журналисты не считают зазорным сотрудничать со страной агрессором. Человек просто живет в довоенном мире…»

А повний тест, зміст якого ніхто не спростував, варто прочитати .

На яку ефективність реформування військових ЗМІ такими ось «спецами» можна було розраховувати, тим паче що і наступний головний «рехворматор», який замінив Оксану Гаврилюк в посаді начальника управління комунікацій та преси МОУ, полковник Чернобай О.Ю., як менеджер вищої ланки управління, має всього-на-всього фах «автомобілі та автомобільне господарство, організація ремонту» і безпосередньо в пресі ЗС не працював, його «пагонне» минуле пов’язано з Національною гвардією. Як можна було доручати такому «воєнспецу»-ремонтнику вирішувати долю військових ЗМІ – тим більше в умовах війни, коли вже давно і всім було зрозуміло, що після його «реформаторсько-ремонтних» робіт з «оптимізації, впорядкування та удосконалення» мертве тіло цих ЗМІ поновленню не підлягатиме… Ось одна із його бездарних пропозицій на шляху до остаточного смертельного вироку:

Отож, прорватися до Міністра вдалося лише найбільш наполегливим військовим журналістам із «Народної армії» Дмитру Тимчуку і Юрію Каріну, які з початком російської агресії в Криму та Донбасі створили, тепер вже відомий на всю Україну, позаурядовий проект «Інформаційний спротив» і сотні разів продемонстрували і міноборонівським інформаційним бездарникам, і ще більш високим «фахівцям», як треба працювати та протидіяти зовнішнім загрозам на інформаційному полі.

Тоді в особистому спілкуванні Міністр оборони пообіцяв обов’язково врахувати пропозиції військових журналістів при прийнятті реформаторського рішення по ЗМІ. Але коли ті через декілька днів, згідно з домовленістю з Полтораком, принесли напрацьовані пропозиції, то знову наштовхнулися на звично-непереборний пресслужбівський редут і почули: нічого Міністру від вас не потрібно, реформа вже готова. Зміст цього безрезультатного спілкування став темою для чисельних інтернет-публікацій про неперевершену халтурність цієї «реформи», яка врешті-решт завершилася ліквідацією друкованих військових ЗМІ. З цими публікаціями варто було б ознайомитися за веб-адресами:

Не зайвим буде додати, що за такі смертельні для військових ЗМІ «реформи» рішеннями та за поданнями Міністра, який, як виходить, схвалює такий інформаційний погром,  ці «рехворматори» отримали високі військові звання, яких й на полі бою важко заслужити, і навіть стали (ви не повірите!) Заслуженими журналістами України.

Не викличе здивування, коли хтось із них і за ліквідацію газети «Народної армії» та журналу «Військо України» замість ганьби орден відхопить! Чомусь здається, що таких кандидатів і бажаючих в оточенні міністра, як мовиться, хоч Дніпро гати…

Зігріті теплими міністерськими кабінетами, випестувані та щедро обдаровані посадами, званнями, орденами та іншими увагами, вони напевно і не пам’ятають, коли бували (якщо й бували) в казармі, блідажі чи на блок-посту. Знали б вони, чим живе солдат чи курсант у вільний від служби час, чим цікавиться, що читає – то неодмінно знайшли б аргументи, щоб і себе вберегти від рокової «реформаторської» помилки, і переконати Міністра захистити та зберегти друковані часописи, яких з нетерпінням чекають у військах. Сподіватися, що якщо не сьогодні, то обов’язково завтра кожен ліцеїст, солдат, курсант, офіцер і в тилу, і на фронтовому передку отримають підключені до інтернету смартфон чи планшет і зможуть оперативно знайомитися з новинами із життя війська, країни та світу, — це, панове «реформатори», із області нездійсненної фантастики!!!

Цим пресслужбівським «реформаторам»-ремонтникам без досвіду роботи у військових ЗМІ варто було б знати: їхня думка, якою вони опрацьовують і Міністра, що час «друкованого слова» прийшов до фінішу і вся інформація, а разом з нею і преса переходять в «цифру», в Інтернет, — є помилкою, особливо коли йдеться про збройні сили та ще в умовах війни. Адже газета, інформаційний бюлетень і навіть, нерідко,  простий бойовий листок (як би його сьогодні хтось з посмішкою не сприймав) в умовах військової служби, тим більше під час бойових дій, мають низку переваг перед електронними медіа. Зокрема, вони більш доступні, не потребують спеціального обладнання (смартфонів, планшетних комп’ютерів, ноутбуків) для прочитання і не мають потреби в джерелах електроенергії чи доступу до телекомунікайних мереж для отримання інформації, що є дуже важливим для зони бойових дій, полігонів і т.п. Крім того, в друкованих виданнях значно легше розміщувати більш об’ємні та змістовні матеріали. І ще не менш важливе: на користь класичної військової періодики говорять також і питання забезпечення режиму секретності та збереження державної таємниці. Це пов’язане з тим, що будь-який електронний пристрій, підключений до інформаційно-телекомунікайної мережі, може бути легко використаний розвідувальними службами супротивника для отримання конфіденційної інформації. На підтвердження пригадаймо, скільки неприємностей за роки війни зробило використання в зоні бойових дій одних лише мобільних телефонів…

Тож опустіться на землю з мрійливого захмар’я, панове «реформатори» і потурбуйтеся краще про якісне харчування, належне тепло та затишок в казармах та інші побутові потреби, на які дуже часто грошей не вистачає. Подумайте, які газети та журнали назавтра з’являться в казармах замість безвідповідально ліквідованих вами «Народної армії» та «Війська України». Право читати друковане слово у війську, слава Богу, ще ніхто не додумався відмінити.

Не беремося дарма ламати голови, щоб згадати, що такого прогресивного і справді корисного для військових ЗМІ зініціювала за останні роки ця замаскована (задля високих посад та окладів) під назвою «управління комунікацій та преси Міністерства оборони України» звичайнісінька «прес-служба», штат якої щільно набитий колишніми «міліціонерами» та «конвойниками» без відповідної воєнної освіти, досвіду армійської служби та роботи, перш за все, в друкованих військових ЗМІ.

А ось явних проколів та дивних «реформаторських» новацій, як-то відмова від друкованих ЗМІ, результатом якої стала вже відома ліквідація газети «Народна армія» і журналу «Військо України» хоч відбавляй… В цьому переліку помітно виділяється і встановлення наказом Міністра оборони 16 лютого 2018 року (менш ніж за чотири місяці до чинного загальнодержавного «Дня журналіста» і через півтора місяця після ще одного відомчого свята – «Дня інформаційно-медійних структур Міністерства оборони України та Збройних Сил України») професійного свята «Дня військового журналіста». А ще журналісти святкують дні заснування кожного з видань – наприклад, у колективі «Народної армії» по-справжньому святковим днем вважається 11 жовтня, коли після проголошення Незалежності України у 1991 році Верховна Рада України своєю Постановою надала газеті статус Центрального друкованого органу новоствореного Міністерства оборони (ось яка дата цілком обгрунтовано мала б стати при розумних керманичах «Днем військового журналіста»). У простих трудяг є всі підстави вважати, що не служба і робота у військових журналістів, а суцільне святкування.

Все було б нічого і запроваджене Міністром, за поданням і обгрунтуванням «інтелектуалів» з управління комунікацій та преси чи прес-служби, свято дійсно було б святом, якби воно, так би мовити, не було побудоване на людській смерті. Саме у цей день 2015 року неподалік від міста Дебальцеве під час виконання бойового завдання загинув редактор редакції телебачення Телерадіостудії Міністерства оборони України «Бриз» капітан 3 рангу Дмитро Лабуткін. Подія, звичайно, трагічна, сумна і пам’ятна для усіх нас, військових журналістів. Але робити це підставою для встановлення професійного СВЯТА – ЦИНІЗМ і БЛЮЗНІРСТВО, якщо й не відсутність здорового глузду чи нормально працюючих мізків… Ця дата могла б бути днем скорботи чи пам’яті, але аж ніяк не святом з урочистими привітаннями. Назвали б це дійство «Днем вшанування військових журналістів» з відповідною процедурою проведення, як це робиться, скажімо, в «День пам’яті героїв Крут» (29 січня), «День Героїв «Небесної сотні» (20 лютого), «День вшанування учасників бойових дій на території інших держав» (15 лютого), «День вшанування учасників ліквідації аварії на ЧАЕС» (14 грудня) — й мови ніхто не розпочинав би. Не до дня ж загибелі танкістів, розвідників, десантників, зв’язківців чи штурманів встановлювали професійні свята «День танкіста» (друга неділя вересня), «День воєнної розвідки України» (7 вересня), «День десантно-штурмових військ Збройних сил України» (21 листопада), «День військ зв’язку» (8 серпня)  чи «День штурманської служби авіації Збройних Сил України» (28 лютого)… Прив’язка у таких святкових випадках завжди робиться до позитиву – прийняття відповідного Закону (як «День Збройних Сил «України» 6 грудня), перших призначень на посади (як «День військовослужбовців оперативного управління» 23 грудня) і т.п.

Як би не намагалися бездумні ініціатори маскувати це свято під вшанування військових журналістів, але кожне таке вшанування за традицією буде закінчуватися пиятиками-гульнею. На підтвердження – вже перше привітання Міністра оборони до цього новозапровадженого «вшанування» супроводжувалося урочистими словами: «Вітаю військових журналістів із професійним святом!». А серед заголовків та підзаголовків опублікованих у ЗМІ чисельних звітів з цієї нагоди (теж на підтвердження нашої критичної позиції) виділимо лише два: «У Міністерстві оборони України розповіли про те, що відтепер у військових журналістів є своє власне свято, яке вони щорічно можуть відзначати 16 лютого», «Датою святкування обрали 16 лютого» — тобто день смерті військового журналіста. Чи подумали ініціатори, як би віднісся сам загиблий в бою журналіст до фактичного святкування його смерті живими колегами?

У зв’язку зі смертю чи в день смерті ще ніхто інший не додумався запроваджувати свята.

Якщо повернутися до головної теми нашого звернення, то не знайти більше подібного випадку тотальної ліквідації військових друкованих часописів – та ще в умовах серйозної воєнної небезпеки!

Немає більше у світі нормально-повноцінних армій, тим більше – воюючих, як наша, щоб вони не мали своїх газет чи журналів! Бо, на щастя, там ще не завелися такі «реформатори-розумники», як у нас.

Так, в армії США, яку ми беремо за приклад і наполегливо вчимося у неї, незважаючи на тотальну комп’ютеризацію та електронну інформатизацію та наявність великої кількості військових телеканалів, інтернет-видань, випускається декілька сотень друкованих засобів масової інформації. Незважаючи на тамтешні реформи військових ЗМІ, там нікому і в голову не прийшло ліквідувати провідний друкований часопис «The Stars and Stripes” (Зірки та полоси»), що виходить 5 разів на тиждень на 40-64 сторінках, або «Military Review», що видається Загальновійськовим центром. Найчисельнішими є регіональні друковані видання МО США, до яких відносяться часописи фортів (закритих військових містечок), серед яких: газети-щотижневики «Горн» (Форт Блісс, 1-а бронетанкова дивізія, Техас), «Вартовий» (Форт Худ, 1-а розвідувальна дивізія, Техас), «Скелелаз» (Форт Драм, 10-а гірська дивізія, Нью-Йорк), «Лінія фронту» (Форт Стюарт, 3-я піхотна дивізія, Джорджія), «Пошта Аляски» (Форт Вейнрайт). Щотижневики фортів – це кольорові ілюстровані видання від 8 до 34 шпальт, що мають наклади від 8 до 30 тис. примірників.

Чимало ЗМІ і в армії Бундесверу. Офіційний військовим друкованим органом є щотижнева газета «Bundeswehr aktuell» («Актуально про збройні сили»). Перший номер вийшов ще 1 липня 1965 року під назвою «Mitteilungen für den Soldaten» («Новини для солдат»). Сьогодні «Aktuell» друкується щопонеділка майже 50-тисячним накладом.

Офіційний щомісячний журнал Бундесверу «Magazin der Bundeswehr» має лаконічну назву «Y». Видається він федеральним міністерством оборони та орієнтований перш за все на рядовий склад, резервістів і цивільний персонал Бундесверу. Наклад – майже 60-тисяч примірників.

Цікаво, що Бундесвер видає також щомісячний журнал для католицьких військових капеланів — армійських священників. Називається він «Kompass. Soldat in Welt und Kirche» («Компас. Солдат в миру і церкві») і є для німецьких вояків справжнім джерелом духовності та віри. І навіть вже вийшов з друку 1-й у 2019 році номер друкованого часопису!

В армії Великобританії видаються та користуються авторитетом офіційний журнал «Soldier» для Сухопутних військ, а також газети королівських ВМС та ВПС «Navy News» і «RAF News» відповідно.

Наші сусіди білоруси теж трохи начудили з реформою військових ЗМІ, але центральну газету «Белорусская военная газета. Во славу Родины» і журнал «Армия» все ж таки обачно зберегли.

Навіть крихітні у порівняні з нашими ЗС Литви мають військові ЗМІ, серед яких своєю популярністю та виразністю помітно виділяється друкований часопис «Karys».

Про друковані військові ЗМІ російської армії – коротко. Після тотальної реформи їх залишилося 40. Але останнім часом увага до газет і журналів різко зросла: деякі ліквідовані ЗМІ поновлюються, як і підготовка військових журналістів у Військовому університеті Міноборони Росії. Центральний друкований орган ЗС «Красная звезда» 1 січня Нового 2019 року відсвяткувала своє 95-річчя.

Друковані видання нашого війська мають значно меншу історію, але є вже чим гордитися і що з повагою згадувати. Так, після проголошення Україною Незалежності та встановлення дипломатичних відносин зі США перший посол Сполучених Штатів Роман Попадюк (має українське коріння) свій перший публічний візит здійснив до першого підрозділу Збройних Сил України — редакції Центрального друкованого органу Міністерства оборони України «Народна армія» (навіть не до новоствореного міністерства оборони  чи штабу РУХу, які в той час і в Україні, і далеко за межами були у справедливо-заслуженому фурорі), що стало проявом визнання та поваги до великого внеску військових журналістів у боротьбу за незалежність України. Майже двогодинне перебування американського посла в редакції української військової газети, спілкування з журналістами на теми розбудови Українського Війська, зміцнення військового співробітництва з арміями інших держав – як запоруки Незалежності стало тоді сюжетами на майже усіх телеканалах і сторінках друкованих ЗМІ.

Нинішнє покоління міноборонівських «реформаторів» про цю справді історичну подію не знає і знати не бажає. Тому й не дивно чути в їх середовищі  звичне для них, але цинічне для здорового глузду: «А для чого нам ці військові журналісти?», «Недоцільно».

Можна не сумніватися: доморощені міноборонівські «реформатори», які стерли з лиця землі всю військову друковану пресу, створивши в армійському середовищі інформаційний вакуум, напевно вважають себе найрозумнішими та найпрогресивнішими.

Але насправді, якщо згадувати відповідь на відоме саркастичне запитання «Чому ми такі розумні?…» і якщо перефразувати популярне українське прислів’я на проблему з військовими друкованими часописами, то звучатиме так: «Мудрий не все робить, що вміє, а дурень не все вміє, що робить». А наслідки цього «реформаторського» погрому дуже влучно віддзеркалені в іншому не менш відомому прислів’ї: «Усе дурне задумане як розумне».

В останні передноворічні дні, коли перед міноборонівськими друкованими часописами  вже поставили домовини, майже усі інтернет-сайти були забиті звітами-повідомленнями та про те, як успішно реформоване Міністерство воюючої армії і скільки багато десятків військовослужбовців звільнено з його модернового штату, фоторепортажами про їх урочисті проводи в запас та вручення нагород.

З нами, військовими журналістами, які висвітлювали діяльність у тому числі й цих урочисто звільнених чиновників Міноборони, і які звільнялися через «реформування», що виявилося для наших друкованих видань смертельним, Міністр не забажав зустрітися, щоб переконати нас, чому наша праця, яка завжди вважалася дуже необхідною та почесною, більше не потрібна Збройним Силам або просто висловити на прощання слова вдячності – хоча ми, відверто кажучи, вважали, що заслужили на такий ритуал. Невже у нашому випадку не є доцільним, не є педагогічним подякувати за службу, за спільну роботу? Ми не чекали від пана Міністра подібного антипедагогічного вчинку. Тим більше, що впевнені: у своїй дисертації кандидата наук, тема якої має красномовну назву «Педагогічні умови формування умінь командира підрозділу у майбутніх офіцерів…», він доводив протилежне…

Впевнені також, що дуже і дуже приємно було Полтораку буквально декілька місяців тому чути з вуст Президента України слова вдячності: «Завершилася Ваша високодостойна служба в армії… Дякую, пане генерале, за бездоганну військову службу Україні і ласкаво прошу, Степане Тимофійовичу, до цивільного життя» та отримувати з рук Верховного Головнокомандувача дуже почесний орден .

А щодо подальшої долі цих міністерських чиновників, які стали відставниками напередодні Нового року… Почитайте хоча б крайні привітання Міністра оборони з нагоди Дня Збройних Сил України, Дня захисника України  і Дня Незалежності України  – де ні слова вдячності, а то і згадки про ветеранів. Їх, сивочолих, які стояли у витоків створення наших Збройних Сил, у т.ч. і першого Міністра оборони Костянтина Морозова, який в початковий період витримав найбільший тягар розбудови ЗСУ, але змушений був у знак протесту у зв’язку з пагубним для України розподілом Чорноморського флоту подати у відставку, на урочистих зібраннях НЕ ПОБАЧИШ, жодною відзнакою, які запроваджувалися до ювілеїв, їх не нагороджували. Ось вам і єдність поколінь захисників Вітчизни, про яку полюбляють глаголити з високих трибун. Це і дає підстави ветеранам з сумом констатувати, що у Збройних Силах України замість колишньої «Ветерани в строю», на жаль, впроваджена чужинська традиція «Відслужив – й іди геть!». Про їх участь у виховних заходах у нинішньому війську годі й казати.

То ж, мабуть пан Полторак не замислювався над тим, що дуже скоро може настати час, коли за таких традицій його теж і на поріг рідного міністерства не пустять…

Невже військовому потрібно лише загинути, щоб його потім пам’ятали та згадували? Як зрозуміти подібні виховні «новації» в українському війську, у яких відтепер вже немає місця й друкованим засобами масової інформації? Це питання руба до Міністра оборони  з рідкісним у ЗС досвідом кандидата педагогічних наук…

І вже для повної істини: чи зможе він у випадку можливої війни організувати ефективний та надійний захист Вітчизни, якщо навіть центральні військові часописи відстояти не зміг?

Не забажав зустрітися на прощання з військовими журналістами, що звільнялися, та щоб провести в останню путь друковані часописи і навіть головний проштовхувач вбивчих для військових ЗМІ реформ – сумнозвісний начальник управління комунікацій та преси Міністерства оборони України полковник Чернобай О.Ю. Невже саме таким підходам  та ставленню до роботи журналістів навчив його Міністр оборони? А може, Рада з питань захисту професійної діяльності журналістів та свободи слова, до складу якої він був уведений Указом Президента України у 2017 році? Чи личить чиновнику з такими регаліями вчиняти так, м’яко кажучи, необачно і тупо?!

Бачачи таке небажання, відставники-військові журналісти вирішили вже за власною ініціативою запросити на свої проводи це недоступне начальство, щоб подивитися йому в очі, побачити, чи виблискує в них задоволення від вбивчої «реформи». Прийшли лише декілька другорядних представників управління, серед яких «кадровик»-полковник Алла Березовська-Гринь, яка за вельми «напружену» та «з величезним обсягом» кадрову роботу всього з декількома десятками військовослужбовців встигла і достроково високе військове звання без проблем отримати, і навіть відхопити до найвищого державного свята Дня Незалежності України недосяжний для простих грішних і роботящих орден княгині Ольги III ступеня (не виключено, що і за звільнення військових журналістів невинно убієнних друкованих часописів отримає ще один високий орден)… Але прийшли ці представники не до зали, де збирався весь колектив редакції, як це мало б робитися, а, на здивування і посміховисько, до ресторанного бункеру, де відставники вирішили за офіцерською традицією підняти чарку за вимушений «дембель» і куди так заманювали достатньо щедрі привабливі запахи міцного та смаженого.

До речі, щодо відзначень та нагороджень «невтомних трудяг» з мінборонівської прес-служби, – то це дуже пекуча та цікава тема для службового розслідування президентськими структурами. Бо те, що тут коїться, і що за система зіркопадів, заслужених звань та орденоначеплення, і перш за все на тендітні дамські плечі, груди та шиї, тут міцно прижилася – це  вже щось дуже далеке від здорового глузду та високих державницьких засад.

Найбільш працьовитою у Полторака виявилася його незмінна помічниця й особистий прес-секретар за сумісництвом – Вікторія Кушнір. Тому й не має меж як щедрість від особисто Міністра – звання полковника, так і від самого Президента України, який, за поданням Міністра, «за значний особистий внесок у зміцнення обороноздатності Української держави, мужність, самовіданність і високий професіоналізм, виявлені за виконання військового обов’язку» своїми Указами нагородив полковницю орденом княгині Ольги III ступеня (грудень 2015 р.), а також присвоїв звання «Заслужений журналіст України» (грудень 2018 р.). Це поки що і, наголошуємо, за дуже короткий проміжок часу…

Не менш заслужено-працьовитою виявилася і, в недалекому минулому молодший лейтенант запасу, Яна Холодна – тому й щедрість до неї теж відповідна: січень 2015 р. – стала майором ЗСУ та отримала посаду за шатною категорією «підполковник». Менш ніж через рік, у 2016–му, стала вже підполковником та призначена на посаду начальника Центральної телерадіостудії МОУ, штатна категорія «полковник». А в листопаді 2017 року на додачу з легкої подачі Міністра Указом щедрого на нагороди Президента присвоєно звання «Заслужений журналіст України».

Від такої кар’єрної радості, як свідчить особиста сторінка в Фейсбуці, буденною робочою у цієї керівнички військового ЗМІ стала ось така поза:

Як тут не обніматися від радості – від такої вдалої кадрової спецоперації двом давнім подружкам – Оксані Гаврилюк і Яні Холодній, давня дружба яких міцно скріплена спільним «мєнтовським» досвідом:

А ще нарікають, що у нашому війську гендер поганий!… А ще кажуть, що черговою «княгинею», кандидаткою на орден та корочку учасника бойових дій, вишикувалась прибиральниця цього управління – чим вона гірша… Тим більше, складається враження, що орден княгині Ольги безальтернативно зарезервований за привабливими панянками міноборонівської прес-служби.

В цьому бурхливому водоспаді нагород важко навіть передбачити, скільки «нагородної доброти» лягло б на плечі та груди ще однієї полковниці з прес-служби Міноборони – Оксани Гаврилюк, якби її невтомна праця не була зупинена через прикру службову недбалість і скандал, що виник навколо цієї смертельно-небезпечної для наших воїнів події. Йдеться про гучну бучу навколо організованої нею, шефинею міноборонівської прес-служби, поїздки на війну журналістки з Громадського телебачення Анастасії Станко (сумнозвісно відомої своїми переконаннями на кшталт, «це не АТО, а збройний конфлікт»,«чим більше правди, тим менше втрат»), яка прихопила з собою на передову пекельної промзони поблизу Авдіївки ще й озброєну фото- та відеокамерами журналістку російської газети «Новое время». В результаті, все що могло стати орієнтирами для прицільного обстрілу наших позицій, все що наші бійці тижнями монтували, маскували та приховували від ворожого ока, у т.ч. й новітні засоби військового зв’язку, було детально відзняте і перенаправлене за призначенням…

Грубе порушення правил роботи журналістів в зоні АТО змусило штаб антитерористичної операції в особі його прес-центру негайно виступити із заявою та призупинити акредитацію цих відеорепортерів, які не усвідомлюють, що війна – це не лише ефектна фотовідеокартинка, а перш за все – це людські життя.

Але «реформаторам» із прес-служби цього видалося замало і, щоб якимсь чином владнати ситуацію, переконали Міністра нагородити журналістку Станко Подякою «за значний особистий внесок у справу розвитку інформаційної політики у Міністерстві оборони і Збройних Силах України», що й було смиренно зроблено до Дня журналіста. Тоді вже новий і ще більш гучніший скандал охопив небайдужу спільноту – блогерів, громадських діячів, волонтерів, небайдужих громадян, які змушені були звернутися до Міністра оборони Полторака С.Т.  Цитуємо їх звернення:

« 1. Нагороджено людину, яка відверто сміється з цієї нагороди. А також глузливо вимагає ще якихось вибачень від МО.

1. Дискредитовано в очах військовослужбовців і суспільства цінність і значущість подяки від Міністра оборони.
2. Подяка суперечить підставам, описаним у положенні про відзначення. Всі три роки війни Станко робила все, щоб не відповідати цим підставам, але грамоту отримала.
3. Водночас левова частина військовослужбовців та чесних журналістів, що на передовій ризикують своїм життям, таких відзнак не отримували.
4. Публічно принижений Міністр оборони. В очах і суспільства і, найгірше, підлеглих. А також нас, тих, хто від самого початку підтримував віру в перемогу, поки такі, як Станко, поширювали паніку, негатив і підривали репутацію армії і правоохоронних органів держави.
5. Ця подяка заохочує недобросовісних осіб з числа медіа-спільноти продовжувати їхню діяльність, додає їм упевненості в безкарності їхніх дій, а також не лікує хвороби нашої журналістики, а загострює їх.

Тож наполегливо просимо Вас провести роз’яснювальні роботи з підлеглими, аби вони відповідально ставились до складання списків до нагороди чи подяки, і враховували всі обставини, а не виключно власні симпатії до окремих кандидатів на подяки чи нагороди».

А вже відомий блогер-журналіст Роман Доник знову ж таки вцілив в «десятку»:

«На 4 году войны, у нас нет пропаганды в армии, потому что «Начальник управління комунікації та преси МО» трет шкуру с якобы нейтральными журналистами называющими войну внутренним конфликтом».

Жарти жартами, скандали скандалами, а така ось кадрова та нагородна політика, та ще під час війни, викликає обурення та зневіру перш за все у тих, хто воює на передовій, дискредитує і високі державні нагороди, які покликані служити великим стимулом в суспільній роботі й службі, дискредитує і самого Президента України, щедрістю та добротою якого так легко та недобропорядно користуються не завжди відповідальні підлеглі. Стає очевидним, що у питанні кадрового наповнення прес-служби Міноборони та заграванні зі своїми піар-леді Міністр явно заступив за межу моральності.

Дуже і дуже прикро: адже усі керівні посади – від Верховного до Головного, від міністерських до комітетських, від пресових служб до прес-радників, в компетенції та обов’язках яких є питання інформаційної безпеки, ЗАЙНЯТІ, а прийняти достатньо нескладне рішення задля збереження друкованих видань воюючої армії – НІКОМУ?!

Не виключено, що після широкого розголосу цього неповторного «досягнення» реформаторів із Міноборони та інших центральних органів влади розпочнеться метушня – пошук способів з виправлення ситуації. Але поновити друковані ЗМІ буде важко. Адже для цього необхідні оперативні зміни до Закону про реформування ЗМІ – раз. По-друге, більшість провідних журналістів після звільнення з військової служби вже стали на облік у військкоматах і розбіглися хто куди: хто – в прес-службу податкової торить дорогу, хто – в комерційні видання подався, кого вже запросили газети опозиційних партій реалізовувати свій журналістський професіоналізм та наступальний порив, а хто – просто «євробляхи» збирається переганяти…

З вуст високих українських державників часто чується відомий вислів: ті, хто не піклується за власну армію, годуватимуть чужу.

Віднині є підстави додати до цих слів й новітню вже нашенську реальність: ті, хто не потурбувався про українську «Народну армію» та «Військо України», мабуть збираються читати російську «Красную звезду».

Сусід-агресор до своєї центральної військової газети ставиться абсолютно інакше. Кажуть, наші інформаційні супротивники – московські військові журналісти веселим застіллям відсвяткували похорони «Народної армії», до якої у них ставлення завжди було ворожим.

Отже, замість новорічних привітань читайте українські некрологи і російський святковий реліз, які, за іронією долі, надруковані в часописах обох армій, наче за узгодженням(!), в один і той же передноворічний день:

Газета «Народна армія» за 29.12.2018 

ДОРОГІ ЧИТАЧІ!

Ви тримаєте в руках останній номер газети «Народна армія». На виконання вимог Закону України «Про реформування державних і комунальних друкованих засобів масової інформації» наше видання припиняє своє існування.

«Народну армію» було створено Постановою Верховної Ради України 11 жовтня 1991 року, тож вона по суті стала першим підрозділом Збройних Сил України. Разом із українським військом ми формувалися і реформувалися, скорочувалися і розбудовувалися. Колектив газети завжди керувався гаслом: «Ми там, де наш солдат». Кореспонденти газети разом із героями наших публікацій пройшли всі гарячі точки. Косово, Сьєрра-Леоне, Ліберія, Кот-д’Івуар, Ліван, Кувейт, Ірак — ось далеко не повний перелік країн, де виконували завдання народоармійці. Тоді ми писали про жахіття війни, не здогадуючись, що зовсім скоро війна запалає вже в нашій країні.

З перших днів російської агресії наші журналісти завжди перебували в епіцентрі бойових дій. Ми розповідали про те, що найбільше вражало, — про мужність і героїзм наших воїнів, народну підтримку та трансформацію українського війська, яке за короткий час стало грізною силою, що зупинила путінських гібридів.

Протягом 27 років, з яких більше чотирьох припадають на воєнний період, ми були разом із вами, дорогі наші читачі. Ви наші найвідданіші прихильники і найголовніші критики. Ми вдячні вам за сотні телефонних дзвінків та повідомлень, в яких ви цікавитися подальшою долею газети. Проте все в житті має свій початок і кінець. Кожна фінішна лінія має стати стартовою, адже життя триває…

Дякуємо, що були з нами!

Від імені колективу Центрального друкованого органу Міністерства оборони України «Народна армія» т.в.о. головного редактора полковник Андрій ЗАДУБІННИЙ